Про Vip-джинсу

«ТОП-100 найвпливовіших українців», «ТОП-5 марнотратів-кандидатів у президенти», «ТОП-10 найбагатших українців» — такими й іншими списками вже багато років деякі ЗМІ засмічують голови своїх читачів. Кожного разу, коли з’являється такий список, починаються дискусії у стилі «скандали-інтриги-розслідування», а бабусям є що обговорити біля під’їзду на порядку денному. Парадигма переверталася з ніг на голову, і так потихеньку суспільство звиклося, що «Золота сотня» у нас — це політики-олігархи, а не культурні діячі, громадські активісти, люди з громадянською позицією, розумні дипломати і реформатори. Тому що у перших є золоті батони, а у других немає. Прізвища Ліни Костенко, Оксани Забужко, Олександри Коваль завжди засувалися «експертами» у хвіст таких рейтингів, зате перші місця ділили Кучма — Ахметов — Тимошенко — Янукович.

Але часи змінилися. Ті, хто складав списки найвпливовіших і «иже с ними» стали схожими на недалекозорих астрологів. Спрацював зворотний принцип прислів’я «Из грязи — в князи». Колишнього кур’єра в компанії «Експогаз», а через деякий час скандально відомого власника групи компаній «Газ Україна» Сергія Курченка, який потрапив 2013 року в «ТОП-100» журналу «Корреспондент», зараз розшукує Інтерпол. Чотири рази лідер того ж рейтингу Віктор Янукович ховається в Росії, «живий і легітимний». Нестор Шуфрич, який з’явився 2007 року в рейтингу журналу «Фокус» «200 найвпливовіших українців», а 2008 року в «ТОП-100» найвпливовіших українців, яких визначив журнал «Корреспондент», ледве не став учасником так званого флешмобу Trash Bucket Challenge, простіше кажучи «засунь політика у сміттєвий бак». Заради справедливості потрібно зауважити: найчастіше такі «топи» з’являлися у виданнях, що були продуктами медіахолдингів, які зрештою «об’єднали свої зусилля», а саме «KP Media» «Український Медіа Холдинг» і «Медіа Група Україна». Тоді стає зрозумілою фраза: «Ось вже вісім років беззмінним лідером рейтингу («Золота сотня». — Авт.) є мільярдер Рінат Ахметов» («Медіа Група Україна» — дітище Ахметова. — Авт.). Час і суспільство розставляє свої маркери. Правда, виданням «УМХ», на жаль,

і цього разу не вдасться «розірвати шаблони», адже тепер головою Наглядової ради Українського медіахолдингу призначена Олена Бондаренко.

Дивовижні речі відбувалися у цих «топах». Так, наприклад, за останні роки в рейтингах не раз мелькав Савік Шустер, «український, раніше — російський», як його представляє «Вікіпедія», журналіст, у якого тепер італійське і канадське громадянство і чиє прізвище за останні роки стало синонімом телевізійних маніпуляцій. 2012-го компанію йому склав громадянин РФ Євгеній Кисельов, а 2013-го, раптово, — Сергій Лещенко. Лещенко і торік посів завидну 55-ту позицію, а тепер його рейтинг «впливовості» після походу до парламенту точно підскочить. Принаймні, в «Корре».

Дійшло до того, що існування цих «топів» побічно виправдовувалося іншими «топами». Така собі матрьошка в матрьошці. Цього року, щоб хоч якось поліпшити своє становище, сайт «Фокус» опублікував результати «незалежного дослідження від компанії NOKs Fishes» під назвою «Медіапереваги українських opinion leaders (лідерів думок)», згідно з яким журнал «Фокус» і сайт focus.ua увійшли до ТОП-15 ЗМІ для українських лідерів думок. «Серед друкованих ЗМІ в рейтинг, окрім журналу «Фокус», увійшов тільки тижневик «Дзеркало Тижня», — гордо повідомлялося на сайті. Загалом, список досить чітко давав зрозуміти: хто, з ким і в якому човні. За даними компанії, в ході дослідження були опитані чотири експертні групи: політики, громадські активісти, медіаменеджери і представники креативного класу. Якщо це були ті політики, яких щорік видання медіахолдингів друкували у рейтингах найвпливовіших і найбагатших, то не викликає здивування, що картина вималювалася саме так. Цікаво лише, чи всі експерти знали значення слів «opinion leaders» (насправді opinion leaders перекладається як «лідери громадської думки», і в тому, як переклав назву дослідження «Фокус», теж є дещиця гумору).

Чим були небезпечні всі ці рейтинги «успішних і впливових»? Вони привчали читача до того, що ця впливовість дорівнює грошам. Що статус у суспільстві можна отримати, зав’язнувши в політичному смітті. Що корупція і «договорняки» — це шлях до забезпеченого майбутнього. Тільки так тебе цінуватимуть у суспільстві. Цінності й орієнтири були спотворені до неможливого. Після Революції Гідності активізувалися антикорупційні рухи. Багато хто писав: «Кров на руках тих, хто даватиме або братиме хабарі». А до Майдану це було буденною «нормою» життя. Незручно, неправильно, але без нього ніяк — до того ж усі так роблять. Та і зараз максималізм уже схлинув, і все повернулося на круги своя...

Старі звички не так легко викоренити. Частина журналістів, які пішли з «Корреспондента» вслід за головним редактором Віталієм Сичем, а потім створили кістяк видання «Новий час», хоч і позбавилися ярма колишніх власників, але не втекли від звичних форм. І ось уже часопис знову винаходить велосипед і «вперше представляє спецпроект Топ-100 Людей культури — вищий ешелон вітчизняного артистичного світу, який збагатив галузь мистецтва і літератури вагомим внеском у першу чергу протягом останніх п’яти років». А до чого насправді призводять ці рейтинги? «Вищий ешелон» і його периферія починають сваритися, ті, хто потрапили до списків просять, щоб більше їх туди не включали, ті, хто не потрапили, єхидствують про «культурну корупцію». Дійшло вже до того, що до цих суперечок для чогось приплели дочку двох відомих українських літераторів... Усе це вочевидь не сприяє створенню нових орієнтирів для українського громадянського суспільства. У чомусь «по-новому» вийшло з темою, але не з методами. Як сказав персонаж Рекса Стаута в його «Червоній скриньці» детектив Ніро Вулф: «Дорогий сер, мені не подобаються ваші погані звички. Наприклад, ви вважаєте, що слова — це щось подібне до шматків цеглини, якими можна кидати абияк. Такої звички треба позбавлятися».