Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшому числу людей
Дені Дідро, французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва

Репортажі з пекла

10 серпня, 2012 - 00:00

Книжка польського журналіста Войцеха Пестки «До побачення в пеклі», що вийшла цього року в українському перекладі у львівському видавництві «Астролябія» за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку та польського Інституту книжки, читається легко і водночас важко. Легкість забезпечено стилем репортажу. Але важким є зміст книжки. У ній розказано про страшні речі. А ще книжка змушує замислитися над багатьма речами.

У книжці йдеться про людей, долі яких скалічила Друга світова війна, передусім радянський тоталітаризм. Йде мова й про людей, долі яких далі продовжують ламати ті віддалені від нас у часі історичні події. Ці люди — переважно поляки. Чи напівполяки. Але не тільки. Є й українці, білоруси, латиші... Як правило, це люди, котрі народилися чи жили в СРСР. Відчули принади «соціалізму». Та й більшість героїв книжки живе на пострадянському просторі. І хоча вони — громадяни незалежних держав, але й далі відчувають тиск радянського минулого.

Є в книжці своєрідні репортажі про літературних класиків — Бруно Шульца та Станіслава Вінценза. Є репортажі про знакових осіб — письменників Кнутса Скуєнієкса, Язепа Янушкевича, Віктара Хурсіка, зв’язкову Романа Шухевича Дарку Гусяк. Уже те, що польський автор пише (загалом позитивно!) про зв’язкову керівника УПА, багато про що говорить.

Але, як на мене, цікаві не стільки репортажі про відомих людей, скільки репортажі про людей простих. Наприклад, мене вразив репортаж «Дві жінки похилого віку». Тут паралельно розповідається про двох жінок — волинянку Надію Артьомову та галичанку Теодозію Плитку-Сорохан, які пройшли радянський ГУЛАГ. І одна, і друга походили з простих селянських родин, не цікавилися політикою. Але обоє стали жертвами «червоних визволителів». Від їхніх безхитрісних оповідей мороз пробігає по шкірі.

Ось оповідь Т. Плитки-Сорохан про «гуманне» радянське правосуддя: «Місяць тримали в пивниці (льосі. — П.К.) без вікон, на розмоклій глині. Люди в камері помирали. Судили нас 18 серпня 1945 року, це називалося «военная тройка». Я була знесилена. Перед судом нас загнали в лазню, заходилися поливати водою і здирати струпи зі шматками глини. А в лазні щось незвичайне: в коридорі стояли кошики ягід, вишень... в повітрі повсюди снував запах літа, фруктів... і ніхто не спробував узяти навіть одну ягідку».

А ось оповідь Н.Артьомової про те, як її відправляли до Сибіру: «Липень гарячий, спекотний. Конвоїри зусібіч. Кожен із нас у тому, в чому забрали з дому. Привезли нас на залізничну станцію Луцьк. Мене проводжав батько-фронтовик. Тротуаром він ішов у військовій формі. Спершу панувала жахлива тиша. Батько благав солдатів із конвою дозволити йому попрощатися з донькою — не дозволили». До речі, вся вина Н.Артьомової, у якої батько захищав радянську владу на фронті, була в тому, що в неї знайшли книжку «Історія України». То чи варто було батькові воювати за таку владу?

Або ось такий епізод, вартий шекспірівського пера: «Розквітла липа, зробилося тепло, оголосили про наступний марш. На північ. Начальник ешелону, «хохол», раптом спиняє потяг у чистому полі, конвоїри кудись біжать, хтось кричить, що будуть розстрілювати, ми обіймаємося, прощаємося... і жодної сльози. Відчиняються двері вагона, а він дарує нам квіти, вітає зі святом Святої Трійці».

Ще одна «проста» розповідь, яка вражає, це спогади Ірени Сандецької — польської націоналістки з Кременця. В її особі маємо цілісну натуру. Можна погоджуватися з її міркуваннями чи не погоджуватися, але цю людину неможливо не поважати. Попри різні перипетії, радянізацію, вона залишалася свідомою полькою — потайки навчала дітей польської мови й католицької релігії.

Не без того, що вона засуджує українців, іноді виявляє зверхнє ставлення до них. Хоча, читаючи її свідчення про події Другої світової війни, починаєш розуміти, що на Волині була не «Волинська різня» поляків, а польсько-українська війна, в якій поляки, всупереч вказівкам свого еміграційного уряду, воювали разом з німецькими нацистами проти українців.

До деяких міркувань цієї польської націоналістки (хоч як би вони нам подобалися!) варто прислухатися. Хоча б до такого: «Кажуть — поляк, німець, француз краде, але знає, що чинить зле, а українець, навпаки, переконаний, що це добре, вважає підставою для гордощів. Але я їм пояснюю і вірю, що незалежність їх від того вилікує, адже досі вони завжди від когось залежали й когось іншого обкрадали. Тепер обкрадатимуть самі себе, власну країну. А це вже щось зовсім інакше».

До цього можна хіба що таке додати. В Польщі, якщо не помиляюся, лише один мільярдер. В Україні, кажуть, уже два десятка. Однак який рівень життя у нас і наших сусідів! Пересічний поляк живе десь удвічі заможніше пересічного українця.

Гадаю, цікавими для нас будуть білоруські репортажі. Це, вважайте, для українців — «спогади про майбутнє». Візьмімо репортаж про білоруського письменника й науковця Язепа Янушкевича, який, наче Дон-Кіхот, бореться за права білоруської мови. Зокрема, він говорить: «Після здобуття 27 липня 1990 року незалежності, 1991 року офіційний статус білоруської мови відновлено... але шанс було змарновано. Що ж, у 1995 році після всенародного референдуму, проведеного з ініціативи президента Білорусі та за його згодою, російській мові надано статусу другої обов’язкової та відновлено прапор у барвах часів Радянського Союзу. Так ми повернулися туди, звідки прийшли, а замість білоруської мови маємо всюди російську. А разом із мовою, — закінчує він із нотками песимізму, — вмирає й білоруська ідентичність».

Це вам нічого не нагадує?

Випадково чи невипадково, а останнім у книжуі є репортаж «Кров і попіл Дражна». У ньому йде мова про те, що журналіст і письменник Віктар Хурсік «розкопав» історію знищення білоруського села Дражна. З’ясовано, що 14 квітня 1943 року на село напали радянські партизани із загону 1-ї Мінської партизанської бригади, якою командував комбриг Сергій Іванов. Безпосередньо «криваву роботу» виконав п’ятий загін ім. Кутузова, що входив до складу бригади, і яким командував Ізраїль Абрамович Лапідус. Тоді загинуло двадцять п’ять мешканців села, переважно жінки та діти. Було спалено тридцять сім будинків. Однак свідки, які пережили бійню, мовчали. Власне, подібних безчинств «червоних партизанів», яким до сьогодні бовваніють пам’ятники, було чимало і в Білорусі, і в Україні.

У книжці зазначено: «У Білорусі не було жодних винятків із принципу, що за всі військові злочини відповідають німці... І тому неприпустимо сумніватися у фактах і вважати ворогами народу усіх, хто, оприлюднюючи частину правди, викриває при цьому міф про радянського солдата, захисника цивільного населення і визволителя».

Хоча було більш ніж достатньо документів, що село Дражно знищили радянські партизани, а винуватці злочину були відомі, білоруська влада не дозволила вшанувати загиблих. Білоруське добровільне товариство охорони пам’ятників історії і культури 19 квітня 2008 р. встановило хрест на місцевому цвинтарі з прізвищами вбитих радянськими партизанами мешканців Дражна. На цій акції був Віктар Хурсік. А 14 травня його арештували й дали 15 діб адміністративного арешту за участь у «несанкціонованому мітингу». Кара не оминула й інших учасників церемонії. Священик Білоруської автокефальної православної церкви Леонід Акалович, який освятив хрест, було оштрафовано на суму, еквівалентну 400 доларам. Навіть місцевого селянина, який позичив лопату, щоб закопати хреста, оштрафовано на суму, еквівалентну 70 доларам.

Здається, в Україні ще такого театру абсурду немає. Але...

Петро КРАЛЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments