Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«Російський винищувач заходить на друге коло»

Про спотворену систему координат української журналістики, «міни» часів 90-х і загрозу втратити країну зараз — політолог Сергій Бондаренко
16 серпня, 2019 - 12:05
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
СЕРГІЙ БОНДАРЕНКО

Свіже інтерв’ю на «Детектор медіа» з новообраним народним депутатом від партії «Слуга народу» Микитою Потураєвим, який планує працювати в парламентському комітеті з питань гуманітарної політики разом із генеральним директором «1+1 медіа» Олександром Ткаченком, підсилило побоювання того, що «зима» для медійного простору країни близько. І хоча Потураєв, на відміну від заступника голови Офісу Президента Андрія Богдана, не вважає, що політика на будь-якому рівні може відбуватися без участі медіа (інакше кажучи, не називає журналістів непотрібними), але відзначає, що пряме спілкування із суспільством — це запит суспільства: мовляв, «журналісти перестали чути людей, тому що хочуть отримати перегляди, рекламу». Він додає, що олігархи — це єдине, що підтримує найбільш затратні українські медіа на плаву. Тому вважає за доцільне залишити в Україні лише чотири потужних мовники: Суспільне, «1+1», StarLightMedia та «Україну». Адже на існування інших на ринку коштів немає, вважає новообраний народний депутат від «Слуги народу» Микита Потураєв. Такі твердження є досить тривожними сигналами, переконує Сергій БОНДАРЕНКО, політолог, керівник моніторингової групи по Вінницькій області проєкту «Інформаційно-моніторингова кампанія виборів-2019 у Вінницькій та Житомирській областях», яка реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Вони свідчать про те, що влада докладатиме максимум зусиль, щоб контролювати медіа й диктувати, який саме «балет» сьогодні варто транслювати на TV.

— Це взагалі-то виклик існуванню інституту медіа як такого, бо хоч би як там було, ЗМІ залишаються одним із інструментів стримування та противаг у суспільстві, які повинні існувати в будь-якій демократичній державі. Вони є тим інститутом, який не просто інформує про суспільні, гуманітарні, політичні теми, а й стримує і контролює дії влади. Тому подібні заяви як Богдана, так і Потураєва розглядають як виклик для інституту медіа, бо на них тиснутимуть і вимагатимуть грати під владну сопілку.

Це дещо нагадує більшовизм: вождь із балкона спілкується з масами. Але, схоже, наш Президент забув, що він використав саме медійні інструменти, щоб прийти до влади, чи не так?

— Безумовно, політична сила «Слуга народу» — це медійний продукт, який був сформований і просунутий саме через медійні канали. І використання ресурсу «1+1», і використання соціальних мереж якраз призвело до того, що ця політична сила вперше в Україні отримала контроль над усіма гілками влади — посаду глави держави і взяла більшість у парламенті. Зможе спокійно сформувати необхідний для неї склад уряду і ключових органів судової гілки влади. Хоча це суто медійний проєкт, бо ми маємо розуміти, що тій політичній партії, яку сформувала чинна влада, лише трохи більше за півроку, тобто вона ще не інституціалізувалася і не має солідного політичного бекграунду. Так, вони не їздили масово, як ті ж самі більшовики, по селах і містах, але використали інформаційний бронепоїзд. І відверто лукавлять, коли кажуть, що медіа їм не потрібні. Вочевидь, є інтерес до окремих ЗМІ, які вони прагнуть взяти під контроль, і це надало б їм можливість утримувати монополію влади на теренах України. Плюс цікавий момент, що тактика цієї команди побудована на провокативних речах, які зумовлюють суспільний резонанс. Поки що інтерес вони до себе тримають, у тому числі, й за рахунок медіа.

— І, власне, окремі ЗМІ «клюють» на «вкинуту» інформацію, забуваючи про ретельну перевірку заяв та жорсткий контроль вчинків політиків. Деякі журналісти дозволяють собі розповсюджувати дезінформацію. Маніпулюють, зрештою відверто брешуть.

— І це не розпочалося далеко вчора. Пригадую, як головний редактор газети «День» Лариса Івшина ще 2005 року тому ж таки «Детектору медіа» (команда якого тоді робила «Телекритику». — Ред.) сказала, що «журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат», бо вивела на перший план розрахунки, а не цінності. Для мене, наприклад, досі залишається дивним, як газета «День» зуміла втримати свій курс, залишитися впливовим громадсько-політичним виданням для мислячої частини суспільства. Очевидно, що був і вплив, і тиск, але газета роками дотримується україноцентристського курсу, демонструючи серйозну та професійну роботу. Зрештою, зберігає репутацію видання, яке не піддається на провокації, хоча «мін» ще з часів 90-х на інформаційному полі вистачає. І, власне, поширення дезінформації — одна з них.

Повертаючись до нинішньої ситуації і заяв про непотрібних журналістів від людини з кола чинного Президента, можна припустити, що це була спланована операція. У команді Зеленського працюють потужні спеціалісти у сфері комунікацій, які відстежують запити суспільства і розуміють особливості функціонування медіасередовища та медіабізнесу. Чому на такі провокації «клюють» ЗМІ, причин кілька. Україна перебуває у складному транзиті й постійно змінюється рух то вправо, то вліво, то на схід, то на захід. І це має своє відображення, в тому числі й у медіа. Але не варто звинувачувати тільки їх, бо відповідальність лежить на різних сторонах.

Як на мене, то найбільша відповідальність у спотворенні системи координат лежить саме на споживачах інформації, бо в нашій державі немає культури споживання якісного інформаційного продукту. Чому? Тому що люди не готові вкладати власні гроші в покупку цього інформаційного продукту. Радянська традиція вироблення і споживання інформаційного продукту була відносно «халявною»: нехай за це платить хтось, але не я. Тому в 1990-х роках політики використали медіа для того, щоб управляти масами. Компартія, яка мала розгалужену вертикаль та вплив, розвалилася, як і Радянський Союз, а ЗМІ стали «ланцюговими псами» олігархів, причому кожен клан вважав за необхідне мати свій «рупор». Через це система координат порушилася, бо журналістика стала «політичним сервісом».

І навіть зараз, коли споживачі знають, кому чий канал належить, кого підтримує на виборах, вони не готові платити зі своєї кишені за якісний контент, щоб розвивати незалежні медіа. Вони не можуть існувати в бідній країні. А журналісти — теж люди, які хочуть їсти, і звинувачувати лише їх у нинішній ситуації не можна. Хоча є й пристосуванці, яким комфортно бути обслугою... Я пригадую своє навчання з громадської журналістики у США. Це був 2010 рік. Американські журналісти розповідали про свою роботу і наголошували, що вони не мають права порушувати стандарти, бо інакше видання втратить репутацію й інформацію перестануть купувати. Події 2016 року під час президентської компанії показали, як репутаційні ризики шкодять виданням навіть у таких державах, як Америка. Помилився, продався, не перевірив — тебе просто перестають читати, і видання втратить ресурси. Тому нам найперше потрібно підвищувати медійну свідомість суспільства. Навчити його хоча б ставити запитання: це правда чи не правда? Бо зараз в уми наших людей входить все — така собі інформаційна «гуманітарка», ніби й поїв, але користі жодної. Доки наші люди не навчаться думати, доти їх використовуватимуть як інформаційні «сміттєві баки».

— Але навіть розуміючи, що телевізор бреше, люди не перестають його дивитися. Вони лають ведучих, експертів, політиків і все одно «ковтають» ток-шоу одне за другим. Це звичка чи вже радше розвага?

— Телебачення залишається головним носієм інформації, зокрема в сільській місцевості, куди газети доставляють раз на тиждень, інтернету практично немає, а радіо немає часу слухати, бо забагато роботи по господарству. Однак за останніми соціологічними дослідженнями щодо визначення рівня довіри до інституцій, ЗМІ скотилися з попередніх позицій і насилу увійшли до десятки. Натомість українці додали до топових позицій церкву. На перших місцях — військові, волонтери, Президент і церква. І якщо подивитися з точки зору політичного аналізу, то інститут церкви має високі позиції серед інституцій, яким довіряють. Чому? Люди вже не можуть раціонально роз’яснити, що відбувається зараз, і просто покладаються на вищі сили — мовляв, вони всемогутні і нехай щось там зроблять. І це також серйозна проблема для держави, зокрема з огляду на наміри Російської Федерації втримати свій вплив на релігійні громади.

— Ворог заходить з усіх боків. Повернення російських ЗМІ в Україну також нічого доброго не принесе, бо по суті це можна вважати розташуванням ворожих військових об’єктів на інформаційному полі України. Чи зможемо протистояти?

— Британці, коли прагнули заборонити російським ЗМІ працювати на своїй території, зіткнулися з тим, що їхнє правове поле не було до цього готовим. І росіяни зіграли на слабкостях західної демократії, нарікаючи на те, що, мовляв, британці порушують право на думку, на слово, на альтернативну версію відображення світових подій і перешкоджають поширенню інформації як такої. З огляду на ту ситуацію багато держав почали напрацювати базу нормативних актів, щоби протистояти російській машині дезінформації й обмежувати її. Французи це вже зробили і, по суті, захистили своє інформаційне поле від російських маніпуляції.

Що ж до України, то формально у нас немає нормативних обмежень, щоб заборонити російським ЗМІ працювати в нашій державі. Війну ж ніхто не оголошував?! Хоча ситуація доволі небезпечна. З одного боку, ми розуміємо, що медіа ніби ліберальні інституції, але з другого — добре знаємо, хто їх контролює, бо незалежних інформаційних ресурсів у тій державі апріорі існувати не може. Тому, як на мене, найкращим варіантом для нас буде просто не споживати російських продуктів — так, як це було з бойкотом російських товарів у перші роки війни. Ми маємо розуміти, що прямо чи опосередковано російська влада вкладає шалені гроші, щоб медіа доносили вигідні їй посили. Але чи зможуть наші медіа достойно конкурувати з російськими ресурсами, пропонуючи достойну альтернативу, — це вже питання.

Чому російських ЗМІ не було видно упродовж останніх років, а тепер раптом така зацікавленість знову працювати в Україні?

— Починається друга хвиля експансії на Україну. Військова і сепаратистська не спрацювала і навряд чи зараз спрацює, бо підґрунтя немає і на мирній територій вже майже 300 тисяч ветеранів АТО-ООС, які готові хоч завтра стати на захист України. Через це «російський бомбардувальник» заходить на друге коло, але бомби в ньому будуть інші — інформаційно-пропагандистські. І у ворога є всі шанси, щоб забомбити Україну в інформаційно-психологічному плані, бо українці виснажені і зневірені. Ми не маємо чіткого розуміння сутності своєї країни. Люди розхристані в думках і поглядах. Подеколи можна почути, «то хай би вже нас поділили», «хай нас поляки забирають, чи угорці, чи росіяни». І на цих протиріччях ворожі медіа можуть зіграти досить потужною картою. Потрібно консолідувати суспільство. І роль медіа в цьому є однією з визначальних.

— Що має зробити українська журналістика, щоб перестати бути «вбивцею», а стати «лікарем» для хворого суспільства?

— Не треба вигадувати велосипед — досить подивитися на «День», який сформував свого читача й міцно тримає. Нехай це не масове видання, не орієнтоване на широке коло, але газета має своїх відданих шанувальників, які готові слідувати за нею і зберігати ті цінності й орієнтири, які вона пропагує. Головне на сьогодні — утримати їх, бо, власне, ці мислячі люди — це ядро країни, яке притягуватиме інших. На масову мережу впливати складно, але можливо, головне — правильно сформувати інформаційне меню, відповідно до середовища. Вливати «ліки» легко, нарощуючи обсяги поступово. І це може стати ще одним шансом для України, щоб консолідувати суспільство, реабілітуватися в його очах і нарешті сформувати єдине сприйняття країни незалежно від того, чи це схід, чи захід. Бо не важливо, де ти живеш, усе одно ти — громадянин України, вільної країни на пострадянському просторі.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ