Риторичне запитання:

Останні кілька тижнів цілком справедливо можна назвати іспитом на позицію для української журналістики. Приводів проявити громадянський темперамент було чимало — рішення суду про безпідставність порушення кримінальної справи щодо Леоніда Кучми, кілька слухань по справі Юлії Тимошенко, мало результативний саміт Україна-ЄС, врешті парламентські вибори та мітинги у Росії, які насправді мають для нас більше значення, ніж може здаватися. А якщо уважно прислухатися до останніх заяв Володимира Путіна під час «прямої лінії» з виборцями, де прем’єр очевидно невипадково вжив словосполучення «постросійський простір» замість «пострадянський», підстав для укріплення громадянської стійкості знайдеться чимало. Утім, українські журналісти іспит на позицію, м’яко кажучи, не склали.

На своєму сайті «День» запитав читачів, хто, на їхню думку, відповідальний за не найкращі результати саміту Україна-ЄС. Третина опитуваних вважає, що суспільство повинно розділити відповідальність з політиками. А якщо суспільство повинне, то журналісти — тим паче...

У гарячі для країни дні на сайті «Телекритика» з’явилося відео: українських медійників запитували, чи потрібна журналісту громадянська позиція. Вже сама постановка запитання показала, що частина українських медійників із засадничими питаннями й досі не визначилася. А відповіді на кшталт «журналісту — ні, а людині, яка працює в журналістиці, потрібна», або «громадянська позиція журналіста — в його матеріалах, але коли він знаходить важливі для суспільства факти, то мусить їх оприлюднювати» це тільки підтвердили.

«День» неодноразово наголошував: так само, як у політиці, у журналістиці перш, ніж починати працювати, варто зрозуміти свою країну, для якої ти працюєш. А коли зрозумієш — то без громадянської позиції вже ніяк. А зрозуміти — означає перейнятися.

Українці звикли гордитися тим, що після помаранчевої революції начебто обігнали Росію у розвитку громадянського суспільства: і свободи слова у нас більше, і переслідувань менше, і частина російських телевізійників їде працювати до нас... Утім, останні події в Росії показали, що вузький, але щільний сегмент інтелектуальної російської журналістики упродовж десятиліття дуже інтенсивно працював із суспільством. Й отримав результат. Навряд чи тамтешніх журналістів-інтелектуалів можна звинувачувати у відході від стандартів професії, але громадянський пафос у них теж присутній (згадати хоча б «незручну» промову Леоніда Парфьонова під час його виступу на врученні премії ім. Владислава Лістьєва рік тому). Хтось може заперечити, що кількість людей, які вийшли на площі в Росії, — мізерна, Україна бачила значно більш вражаючі масштаби. Справа не лише у кількості, а в тому, наскільки чітка позиція у тих, хто протестує, наскільки ця позиція йде від усвідомлення цінностей, чи здатні вони її відстояти, а відстоявши, підтримувати здобуте. Тому згуртованості та інтелектуальної щільності у мислячої частини російського суспільства слід повчитися. Адже в країні, де державницька журналістика не знаходить підтримки у держави, патріотизму відведена маргінальна роль, журналіст, письменник не може собі дозволити бути над подіями, сповідувати, як у нас часто трапляється, моральний абсолютизм.

Тому «День» звернувся до експертів із запитаннями, чи може український журналіст дозволити собі відстороненість та чому в Україні досі можливі дискусії на тему громадянської позиції в журналістиці?

Володимир ПРИТУЛА, журналіст «Радіо Свобода», АР Крим:

— В Україні звичайно є сегмент інтелектуальної, соціально відповідальної журналістики. Він не настільки потужний, як того вимагають складні українські реалії та минуле, але він є. Можна називати багато прізвищ, зокрема, й журналістів газети «День». Чому ми в цьому плані відстаємо від Росії? Гадаю, справа у тому, що в сусідній країні частина яскравих журналістів користуються підтримкою держави і працюють на її зміцнення. А ще частина хоч і знаходяться в опозиції до влади, але у тому, що стосується державницьких ідей, — їм із державою по дорозі. В Україні цього немає. Українська патріотична журналістика не в мейнстримі, тому вона програє.

Ярослава ПРИХОДА, викладач Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

— Людина взагалі, а журналіст — передусім, мусить формувати у собі духовний стрижень. Без громадянської позиції журналіст не сформується. В Україні нелегко витримувати чітку позицію в журналістиці, але все ж є багато професійних медійників, які мають гідну поставу, перший приклад — Віталій Портников.

Назагал це дуже цікава і потрібна тема, яка має обговорюватися на факультетах журналістики, де молоді люди починають свою дорогу до фаху. Адже якщо немає громадянської позиції, якщо журналіст не є носієм національних цінностей, як його у такому випадку буде хвилювати те, що відбувається навколо, починаючи від стану під’їзду, дороги і закінчуючи державницькими речами?

Щодо інтелектуальної журналістики, то вона в Україні є. Можливо, вона ще не досягла рівня критичної маси, бракує щільності. Мабуть, поки що журналістика не сфокусовано реагує на ті виклики, які постають перед українським суспільством. Але ми й видань маємо дуже мало, які забезпечували б платформу для інтелектуальної журналістики. Окрім газети «День» та «Українського тижня», на жаль, складно назвати інші видання, які створювали б інтелектуальне середовище. Це справді величезна проблема у нашому журналістському цеху, який сходить до рівня новин. Адже частина вартісних молодих журналістів, що потрапляють у невідповідні видання, втрачають свій рівень і здібності. Тому слід дійсно формувати щільне інтелектуальне середовище, куди змогла б прийти і розумна молодь, та виховувати повагу до самого фаху. У нас поки що просто замало платформ.

Михайло ПРИСЯЖНИЙ, декан факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка:

— Якщо звести журналістику лише до беззастережного і правдивого інформування, щось втрачається у професії. Я більш ніж упевнений, що медійники повинні мати громадянську позицію. Громадянську позицію мусять мати і той школяр чи студент, що готує себе до журналістської роботи. Людина повинна бути цілою, повинна бути громадянином. Це Франкові слова. А цілою людина є тоді, коли має відповідну громадянську позицію, яка, до речі, в усіх журналістів, що працюють в Україні, по відношенню до цієї країни, її народу, інтересів має бути єдина, незалежно від того, хто вони за національністю і якою мовою вони пишуть. Часом не перестаєш дивуватися, як представники українських мас-медіа і на каналах, і в газетах, обстоюють чиїсь інтереси, а не українські. Народ це бачить, народ це зауважує, розуміє. Я б навіть влаштував громадський суд таким людям. Чому в Україні можливі журналісти без громадянської позиції? Гадаю, чинників багато. Дає про себе знати виховання, культура сім’ї, впливає бажання швидко розбагатіти. Є недоліки в університетських програмах. Хоча досить часто молоді журналісти, так би мовити, «псуються», коли стикаються з реаліями професії. На нашому факультеті журналістики є дуже багато спецкурсів по працях Івана Франка. Нам хочеться, щоб всі наші випускники у професії були подібні до його позиції. У житті Іван Якович теж був складний чоловік, він жив із журналістики, але були речі, які з його боку не піддавалися сумніву, навіть якщо він виступав у польській чи німецькій пресі. Він завжди залишався українцем. Будучи європейцем у повному розумінні цього слова, доктором філософії Віденського університету, маючи прекрасних вчителів, які не були українцями, він завжди виходив з українських позицій. Ось це важливо.