«Сказати негіднику, що він негідник – можна і треба»

Signerbusters — невелика, але згуртована спільнота ньюйоркців, справжній кошмар тих російських гастролерів (акторів, музикантів, режисерів), які підтримали путінську агресію проти України, підписавши навесні минулого року сумнозвісного листа «Діячі культури Росії — на підтримку позиції президента щодо України та Криму». Прискіпливі Signerbusters відстежують кожен приїзд, концерт, прем’єру підписантів у Нью-Йорку й буквально переслідують їх своїми пікетами, змушуючи деяких «діячів» просто рятуватися втечею.

Сьогодні в «Дні» — розмова з двома активними учасницями групи. Катерина Шрага народилася в Києві, живе у США 23 роки, філолог, архівіст. Валентина Бардакова в США 12 років, родом із Чернігова, вчитель початкових класів.

«ДЛЯ МЕНЕ ЦЕЙ ЛИСТ БУВ ПОВНИМ ЗАБУТТЯМ ТОГО, ЩО В ХХ СТОЛІТТІ СТАЛОСЯ З РОСІЙСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ»

— Спочатку скажіть, чому ви — люди зайняті, такі, що живуть далеко від України, — вплуталися в настільки тривалу протестну кампанію?

Катерина Шрага: — Наше життя серйозно змінилося з початком Майдану. Вся увага і весь вільний час, якого було не так і багато, в мене й мого чоловіка перемкнулися туди. Люди захотіли жити гідно, а не так, як їм пропонували, і це виявилося дуже співзвучно з нашими етичними принципами. З анексією Криму взагалі почалися історичні флешбеки. Я раніше часто запитувала себе: чому сталося те, що сталося в 1930-х у Німеччині, в Європі, у світі? І раптом реальність почала давати відповіді. Десь когось вбивають, захоплюють території — а тут усе нормально, ходимо до кафе, продовжуємо жити. Хай прозвучить голосно, але ми не могли інакше. А підписантами ми зайнялися, бо я російський філолог, і для мене цей лист був повним забуттям того, що в ХХ столітті сталося з російською культурою. Я вирішила для себе: ні, любі — скільки їздитимете, стільки ходитиму на протест.

Валентина Бардакова:  —Спочатку я лише спостерігала за тим, що відбувається. Побиття студентів вразило мене, але я не знала, чим допомогти. Вирішила поїхати з чоловіком до Києва. Ми були на Майдані в січні. Коли я повернулася до Нью-Йорка, то була вже іншою, була готова діяти. Почалося все з протесту біля ООН, продовжилося протестами проти анексії Криму, ми тоді організовували великі марші. У березні, коли з’явився цей ганебний лист, ми зрозуміли, що публічні люди зайняли абсолютно аморальну позицію, і тут я згодна з Катею — виглядало це як флешбек з радянської історії. Ми вирішили, що повинні, принаймні, донести до нью-йоркців, хто до них приїжджає.

— Чому Signerbusters?

К. Ш.: — У нас не було формальної групи, але певної миті ми відчули необхідність локалізувати всю інформацію про протести. Створили спільноту у Facebook — Signerbusters. Signer — підписант, busters — переслідувачі. Народилося не без впливу фільму Ghost Busters («Мисливці за привидами». — Д. Д.). Ми цілеспрямовано ловимо підписантів.

«ЦЕ ПРОТЕСТ ПРОТИ АБСОЛЮТНО ЖАХЛИВОГО НАХАБСТВА»

— Хто становить ядро протестів?

В. Б.: — Спочатку, навесні минулого року, проходили значно чисельніші акції. З часом вимальовувався кістяк активістів — люди найрізноманітніших професій: Катя — філолог, її чоловік Володя Давиденко — художник, є ще дизайнер, програміст, музикант, медсестра, нещодавно до нас приєдналися акторка, спортсмен-каратеїст — призер європейських чемпіонатів, його дружина — біолог.

К. Ш.: — При цьому ми згуртовані не за національним принципом, неправильно було б назвати нас представниками української діаспори. Дуже різні люди. Один із постійних учасників — грузин, взимку долучився поляк, є ізраїльтянин, є француз — великий наш друг, зараз організовує пікети у Франції.

— Чому зараз у групі менше людей?

К. Ш.: — Багатьом здавалося: прийшов на відкриття гастролей, попікетував, накричався, пішов. Але ми стоїмо кожен вечір, з початку і до закінчення концерту, включаючи антракт. Всі працюють, багатьом нелегко. Хто що може, той те й робить.

В. Б.: — Постійних учасників — 5—6 осіб, інколи до 10. Було більше, тому що деякі сприймали наші акції як політичні, спрямовані винятково проти Росії. Але коли з’ясувалося, що протести цільові, проти конкретних осіб, тоді нас стало менше.

К. Ш.: — Всіх, хто ходив, любимо, всім удячні. У когось, напевно, були ілюзії, що на цьому можна піднятися як на політичному русі. Проте в нас немає політичних амбіцій. Для мене це вихід мого протесту проти абсолютно жахливого етичного й естетичного нахабства.

«НЕ ЛИШЕ ГЕРГІЄВУ, А Й ІНШИМ ПІДПИСАНТАМ ДОВОДИТЬСЯ БРЕХАТИ»

— Побуду адвокатом диявола. Отже: ваші протести нечисленні й малопомітні.

К. Ш.: — Це улюблений прийом пропагандистів — так званий прийом «60/40», коли ти говориш 60% правди і 40% брехні. Так, ми нечисленні. Нью-Йорк — місто велике. 10 осіб — мізерно мало. Але сила наша не в кількості, а в постійності. Ці 10 там завжди. І якби це було непомітно, то не довелося б панові Гергієву брехати із цього приводу. Ще й як помітив, і не лише він: помічають люди, які йдуть на концерт, — яка б не була їхня реакція; помічає преса — хоча це не наша мета, але всі рецензії на гастролі обов’язково згадують про пікети.

В. Б.: — Не лише Гергієву, а й іншим підписантам доводиться брехати. Їх наша десятка ставить у незручне становище. Тому й охорона, тому й поводяться агресивно, дуже нервово і невпевнено почуваються під час спілкування з нами.

К. Ш.: — Не було б такої агресії, якби не зачіпало. Маленьке, але важкеньке.

В. Б.: — І якби це було незначуще, не виходили б, наприклад, статті в «Московском комсомольце» про те, що наші акції проплачено. Який тоді сенс приділяти нам так багато уваги, якщо до цього байдуже?

К. Ш.: — На жаль, зараз нерукопотискання забуте. Для мене ж це актуально й досі. Може, це безглуздо. Розумію, що негідника не викликають на дуель. Але сказати негідникові, що він негідник — можна й треба. Інакше ми своїм мовчанням легітимізуємо підлість. Я хочу їм сказати, що вони негідники і що я завжди буду це пам’ятати, а оскільки вони публічні персони, то й зустрітися з ними ми можемо виключно у публічному просторі. Щойно ті самі Гергієв і Співаков були королями на сцені — але замість шанувальників і шанувальниць біля службового входу стоятиму я, стоятиме Валя, стоятимемо ми. Ми стоїмо, страшні люди, зі своїми плакатиками, які не можемо навіть на держак надіти, тому що це заборонено правилами проведення пікетів — і королі шукають, якими дверима вийти, щоб із нами не зустрітися. Це для мене головна винагорода.

В. Б.: — Коли маестро ховається по коридорах, втікає з охороною, коли ціла секретна операція з фінальним заштовхуванням у машину проводиться, щоб його вивезти — це настільки смішно виглядає, що питаєш себе: чи був король?

— Усе не можу зрозуміти: чому взагалі ці не останні режисери, актори, диригенти, музиканти підписали такого листа? Невже не розуміли наслідків? І навіщо вони при цьому їздять до США?

К. Ш.: — Навіщо їдуть до Америки? А куди ж іще їздити гроші заробляти? Не у російську ж глибинку. Що стосується їхніх мотивів. Та чхати на їхні мотиви. Немає часу розбиратися у тонкощах їхньої душевної мотивації. Коли кажуть «їх змусили», мені смішно. Дорослу людини, що має становище у суспільстві й можливість виїхати з країни, можна змусити що-небудь зробити лише під дулом біля скроні або погрозами на адресу близьких. Думаю, в цьому випадку нічого такого не було. А деталі — мовляв, потрібно платити музикантам або акторам — для мене недостатня мотивація, щоб підписати листа, який реабілітує війну.

«РОСІЙСЬКОМОВНА ПУБЛІКА ЗАЗВИЧАЙ РЕАГУЄ АГРЕСИВНО»

— Про реакцію митців ви сказали, а яка реакція пересічного глядача?

К. Ш.: — Дуже відмінна в російськомовної публіки й у американців. Реакція перших — зазвичай агресивна. У хід йдуть кліше: «бездельники», «пошли бы поработали». Улюблене питання — «Сколько вам платят?».

В. Б.: — «Фашисты, бандеровцы, Крым наш».

К. Ш.: — Інколи доходить до спроб вирвати листівки, схопити за руку, замахнутися. Є й ті, хто підходять, говорять: «Дякуємо, ми не знали» — що більш властиве американцям. До речі, не можу не згадати цікавий факт. Ось кажуть: гастролі в Америці. Американська публіка як така з усіх наших підопічних у відчутній кількості присутня лише на гастролях Гергієва. На Мацуєва також прийшла певна кількість, але більшість становили росіяни. А на решту йдуть лише росіяни. Це гастролі для них. Так-от, англомовні американці зазвичай зупиняються, запитують: «Що відбувається?», і в результаті говорять: «Наступного разу не піду і знайомим скажу».

В. Б.: — На одному з останніх протестів до мене підійшли дві американки і потім захищали нас від якоїсь галасливої пані, відповівши їй: «Який же Путін молодець, якщо він диктатор?». Американці освіченіші, краще сприймають інформацію. Російськомовна публіка не хоче чути нічого.

— Були якісь показові випадки?

К. Ш.: — Під час гастролей театру Вахтангова ми чекали, що нас просто увіб’ють в асфальт, оскільки прийшло багато росіян, що скучили за театром рідною мовою. Але, як не дивно, було значно більше підтримки, ніж зазвичай. Ми стояли за тротуаром. Під час антракту на нас напав дядько, який кричав, що ми заважаємо, що не маємо права тут бути. Раптом один чоловік йому відповів: «Можуть, мають право». І додав: «А я теж хочу тут стояти й кричати» — і став поряд з нами. Одразу ще якась жінка до нас приєдналася. Потім після вистави вони взяли плакати і стояли з нами.

В. Б.: — Одного дня агресивний глядач дуже близько підійшов до мене, але раптом нізвідки підійшли інші глядачі й почали відтісняти його із словами: «Яке право ти маєш чіплятися?». Я не очікувала. Нас вперше захистили ті, хто, по суті, знаходилися по інший бік.

— Заходи щодо вас намагалися вжити?

В. Б.: — Біля Лінкольн-центру, після того як ми провели там досить багато протестів проти Гергієва та Нетребко, в день, коли ніхто не виступав, раптом з’явилася група з плакатами проти русофобії і гаслами «Путин — наш друг!».

К. Ш.: — Ми дізналися про це з новин, що повідомляли: «Мешканці Нью-Йорка виступають проти русофобії». Ми подивилися на тих мешканців і впізнали у них хлопців із групи Ліндона Ларуша (колишній ліворадикал, нині — лідер профашистської, антисемітської політичної секти, союзник Наталії Вітренко. — Д. Д.). Зараз вони по всьому Нью-Йорку стоять із плакатами про друга-Путіна, а нещодавно відкрили великий офіс на Мангеттені, причому це збіглося з початком кампанії поліпшення іміджу Росії. Але тоді їх вивели як «мешканців Нью-Йорка». Ще там було помічено людей з організації «Русская молодежь Америки», з якими ми стикалися на інших протестах. Вони гуртуються довкола російського консульства та РПЦ.

В. Б.: — І проводять у Нью-Йорку акції «Забутий полк» і «Георгіївська стрічка». Один із них приходив на нашу акцію з прапором «Новоросії» і шматком арматури.

К. Ш.: — А після одного з протестів біля Лінкольн-центру ми один одного проводжали до метро, тому що неподалік блукали якісь підозрілі людці.

«ВСЬОГО ВІДПРАВИЛИ БЛИЗЬКО ТОННИ ВАНТАЖУ»

— Давайте відволічемося на позитивнішу тему. Валентино, я знаю, ти ще активно займаєшся волонтерством.

В. Б.: — Працюємо з літа минулого року. Займаємося меддопомогою і комплектацією медичних мобільних бригад, районних шпиталів, працюємо безпосередньо з мобільним шпиталем імені Пирогова, з волонтерськими фондами в Україні, з медиками на передовій. Я отримую замовлення від волонтерів, шукаю те, що потрібно, в Інтернеті, їду на медсклад, сортую, відбираю, надсилаю через поштовий сервіс, протягом тижня все надходить до України. Кожні два тижні що-небудь відправляємо — засоби тактичної медицини, ортопедичне устаткування, шовний та перев’язувальний матеріал, інколи бувають посилки по 100 кілограмів. Загалом відправили близько тонни вантажу.

— А як збираєте гроші?

В. Б.: — З Катею й іншими учасниками групи брали участь в Українському фестивалі, зібрані кошти розподілили потім для допомоги пораненим, родинам загиблих і вимушеним переселенцям. Зазвичай велику частину коштів складають пожертвування від людей, які мене безпосередньо знають. З багатьма я познайомилася на акціях протесту. Жертвує діаспора, жертвують пересічні американці з різними рівнем доходів, багато переказів від росіян, є випадки, коли люди віддають останні гроші. Все ґрунтується на довірі. Допомога завжди знаходить адресатів.

«НАШІ САНКЦІЇ ДОВІЧНІ»

— Уявімо собі те, що раніше чи пізніше станеться: Путін пішов, війська вивели, Україні все повернули. Продовжуватимете пікетувати?

К. Ш.: — Саме нещодавно говорили про це. Я зніму свої санкції лише після їхнього публічного покаяння.

В. Б.: — Для мене вони будуть підписантами, поки публічно не вибачаться за свої вчинки.

 — Ви виходите в будь-яку погоду, після роботи, завжди. Звідки у вас сили беруться?

В. Б.: — Навіть не замислювалася над цим. Те, що я своєю маленькою працею і маленькою жертвою вільного часу можу допомогти, дуже мене надихає. Труднощі є, інколи відчуваю себе втомленою, але це все дрібниці у порівнянні з тим, що можна зробити. І, не приховую, слова вдячності від людей, з якими я знайома всього лише рік і то дистанційно, дають сили, радість і бажання продовжувати.

К. Ш.: — Коли ми ходили взимку на протести, у мене була постійна думка: «З Майдану в страшний мороз нікуди не йшли, а нам що? Подумаєш, постояти». Так, робота, сім’я, багато всього. І це не лише відстояти три-чотири години, це ще й півночі не спати.

— Чому?

К. Ш.: — Трусить від тієї ненависті, яку ми отримуємо. Ми потім телефонуємо один одному — неможливо заснути. А наступного дня на роботу. Пояснювати ж обмеженим людям, які звинувачують нас у байдикуванні, що я працюю по 10—12 годин на добу, що півтора роки не була у відпустці, що у мене 88-річна мама, чоловік хворіє і безліч інших речей — абсолютно марно. Щодо джерела наших сил, то, хоча ми один одного не знали, й досі один про одного багато чого не знаємо — нам разом добре, ми один одного підтримуємо, завжди підстрахуємо. Є ще одна причина. Дуже важлива.

— Яка?

К. Ш.: — Моя 24-річна донька. Для неї те, що ми робимо, виявилося предметом абсолютно несподіваної гордості. Начебто нас ніхто не змушує, у нас купа індульгенцій нічого не робити, але я шалено боюся, що моя дитина коли-небудь запитає: «Люба матусю, ось таке у світі коїлося. А де ви були, що робили?». Дуже хочеться, щоб у мене знайшлося що їй відповісти.