Про «революціонерів-експериментаторів»

Є люди, яким дуже подобається проводити соціальні експерименти. На відміну від природознавства, такі дослідження, коли йдеться про суспільства, вельми небезпечні, оскільки ставлять під загрозу життя і здоров’я людей, а інколи й саме існування націй і держав. Тому коли «залізному» канцлерові Німеччини Бісмарку запропонували провести соціалістичний експеримент, він сказав, що для цього слід підшукати країну, яку не шкода. На жаль, деяким нашим «революціонерам» не шкода України. Такі думки з’явилися в мене, коли прочитав на сторінках одного  київського видання «Бульвар Гордона» інтерв’ю політтехнолога Сергія Гайдая. На його думку, страшнішого й жахливішого за президента Порошенка нічого немає й бути не може. Політтехнолог демонізує Порошенка, як Сталін Троцького, цитата: «Такого внутрішнього страху, незадоволеності й розколу всередині України, як за Порошенка, я не пам’ятаю». А я не пам’ятаю того «апокаліпсиса», який рембрандтівськими барвами змальовує Гайдай. Так, Порошенко натворив безліч поганих речей, за що його і автор  цих рядків відкрито (без жодного внутрішнього страху!) й постійно жорстко й злісно критикував. Але Порошенко зробив і багато корисного для країни. Це і безвіз, і асоційоване членство в ЄС, це автокефалія українського православ’я, це розбудова армії, це створення хоч і не дуже активної, але якоїсь міжнародної антипутінської коаліції. Україну за 5 років російської агресії Порошенко не здав, не капітулював, і ворог стоїть на частині території Донбасу, а не на Дніпрі (що цілком могло бути).

Між іншим, нещодавно (вже після виборів) народний депутат Валерій Карпунцов, людина, на мій погляд, серйозна й відповідальна, повідомив, що лікувальний корпус Охматдит був відремонтований і добудований на особисті кошти Порошенка. І протиповітряна оборона довкола Києва була створена на особисті кошти Порошенка. Маси, звичайно, мають право на підвищену емоційність, але не професійні політтехнологи. А що стосується демонізації окремих політиків, то ми це все вже проходили. 1918 року багато хто теж кричав, що немає нічого страшнішого й жахливішого за гетьмана Павла Ськоропадського. Але історія швидко продемонструвала їм, що є набагато негативніші ситуації, на тлі яких гетьман з усіма його неминучими в той час помилками виглядав досить позитивно.

Де в Україні та «величезна пропагандистська машина», що «ділить громадян на правильних і неправильних», про яку говорить Гайдай? Така машина аж ніяк не творіння Порошенка (хоча він і винен у тому, що у воєнний час її не розчавив), оскільки працювала й продовжує працювати на Кремль.

І демагогії про «правильних і неправильних» не треба. Є громадяни, які служать Україні, а є «громадяни», які нашій країні всіляко шкодять.

І ставлення держави до цих різних людей має бути різним. Гайдай звинувачує Порошенка, що той нібито всі п’ять років «намагався збудувати  в Україні «російську модель управління державою». Це не «російська модель» управління державою, це модель управління країною під час війни (вона ж британська, вона ж ізраїльська, вона ж американська, вона ж фінська і так далі). Порошенко винен у тому, що він таку модель не збудував. Ну, а далі Гайдай говорить щось цілком чарівне, але абсолютно нормальне для «революціонера-експериментатора»: «Є третій  сценарій. Наприклад, розуміючи рівень своєї колосальної некомпетентності й виклики, що стоять перед країною, Зеленський спрацює як ефективний менеджер, тобто збере професійну команду» Експериментатор Гайдай (що голосував за Зеленського, за його власним зізнанням) поставив соціальний експеримент: оберемо людину з «колосальною некомпетентністю» й подивимося, що після цього станеться з Україною. Адже цікаво...

Але експерименти краще проводити на собаках, а не на людях і на своїй країні.

А ось свідчення авантюризму: «З’явилася можливість обрати абсолютно нового главу держави. Гарантій жодних». Але якщо жодних гарантій, навіщо піддавати країну такому величезному ризику? «Революціонери-експериментатори» про це не думають. Добре вже те, що пан Гайдай узяв на себе моральну відповідальність за всі наслідки діяльності свого обранця.

Дай лише Бог, щоб ми не втратили Україну. Життя — жорстокий вчитель, що часто не залишає каменя на камені від кабінетних схем.

Ну, а на телеканалах тривають «перегони реваншистів». Зокрема, Наталію Влащенко відвідав деякий академік, якого вона не дуже членороздільно відрекомендувала, а шкода, мені б хотілося знати його прізвище. Академік переконано заявляв, що ніяких «зелених чоловічків» у Криму не було (тут уже й сама Наталка обурилася, оскільки написала книжку про події в Криму 2014 р. і точно знає, що «зелень» там була). А академік віщав, що Крим нібито добровільно приєднався до Росії, а тому нею не захоплений. І Росія нібито не воює проти України. Гість стверджував, що ніякої зброї нам не треба, ракет не треба, бо ми за мир. Це що, з усіх щілин полізли прибічники «великого сусіда»? Академік «вимагав відзначати 9 Травня як «перемогу у великій вітчизняній війні» і ніяк інакше. Ці ж вимоги лунали у колеги Влащенко Тетяни Даниленко в її програмі «Гра з вогнем».

До речі, дуже точна назва. Багато наших ЗМІ саме цим і займаються, реально ризикуючи підпалити нашу країну.

На 5-му відомий Зорян Шкиряк заявив: ми криком кричали, вимагаючи, щоб керівництво держави дало бій антиукраїнським силам, а не загравало 5 років з кадебістською агентурою. Так, за це загравання, зокрема, Порошенко й зазнав поразки на виборах. Але Україні не легше. Ну, а тепер? Чи не зміниться загравання співпрацею?

Ведуча 5-го почала захищати Порошенка, мовляв, у нас карає не президент. Так, але судова реформа була провальною за активної участі президента. Лад у судах не було наведено за 5 років саме паном Порошенком.

Звісно, мені можуть сказати, що судова реформа також не є безпосереднім обов’язком глави держави. Але в реальних умовах України Президент — це, як висловлювалися середньовічні філософи, — causa primera — першопричина, першопоштовх, первинний імпульс усіх процесів у суспільстві. Звичайно, Президент не може братися за все, але має визначити пріоритети, а це для судів основа правоохоронного порядку в країні, без них усе інше (МВС, прокуратура, НАБУ, НАЗК, САП, СБУ) працює вхолосту. Але не склалося, й сьогодні ми стали свідками судового свавілля, коли суди можуть приймати будь-які дивні рішення, нічим не ризикуючи.

Дуже здивувала й позиція почесного Патріарха Православної церкви України Філарета, який раптом заявив про відродження самостійного Київського патріархату, вже після його ліквідації (разом з УАПЦ), коли УПЦ КП добровільно увійшла до складу ПЦУ, автокефальної й канонічної. Висловлювання Його Святійшества справляють враження об’єктивування особистих образ. Адже наші пастирі закликають нас боротися зі своєю гординею, з амбіціями, проявляти упокорювання. А хто ж має подавати нам такі високоморальні приклади, якщо не наші духовні вчителі? Але це проблема не лише церковна, а всеукраїнська. Ми всі повинні пройти школу національної аскези, вміння ставити інтереси України вище за свої особисті, а тих, то чинить інакше, слід жорстко й показово карати. Інакше цей дух зоологічного індивідуалізму й егоїзму, який вбиває Україну, ми ніколи не здолаємо.

А отже, ніколи не станемо державною нацією.

Що ж до особистих амбіцій державних і церковних діячів, то генералові й президентові Шарлю де Голлю приписують таку фразу: «У нашій справі головне — вчасно піти». Піти в зеніті своєї слави й популярності, залишивши про себе добру й благородну пам’ять. І позитивний абзац у підручнику історії. Або як висловлюються жартівники: «Не зіпсувати собі некролог».

Утім, хочеться вірити, що ієрархи ПЦУ вирішать цей конфлікт на користь церкви й України, зважаючи на складну й небезпечну ситуацію, що склалася довкола нашої країни. Не можна постійно забувати, що триває війна, інакше вона сама про себе безжалісно нагадає...