Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Слідами новітніх емігрантів

Чому українські ліквідатори аварії на ЧАЕС мусять жити й працювати на півночі Росії?
13 січня, 2012 - 00:00
ЮРІЙ ВЕРЕЩАКА — УЧАСНИК ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС / ФОТО АВТОРА

Зусилля не завжди виправдовують результати... Але в Норильську, де я був фактично в нелегальному становищі й не міг звернутися по допомогу до офіційних органів влади, все сталося навпаки: саме колеги-журналісти, витративши багато часу, все-таки допомогли мені розшукати справжнього ліквідатора-чорнобильця. Це — наш земляк із містечка Лубни, що на Полтавщині, Юрій Павлович Верещака...

— Коли ви потрапили в Чорнобиль і звідки?

— Ось довідка, в якій написано, що Верещака Юрій Павлович брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС з 8 червня по 4 вересня 1986 року й отримав дозу опромінення 18 бер. Підписав її командир військової частини № 61511 підполковник Мірошниченко... У мене є навіть аматорський кінофільм про нашу тодішню роботу.

— Яке було у вас враження від побаченого, коли вперше потрапили в Чорнобильську зону?

— Мене, перш за все, дивувало те, що небезпеку, тобто радіацію, не можна було ні побачити, ні відчути на дотик або запах. Якась фантастична ситуація: захищаєшся респіратором і спецодягом невідомо від чого, бо повітря чисте й свіже, воно приємно пахне травами та квітами, але дуже небезпечне для людини. Для мене це було спочатку ніби якоюсь дитячою грою для дорослих.

— Де базувався ваш полк, і які роботи доводилося виконувати?

— Стояли ми в наметах біля села Савичі Брагинського району Гомельської області. Це — білоруська територія. А звідти нас возили в Чернігівську область на залізничну станцію Йолча, там ми просочували креозотом соснові стовпи, щоб не гнили, а потім огороджували ними й колючим дротом зірваний 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС і безлюдне місто Прип’ять. Очищали також від радіоактивного сміття компресорну станцію біля руїн колишнього 4-го енергоблока. І був один день особливої роботи: ми скидали лопатами з даху знову ж таки отого зірваного 4-го енергоблока шматки графіту, викинуті вибухом із реактора... Мені тоді було тільки 24 роки. Мабуть, саме тому мій організм і зміг витримати це надзвичайне радіаційне та психологічне навантаження...

— Що ще закарбувалося в пам’ять із побаченого тоді в Зоні?

— Людське горе. Мабуть, у Брагинському районі (це Білорусія) радіація розділила одне село навпіл — уздовж дороги... І ми, солдати, вмовляли отих жителів, які були на відносно чистій території, теж залишити свої оселі. Я до кінця свого життя не забуду стражденних очей жінок, бабусь і дідів того білоруського села. Тоді все відбувалося, як на справжній війні, і було справжнє горе...

— Як ви, Юрію Павловичу, оцінюєте тепер свою участь у тих чорнобильських боях з радіацією, коли вам не 24, а вже 48 років?

— Сталася аварія, точніше — катастрофа. І не десь там далеко-далеко, а на нашій землі, в нашій країні. Була смертельна небезпека для всіх. Особливо для дітей. І ми, чоловіки, незважаючи ні на що, виконали саме ту роботу, яку треба було зробити саме чоловікам. Ми в Зоні, а за Зоною — наші діти, наші дружини, наші матері й батьки. Коли втягуєшся в роботу, то не думаєш про наслідки для здоров’я. Головне — виконати поставлене завдання. І в цьому вся суть. Як оцінюю тепер Чорнобиль? Хочеться, щоб ніколи й ніде на Землі таке не повторилося, бо радіація — то справжній людожер. Тільки в Лубнах уже померло 500 ліквідаторів. У місті є Алея пам’яті героїв-чорнобильців біля Мгарського православного монастиря. Там до 2007 року було посаджено 500 іменних беріз у пам’ять про тих ліквідаторів, які вже померли. А на сьогодні дерев, мабуть, стало ще більше...

— Як склалося ваше особисте життя після Чорнобиля? Коли і чому ви потрапили в Норильськ?

— Є дружина і двоє доньок: старша, Яна, народилася до Чорнобиля, а менша, Анастасія, — вже після тих подій. Щоб жити, щоб виростити дітей і поставити їх на ноги, я кинув курити цигарки й не п’ю горілки. Підтримую своє здоров’я не тому, що боюся смерті, а тому, що хочу жити і бути потрібним своїй сім’ї...

До 1996 року я з дружиною та дітьми жив і працював у Лубнах, а коли ми обоє залишилися без роботи, бо підприємства позакривалися, то виїхали в Норильськ, бо тут є робота. Працюю плавильником на металургійному заводі. Зарплата висока, є квартира і все, що потрібно для життя. Але як тільки вийдемо з дружиною на пенсію — обов’язково повернемося додому в Україну. Я там народився, там виріс і саме там, у рідних краях, хочу завершити свій шлях на землі... 

Із журналістського проекту «Українці за Уралом»
Микола ХРІЄНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ