Всяка диктатура вільного слова не терпить.
Сергій Єфремов, український громадський, політичний і державний діяч

Справжня реальність війни

Минулого тижня журналіст газети «День» Валентин Торба представив у київському Будинку кіно свій фільм «Луганськ. Окупація»
8 червня, 2018 - 20:03
МАЙБУТНІ ВІЙСЬКОВІ НА КІНОПОКАЗІ ФІЛЬМУ «ЛУГАНСЬК. ОКУПАЦІЯ» БУЛИ ЩИРО ЗВОРУШЕНІ НЕ ЛИШЕ ВІДЕОРЯДОМ ТА СПІЛКУВАННЯМ З ГОСТЯМИ, А Й ОТРИМАНИМ ПІДРУЧНИКОМ З ІСТИННОЇ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ — КНИЖКОЮ «КОТЕЛ, АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Це лише перша серія проекту, яка вже знайшла відгуки у глядачів, зокрема в Youtube. І варто сказати, що за всієї складності теми, яку висвітлює автор, реакція аудиторії схвальна. Сам автор фільму є корінним луганчанином, який до 2 вересня 2014 року залишався в рідному місті й відповідно бачив драматичний перебіг подій агресії РФ проти України. Уже потім Валентин Торба за власними спогадами і щоденником написав книжку «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська». Сам же фільм став певним відеовтіленням рефлексій та осмислення тих подій автором.

«Мою книжку, яка видана газетою «День», вкрай необхідно розглядати в системі двох інших книжок серії «Новітня історія для чайників», — говорить журналіст «Дня» Валентин ТОРБА. — Своєрідним прологом для неї є книжка Івана Капсамуна «Котел, або Справа без терміну давності», яка розповідає про передісторію того політичного «котла», в який потрапила наша країна. Мій же фільм є свого роду відеоілюстрацією до трилогії книг, яка з’явилася в «Дні» ще 2015 року».

Після показу фільму Валентин Торба сказав: «Я приніс книжки і хотів би їх подарувати присутнім військовим. Це книжка Івана Капсамуна  — редактора відділу політики газети «День», і вона називається «Котел, або Справа без терміну давності». Зверну увагу на фразу: «без терміну давності»... У нас якраз проблема в тому, що ми мислимо тими термінами, які закликають до штучного примирення. Гадаємо, ну, гаразд, пробачимо, забудемо, подружимось, обнімемось. І все начебто буде добре. Пам’ятаєте, до речі, ось цей фейковий знімок в інтернеті про те, як має виглядати кордон між Україною та Росією? Там стіл, де всі п’ють, їдять і таке інше. З цього ілюзорного примирення починається вбивство нас. Ніхто з нами не хоче «брататись». Нас — українців — хочуть знищити. Знищити нашу пам’ять і перетворити на одвічного другорядного сателіта. І використовує агресор для цього наші слабкості. Отже, забувати не треба не лише зовнішнього ворога, а й внутрішнього».

Саме так, розібратися в причинно-наслідкових зв’язках нинішньої війни не можна без поринання в історію. Як внутрішню історію, так і історію відносин нашої країни з сусідом, який зрештою виявився ворогом.

«Найголовніший для мене висновок, що цей фільм має причинно-наслідковий зв’язок, — говорить редактор відділу політики газети «День» Іван КАПСАМУН. — Це найважливіше. Бо те, що ми маємо сьогодні в інформаційному просторі, це картинка, іноді висновок — без пояснення того, які причини тієї чи іншої проблеми. І багато хто на це ведеться. А в цьому фільмі практично показана новітня історія України, зокрема те, як відбувалися підготовка та остаточна окупація Луганщини. Також у фільмі згадано часи Голодомору. І багато йдеться про те, що на початку 1990-х наша країна опинилася в дуже складній ситуації, позаяк суспільство було постколоніальним і постгеноцидним. І в такі складні часи реально потрібні були дуже потужні зусилля для того, щоб будувати державу. Але натомість ми побачили (і у фільмі це показано), що в країні не будували державних інституцій, а формували кланово-олігархічну систему, в якій, по суті, ми існуємо досі. Ті революції, які у нас були, — їх складно назвати революціями. Суспільство дуже багато робило для того, щоб зламати цю систему, але, на жаль, не вдавалося. Бо саме суспільство хворе. І воно не змогло організуватися — ні після першого Майдану, ні після другого Майдану».

Окремо Іван Капсамун додав: «Валентин до останнього перебував у Луганську, коли місто вже фактично контролювали російські війська. Розповім, як він почав співпрацювати з газетою «День». Ще під час так званої «русской весны» навесні-влітку 2014 року головний редактор «Дня» Лариса Івшина звернула увагу на гострі, змістовні й життєві пости і блоги Валентина у «Фейсбуці», де він описував те, що відбувалося в його місті й регіоні, і запропонувала йому дописувати нам у газету. Він погодився, і далі за дорученням головного редактора я почав контактувати з ним безпосередньо, бо багато його текстів ішли через мене. Таким чином, ми отримували інформацію та аналіз того, що відбувається в місті безпосередньо з місця подій. Далі, коли в Луганську вже неможливо було залишатися, бо це стало загрозою для життя, Валентину довелося покинути рідне місто. Він переїхав у Київ, і газета запропонувала йому спробувати себе в редакції.

2015 року «День» підготував трилогію книг, упорядниками якої став я («Котел»), Валентин Торба («Я — свідок») і Марія Семенченко («Катастрофа і тріумф»). Перша — розповідає про те, чому країна опинилася в «політичному котлі» на прикладі резонансних убивств Євгена Щербаня, Бориса Дерев’янка, Вадима Гетьмана і як апофеоз системи — замах на Олександра Єльяшкевича, напад і викрадення Олексія Подольського та вбивство Георгія Гонгадзе. Друга книга — про причини та «архітекторів» того, чому стала можливою окупація Луганська і взагалі Криму й частини Донбасу. Третя книга — вже як наслідок розповідає про живих і загиблих героїв, які своїми тілами, пішовши воювати на схід, закрили ті помилки, які наробили політики.

Щоби представити книжки «Дня», ми об’їздили фактично всю Україну, по суті, проводячи просвітницьку роботу, яку мала б виконувати держава. Фільм «Луганськ. Окупація» — це дуже серйозна робота. Валентин фактично екранізував те, про що багато років писала газета «День». Бажаю своєму колезі успіхів і щоб цей фільм подивилися якомога більше людей, бо перш ніж окупувати наші території, Кремль окупував мізки людей. Щоб цього не було, потрібно знати свою новітню історію на прикладі Бібліотеки газети «День» і представленого фільму».

«Це справді історія, яка зачіпає, і мені дійсно дуже б хотілося, щоб люди, які не мають стосунку особисто до нашої Луганщини, подивилися і першу частину фільму, і всі наступні, — сказала громадський діяч Марина ЗОЛКІНА під час представлення фільму. — Мене через мою роботу дуже часто запитують, чому ті чи інші рішення не ухвалюються. У мене залишається не дуже професійне пояснення, чому у нас, принаймні, така наша внутрішня реакція на це затягування. На мою думку, це тому, що ті, хто долею нашого вибору повинні приймати рішення,             — це їм не болить. От вам, Валентине, болить. Вам як журналісту, як письменнику, як людині, яка не ухвалює рішення, вам болить. То де брати сили для того, щоб насправді ці тимчасово окуповані території повернулися до центральної влади? Де має бути джерело цієї сили, щоб прийти до цього і дочекатись цього?»

«На мою думку, перше наше джерело сили має полягати в тому, щоб усвідомлювати — війна ніколи не скінчиться, — дав відповідь на це запитання Валентин Торба. — Страшні слова, але, на жаль, от ми як зараз перебуваємо в стані перманентної війни. І ми якщо будемо себе переконувати, що буде якось інакше, то це невірно. Не буде інакше. Не було 300 років інакше, і раніше не було інакше. Війна — вона перманентна, і розпочалася вона не 2014 року. Нас нищили 1933 року, і до того нищили, і маніпулювали. І замість того, щоб створити державні інституції, нам підсовували деяких персоналій, які просто руйнували ці інституції, руйнували підвалини до відновлення нашої державності. А з приводу, чому не болить представникам влади? Я скажу ще одну крамольну річ — чомусь переконаний, що та начебто політична еліта не погано почувається і без Луганська, і без Донецька, і без Криму».

«Тут ішлося про кордон між Україною і Росією, — сказав після перегляду фільму Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ, громадський діяч, журналіст, політолог. — Перші переговори щодо цього питання розпочалися 1995 року, і я брав у них участь. До того Росія з нами про кордони зовсім не мала жодних розмов. Я тоді був дипломатом, і вперше до Луганська я приїхав, коли ми проводили таку акцію, щоби переконати тодішню владу в тому, що треба йти естонським шляхом. Я брав участь у закритих переговорах щодо Чорноморського флоту. Також брав участь у закритих переговорах по газу, за участю Лазаренка і Туркменістану... Зрештою, я переконався, що наша влада — то є головний зрадник. Що той агент Росії, який продає нашу державу, сидить на чолі нашої держави. І я, начальник відділу Росії нашої української МЗС, пішов за власним бажанням... і пішов у опозицію до Кучми. Писати, бігати, утримувати конспіративну типографію і так далі. І все це закінчилося «справою Гонгадзе». І Гонгадзе брав у цьому участь, щоб ви знали. І наші соратники, і не він один... Пам’ятаєте Єльяшкевича? А Юрія Оробця? Тут також багато кого немає, хто пішов уже з життя. От я людина, яка брала в усьому цьому участь, я бачив усе це на власні очі. Про переговори по Чорноморському флоту, коли віддавався Крим за газовий хабар. Через всі ці «РосУкрЕнерго» кормилися цілі сім’ї та родини наших президентів. І Торба правильно сказав, що війна триватиме. І про це фільм. Про те, як цинічно віддавався Крим і Донбас».

У наступних планах автора — продемонструвати стрічку на Луганщині, а саме в місті Сєверодонецьк, якому пощастило бути звільненим ще влітку 2014 року.


КОМЕНТАР

Це чесне та сміливе кіно

Доки продавці шуму продавали свій залежаний товар, доки країна обговорювала список «30», який швидко перетворився на список «47», у столичному Будинку кіно сталося щось дивовижне: тут відбулося представлення першої серії фільму Валентина Торби —  «Луганськ. Окупація».

Я навмисно написав про «продавців списків». Один із цих продавців був героєм декількох епізодів у фільмі. Скільки їх ще, епізодичних героїв-пустоцвітів у історії України, які за наш рахунок і за рахунок країни  намагаються продовжити свою безплідну політичну присутність у просторі, випаленому ними ж самими?

Я б відвідав цей кінопоказ і без запрошення автора. Зізнаюся, дуже хвилювався. Це той випадок, коли особисте знайомство може перешкодити неупередженому сприйняттю фільму. Крім того, це був дебют Валентина в жанрі документального та неігрового кіно, але всі мої хвилювання розвіялися з першими кадрами — фільм удався і став для мене справжнім одкровенням.

Торба не  відмежовувався від свого матеріалу. Свою позицію автор не приховує. Він відмовився від сухої та неупередженої мови, але фільм від цього ще більше виграв, оскільки неозброєним оком видно те, як Торба пропускає через свої капілярні судини кожен епізод. Валентин зробив це щиро та чесно, тому йому хочеться вірити, як віриш оголеному людському стражданню.

Немає сенсу переказувати сюжет фільму, тим паче, що публіці була представлена лише перша серія картини.

Це чесне та сміливе кіно, де не лише чітко позначений зовнішній ворог України, а де відкрито мовиться про ворогів внутрішніх. При цьому немає жодного натяку на громадянську війну, про що свідчить сама назва фільму.

Гидлива посмішка Леоніда Кучми, зігнута спина Юрія Луценка, кадри кінохроніки — хто має очі, побачить, хто має вуха, почує.

Валентин Торба талановито зробив просту річ — він зв’язав частини часів, що розпалися. Він зібрав мозаїку з подій і людей, з їхніх вчинків та слів, упорядкував усе за часом, розклавши все по поличках.

Цей фільм — про війну, про окупацію, про «русский мир», з однією важливою правкою: автор стверджує, що окупація та війна почалися набагато раніше, ніж це прийнято вважати. 

Валентин Торба не шукає м’яких інтонацій, не добирає слів, не намагається сподобатися, не спекулює сльозами на екрані. Він говорить! Говорить, як може говорити художник з увімкненою камерою в руках.

Це справжнє українське кіно талановитого українського журналіста, який жив і працював в українському Луганську.

Валерій ФУЄР

Володимир КОСТИРІН
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments