Найбільша помилка в тому, що ми швидко здаємось. Іноді, щоб отримати бажане, треба просто спробувати ще один раз.
Томас Едісон, американський вчений і винахідник

Стати надлюдиною

Що «стандарти журналістики» вимагають від журналістів
21 квітня, 2017 - 14:25
ФОТОГРАФ АБД АЛЬКАДЕР ХАБАК СТАВ ГЕРОЄМ ЗНІМКА, ЯКИЙ ОБІЙШОВ ВЕСЬ СВІТ

У посібнику «Журналістика в умовах конфлікту: передовий досвід та рекомендації», виданому Координатором Проектів ОБСЄ в Україні за фінансової підтримки Посольства Великобританії в Україні та сприянні міжнародної організації Міжнародна Підтримка Медіа, наводиться довгий перелік «табу» для журналістів, котрі працюють в «гарячих точках». Це, зокрема, такі поради:

• Уникайте висвітлення конфлікту, як такого, що складається з двох конфронтуючих сторін. Знайдіть інших постраждалих осіб і включіть до повідомлення їхні історії, думки, цілі.

• Уникайте постійного фокусування на стражданні та страху лише однієї сторони. Висвітлення страждань усіх сторін має бути однаковим.

• Уникайте таких слів, як спустошення, трагедія і терор, для висвітлення дій щодо однієї сторони. Такі слова ставлять репортера по один бік. Можна лише посилатись на когось, хто використовує такі слова.

• Уникайте емоційних та неточних слів і визначень.

• Уникайте точки висвітлення, яка полягає у викладі подій лише з точки зору однієї сторони. Висвітлюйте конфлікт у всій його повноті та складності.

• Уникайте надмірного спрощення. Кожен конфлікт, навіть той, що виникає між братами і сестрами, як правило, має якусь історію. Подбайте про те, щоб ви та/або ваше інформаційне агентство надавали різноманітні точки зору, які зможуть проілюструвати більш широку картину.

• Уникайте сентиментальних розповідей, які ґрунтуються на емоціях, для висвітлення важливих питань, чи використання підходу гри з нульовим рахунком, у якому ігнорується складність ситуації.

Ці правила подаються, нагадаю, як передовий досвід від ОБСЄ — організації, яка відповідає за співробітництво та безпеку в Європі.

Про політичну складову таких порад вже говорилося та писалося багато разів: т. зв. міжнародні стандарти вимагають від журналістів повністю відмовитися від громадянської позиції, а слово «патріотизм» сприймати лише як складову понять «необ’єктивність», «пропаганда» та «непрофесійність».

Але є й інший вимір таких рекомендацій, які ставлять за мету зробити з журналістів незаангажованих неучасників процесу та безпристрасних спостерігачів.

У реальності такі поради спеціалістів є лише теоретичним уявленням про те, «як це має бути», і яке ніде і ніколи не було реалізовано в повному обсязі. Особливо — якщо мова йде про висвітлення військового конфлікту, тем більше — у власній країні журналіста. Журналіст може не бути патріотом, не бути громадянином, але ніхто і ніщо не зробить з нього нелюдину. Військовий кореспондент, який захоче повністю виконати наведені в посібнику ОБСЄ рекомендації, має, насамперед, позбавитися усіх притаманних людям природних якостей, стати «надлюдиной», майже за Ніцше.

По-перше, зразковий журналіст має відкинути усі уявлення про добро і зло і погодитися з тим, що ці визначення є відносними, а не абсолютними. Що для однієї сторони добре, для іншої — зле, і навпаки.

По-друге, він має внутрішньо прийняти постулат про те, що в будь-якому конфлікті немає правих та неправих, а є — завжди — лише дві сторони, кожна з яких має право на свою точку зору, на свою «правду». Тобто взагалі не можна говорити про існування  однієї «правди», «істини», тому що будь яке таке твердження є однобоким та незбалансованим.

По-третє — журналіст не має права на емоції. Так, звичайно, будь який сучасний фізіолог знає, що гомо сапієнс не може позбавитися емоцій — його організм так функціонує, нічого не поробиш. Але журналіст має зусиллям волі наказати собі не звертати уваги на свої природні реакції і не діяти так, як мала б діяти за схожих обставин інша «людина розумна», що не займається журналістикою. Журналіст має навчитися дивитися на світ відсторонено, не приймати все, що відбувається навколо, близько до серця, і розповідати про все, що завгодно, спокійно та неемоційно. Зайве і казати, що журналіст в жодному разі не може дозволити собі бути учасником подій.

Але на практиці...

Усі світові ЗМІ минулого тижня обійшла історія сирійського фотокореспондента, який, замість того, щоб робити свою роботу, тобто фотографувати, почав рятувати дітей, що постраждали внаслідок бомбового нападу на автобуси із біженцями. Тоді загинуло 126 людей, половина з яких — діти.

Через вибухову хвилю Абд Алькадер Хабак знепритомнів. Але, коли прийшов до тями, одразу почав допомагати постраждалим. «Сцена було жахливою... особливо діти, що плачуть та вмирають перед вами. Тоді я вирішив разом зі своїми колегами, що ми відкладаємо наші камери вбік та починаємо рятувати поранених», — розповів Хабак CNN.

Він знайшов малюка, який ще дихав, взяв на руки та поніс до лікарів. «Ця дитина міцно тримала мене за руку і дивилася на мене», — зізнався фотограф.

Його колега Мухамад Алрагеб розповів, що він теж допоміг декільком пораненим, але потім почав фотографувати. Він, зокрема, зробив і фото Хабака, що біжить з дитиною на руках, яке потім надрукували сотні медіа в багатьох країнах.

Стандарти журналістики кажуть нам: не можна називати подію, що трапилася із конвоєм із сірійськими біженцями, трагедією або терором. Не можна фокусуватися на горі родин, що втратили дітей. Не можна подавати розповідь про цей вибух, додаючи емоційні та сентиментальні подробиці. Але у підсумку ця надлюдська відстороненість призводить до виникнення дискусій, яку у випадку будь-якої іншої професії просто неможливо представити.

Питання, що обговорюють в медіасередовищі, звучить так: «Що повинен робити журналіст в подібної ситуації — рятувати людей, чи знімати?»

Правильна відповідь для звичайної людини — рятувати.

Правильна відповідь для професійного журналіста — можна взяти учать у врятуванні, але знімати обов’язково.

Дитина могла б померти, якби її не відніс до лікарів фотограф.

Але якщо б кадри наслідків вибуху не зняв інший кореспондент, світ би не побачив ані саму подію, ані фотографа-рятівника.

Конфлікт журналістської етики із загальнолюдськими правилами поведінки — це конфлікт ще серйознішій, ніж протиріччя між журналістською діяльністю та обов’язками громадянина. І головна загроза для суспільства тут не в тому, що журналіст інколи може порушити свій кодекс правил, переступити через свої «табу», а саме в тому, що журналіст в якійсь момент може стати занадто професійним. Такій професіонал буде впевнений, що правди не існує, що немає добра — як і зла, що до всього на світі можна і треба ставитися відсторонено, зверхньо; що емоції, в тому числі співчуття та співпереживання, є зайвими і лише заважають, роблять матеріали незбалансованими та упередженими... Але чи справді суспільству та загалом людству є користь від праці такої людини?

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments