Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, правозахисник,

Про симптоми суспільства заборони

Неля ВАХОВСЬКА: «Коли люди втрачають надію, на її місці з’являється порно у вигляді обмеженості»
3 серпня, 2012 - 00:00
У П’ЯТОМУ НОМЕРІ «ПРОСТОРІВ» ПРЕДСТАВЛЕНО, ЗОКРЕМА, ХУДОЖНІЙ ПРОЕКТ УКРАЇНСЬКОГО ФОТОГРАФА ЄВГЕНІЇ БІЛОРУСЕЦЬ, РОБОТИ ЯКОЇ ВДАЛО ПЕРЕДАЮТЬ ТОНАЛЬНІСТЬ ОБМЕЖЕНОГО СОЦІАЛЬНИМИ ЗАБОРОНАМИ ПРОСТОРУ / ФОТО ЄВГЕНІЇ БІЛОРУСЕЦЬ

Український літературний журнал «Простори» існує на інформаційному ринку ще з 2008 року. Щоправда, не завжди журналу вдається «виходити у світ» у вигляді друкованого видання. Наприклад, нещодавно з’явився тільки п’ятий випуск «Просторів». А здебільшого тексти існують в онлайн-версії журналу.

Утім, редакція на чолі з Катериною Міщенко, Нелею Ваховською і Наталею Чермалих (з Наталею про проект «День» спілкувався минулого літа, № 122 від 15 липня 2011 року) не опускає рук і популяризує твори сучасної української та зарубіжної літератури та есеїстики, порушує проблеми художнього перекладу, обговорює питання літератури в широкому культурному і соціальному контекстах. «Простори» намагаються створити автономну платформу для мистецької, соціальної та політичної критики.

Користуючись презентацією нового номеру як нагодою, «День» поцікавився у редакторок «Просторів», яким вони бачать майбутнє української літератури та яким у цьому контексті є майбутнє журналу. Неля ВАХОВСЬКА відповіла досить оптимістично:

— Я не думаю, що українська література сьогодні — це приклад занепаду. Так, наразі деякі наші автори ще тільки на злеті, але є сподівання, що це початок довгого шляху. Українські письменники 1990-х років відштовхувалися від сильної літератури, нехай і радянського періоду. А саме на зламі століть ми пережили деякий літературний розрив, вже не стільки відштовхування від старої традиції, а пошук чогось абсолютно нового. Як на мене, «двохтисячники» почали писати у своєрідному вакуумному середовищі, без опори на якийсь рунт, який зараз тільки створюється. Тому сучасна українська література — це лише старт. Звичайно, є побоювання, куди заведе цю літературу. Але надія на краще теж є.

— Якщо ґрунт сучасної української літератури тільки формується, тоді яка в цьому процесі роль класики?

— Усе залежить від того, що вважати класикою. Якщо йдеться про ХХ століття (модернізм, авангардизм), то воно, безперечно, має певне відлуння у сучасній літературі. Проте абсолютною класикою в українській літературі досі вважають ХІХ століття, та ще й у формі шкільних шаблонів, що в такому вигляді не надто продуктивно — хіба що для консервативно налаштованих авторів, що активно відстоюють химеру традиційних цінностей. На сьогодні важко визначити чіткі тенденції — усе залежить від уподобань автора. Безперечно, чистого вакууму не існує, так чи інакше літературні традиції передаються, , хоч їхня тяглість у випадку української культури й не є наскрізною. Я не вважаю зв’язок із класикою запорукою гарного письма, адже все залежить від якості діалогу із «класиком», тобто від уміння сучасного автора/авторки вільно мислити. Хоч іноді мене лякає відчуття, що молоді наші автори аж надто прогинаються під сучасні закордонні тенденції, імпортують теми та стилі. Я би дуже хотіла, щоби український авангард був більше діалогічно представлений у сучасній літературі. Але по суті, вся українська авнгардна література протягом ХХ століття була цензурована і твори збереглися часто в кастрованому стані. Віра Агеєва йде сьогодні цим шляхом — вона намагається по-новому перечитати Тичину, Рильського, Сосюру й вивести їх із соцреалістичного лубка, але чи чують літературознавицю наші автори — це для мене також поки питання.

— Відомо, що випуск п’ятого номера журналу затягнувся через недостатнє фінансування. Але ж це — не єдина проблема...

— Так, з одного боку, проблема у фінансуванні. З іншого — ми існуємо в ситуації не надто великого українського літературного та інтелектуального ресурсів, які працювали б у мистецькій сфері і мали б соціально-критичне спрямування. Як на мене, найбільша проблема української літератури загалом — це відсутність читача. Суспільство забуває звичку читати як таку. Це ускладнює життя для книжки, і це фактично робить неможливим існування журналу.

У будь-якому разі, ми не плануємо припиняти свою роботу. Наша редакція відмовилася від тонких журналів, які виходять часто. Натомість ми вирішили випускати журнали приблизно двічі на рік, але обсягом 150 — 200 сторінок. Хотілося б, щоб це був повноцінний комплекс текстів, з якими можна довго працювати. Наступний випуск у нас буде присвячений темі бідності.

— Гаслом нового випуску «Просторів» є «віра, порно, любов». Це перефразована триєдність — «віра, надія, любов». Чому саме така інтерпретація християнського вислову?

— У суспільстві поширена думка, що будь-якій продукції порнографічного характеру немає місця в нашому світі. Та при цьому відеопродукція такого характеру є доволі поширеною. Тобто виходить, що в соціумі, який жорстко цензурує деякі прояви людського єства, можливий такий товар, як порно. Заборона приваблює й додає популярності. Натомість порно — це своєрідний вид письма і життя, в якому все дуже просто і механічно, все подано споживачеві, так би мовити, на тарілочці. Ми проти саме такого існування. У нашому трактуванні порнографія — це не суто сексуальне чи еротичне наповнення. Навпаки — це соціальне явище, симптом суспільства заборони. Замінюючи «надію» на «порно», ми не прагли конче увійти в діалог із християнством (хоч дискусія про філософію й революційність раннього християнства порівняно з його наступним інституційним втіленням, безперечно, була би цікавою), ми намагалися привернути увагу до системи обмежень і цензури, що й уможливлюють конвеєрну індустрію порнографії, зводячи людину в багатьох сферах життя до механічного повторення й симуляції бажання жити.

Ніна ПОЛІЩУК, Літня школа журналістики «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ