Сторінки медіаісторії

«Украинская жизнь» — це літературно-науковий і загально-політичний місячник російською мовою, який виходив у Москві з 1912 по 1917 роки. Його завданням було нести в російський соціум адекватні уявлення про життя, історію, мову, культуру і традиції українського народу, обговорювати публічно його національно-культурні прагнення. Важко стверджувати, що журнал зажив великого успіху в Російській імперії, але українці, принаймні, зробили свій крок до порозуміння, хоча кроку з російського боку не дочекалися. Програмові засади «УЖ» були сформульовані в редакційній статті «Наші завдання»: «У Росії з часів приєднання України правове становище українців як нації ставало дедалі складнішим і важчим, а в кінці XVIIІ століття було зліквідовано останні залишки попередніх малоросійських прав і вольностей. Внаслідок цього російське суспільство втратило саме уявлення про Україну як національний організм і почало трактувати українство як простий «варіант» російської культури».

Журнал публікував не лише тексти діячів українства, а й статті російських і єврейських авторів, зокрема В. Жаботинського, часто цитував найбільш показові виступи з українського питання в інших виданнях. «УЖ» співчутливо процитувала статтю Жаботинського «Струве і українське питання», що було вислідом певного національно-політичного загострення українсько-російської полеміки і відповіддю устами Жаботинського на дуже популярну в деяких колах російського суспільства ідею про нібито «штучність» усього питомо українського, а насамперед національних домагань українців як «інтелігентської вигадки». На слова Петра Струве, що «український партикуляризм присутній поки що тільки в інтелігентській свідомості», Жаботинський відреагував так: «Але це загальне явище. Чеський рух довгий час був суто інтелігентським, але це не завадило йому зробити з чехів першу націю в усьому слов’янстві за інтенсивністю національної культури. 50 років тому галицькі поляки також запевняли, що ніякого русинського партикуляризму немає, що все це вигадали інтелігенти, а простолюд охоче йде назустріч стихійній полонізації — однак усі ці розмови полякам не допомогли. Будь-який рух розпочинається з інтелігенції». Редактор додає до цієї цитати з Жаботинського висновок: «Справа не в тому, чи бере участь маса в активних формах руху: річ у тім, чи правильно потрактовано інтелігенцією інтереси і стремління цих мас».

Українське питання дедалі драматичніше звучало зі сторінок «УЖ». Українська відмінність, осібність, відрубність, самобутність української культури, всупереч загальній налаштованості російської авдиторії, завойовували собі певну суспільну легітимність в інформаційному просторі Російської імперії. Про це постійно писали в «УЖ» яскраві українські трибуни. В «УЖ» публікувалися такі діячі, як Дмитро Донцов і Симон Петлюра. Донцов піддав нищівній критиці російській лібералізм за його лицемірне ставлення до українства: «Мені не доводилося зустрічати більших консерваторів у національному питанні, ніж росіяни... Росіяни «здавна» вважали, що «хохли» — «гілка» російського народу. Про це їх учив Іловайський, про це вони читали в газетах — навіть ліберальних, в цьому, почасти, переконували їх і самі «хохли», які не завжди з достатньою якістю підкреслювали свою національну особливість. Що дивного, якщо вони тепер не хочуть привчитися до іншої думки? Ось чому «психологічно» навіть крайній ліберал у вимозі автономії для Царства Польського побачить меншу недоладність, ніж у вимозі українізації народної школи на Україні».

Звісно, цей національний російський консерватизм в українському питанні не змогли похитнути й величезних зусиль «Украинской жизни». На це нарікав і Симон Петлюра: «...Неоковирні інсинуації і злі доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства... байдужість, цілковите ігнорування нас російськими марксистами, наявність застережень і обмежень у визнанні за нами прав російськими народниками, політика російських конституційних демократів, що йде дальше щодо обмеження цих прав, що підважила їх престиж в очах аналогічних за своєю політичною програмою українських громадських кіл, переляк перед фактом нашого національного відродження, що здійснюється, який породив з боку ідеолога ліберальної частини російського народу проповідь боротьби проти нас начебто в інтересах російського народу, а насправді в інтересах російського імперіалізму — ось та атмосфера, в якій ми живемо... Атмосфера навряд чи сприятлива для взаєморозуміння і зміцнення в середовищі українців довіри до російського суспільства». Петлюра стверджував, що лише одиниці в російському суспільстві з розумінням ставляться до проблем українців. Автор дозволив собі зауваження, що й нині ситуація в цьому саме сенсі принципово не змінилася...

Редакція «УЖ» намагалася залучати представників російської громадськості до обговорення гострих проблем українсько-російських міжкультурних взаємин, приміром, у 1913 році на своїх сторінках провела анкетування визначних російських інтелектуалів, зокрема про їхнє ставлення до критичних закидів української преси на адресу росіян щодо «байдужості, зверхності, неприязних оцінок» українців. Хоча «цільова група» відповіла на запитання «УЖ», але очікуваного щирого діалогу не вийшло.

Відчувався якийсь неподоланий мур взаємного нерозуміння і несприйняття, однак це було цілком природно в межах імперської інтелектуально-ціннісної парадигми. В цьому контексті зрозуміти українців означало для росіян відмовитися від усталеного устрою Російської імперії і погодитися з українськими вимогами, себто відмовитися від багатьох національно-культурних привілеїв російського народу як господаря Імперії.

До речі, австрійці зуміли піти на компроміс з угорцями і поляками, що на тривалий термін продовжило існування Дунайської монархії. Росіяни виявилися на це неспроможні. Саме це мав на увазі автор «УЖ» П. Смуток, коли писав у статті «Перспективи російсько-українських взаємин»: «По суті же в лівих колах ще дуже відчутні відлуння давніх партійних упереджень проти національної ідеї взагалі, на ґрунті котрих ці кола трактують український рух як щось вигадане і в громадському сенсі непотрібне... Думські партії, не виключаючи й таких реальних політиків, як кадети, не проявляють в українському питанні й малої частки тієї обізнаності, якою виблискують їхні лідери у польському, фінському, єврейському питаннях». Небажання визнавати зрілість і природність українського руху унеможливили його адекватне розуміння, а відтак і будь-який компроміс. Але сам цей рух у жорсткій полеміці поступово позбавлявся наївності й провінційності, ідеалістичних уявлень про реальність, набував ідеологічної і політичної потуги, посилаючи щораз інтенсивніші інтелектуальні заряди в українську народну масу, поступово готуючи ґрунт для епохальних змін. Ішов процес кристалізації модерної української культури, в тому числі політичної. Українсько-російська полеміка щодо національного питання відігравала в цьому незамінну роль. У цій полеміці відчуваються сьогоднішні елементи злободенності й актуальності, зокрема коли йдеться про своєрідну негативну єдність російського суспільства щодо українства. Ось, наприклад, стаття О. Липовецького «Політика лякливої ворони»: «Так на ґрунті ідейної і неідейної боротьби з українством зворушливо об’єдналися найрізнорідніші елементи російського суспільства — від явних чорносотенців до беззаперечних конституційних демократів. Поміж останнього напрямку це, звісно, поки що тільки окремі одиниці, але плідна роль їх цим аж ніяк не зменшується, позаяк у період виняткового загострення всіляких репресій, що переживається тепер українством, міркування представників поступового табору довели аргументацію необхідності цих репресій до повноти, що вичерпує свій предмет. У результаті зворушливої єдності таких зусиль вийшла цілком визначена характеристика українства як бузувірного відщепенства, найнебезпечнішого без усяких застережень і двозначностей. Російська мова, російська культура і російська державність дивляться переляканими очима на згубний для них український рух і одностайно благають поліцейську владу про «непохитну охорону прерогатив».

У цій полеміці, яка так і не стала справжнім діалогом, не тільки відшліфовувалася власна позиція, а й найбільш адекватно оцінювалася чужа, що приносило українцям чимало глибоких і цікавих відкриттів і навіть прозрінь. Той-таки О. Липовецький зазначав: «Ці переслідування форми руху, а не його змісту, ясніше за все виявляють, у чому тут справа. Все це вже ясно для всякого — і не раз, і не два достатньо переконливо вказувалося, що якби боротьба велась тільки з ідейним змістом українства, то питання про мову цілком відпало би, позаяк великоросійська мова майже такою ж мірою може правити за зброю пропаганди, як і українська. Але якщо менше з тим атаку спрямовано переважно на мову, що за всієї байдужості її стосовно змісту ідей, які вона виражає, є найбільш цінною і значущою формою національного життя, запорукою національного розвитку, то не менше має бути ясно, що всілякі сепаратизми притягнуто тут лише як беззмістовний, але кричущий мотив, як опудало, а насправді йдеться про заперечення українства як самого факту національного життя, про заборону всіх форм виразу української національності».

Треба визнати, що російські опоненти недарма боялися всіх українських культурних і мовних проявів, бо розуміли, що є об’єктивні особливості розвитку національних організмів, коли стадія етнографічна природно переходить на щабель культурницької активності, а культурництво неминуче зростає до рівня національно-політичних вимог. «УЖ» абсолютно доречно дав цитату з праці Отто Бауера, цього австрійського соціал-демократа: «Там, на Україні, залишається ще невирішеним питання, чи стануть українці окремим народом із власною літературною мовою чи вони асимілюються з російським народом і будуть користуватися в школі, в науці і в мистецтві, і в публічному житті близькоспорідненою російською мовою. Це питання є дійсно питанням життя, не лише... для державної організації Росії, а й для самого російського народу... І це не маленьке питання, чи утворять українці окрему націю, чи розчиняться в загальній масі російського народу. Перше мало б величезне за своїми наслідками значення для росіян; цим і пояснюється та пильна увага, з якою російський націоналізм стежить за зростанням і успіхами українського руху в Галичині; в ньому він бачить інтригу австрійського імперіалізму, прагнення розірвати на дві половини російський народ, втягнути імперію у внутрішню національну боротьбу. Доля українського питання вирішить, чи стане Росія державою національностей, що струшуються національною боротьбою».

Цей полемічний діалог культур, хоча й засадничо нерівноправний, доводив і демонстрував факт буття окремого українського культурного світу і російське несприйняття його, що лише ще більше, ґрунтовніше легітимізувало й інституалізувало невидиму демаркаційну смугу між українським і російським. Найпроникливіші російські інтелектуали це інстинктивно відчували й шукали інших варіантів розв’язання об’єктивного, сказати б, онтологічного конфлікту. Зокрема російський філософ культури і православний священик Георгій Федотов пропонував знайти місце для української національно-культурної ідентичності всередині російської ідентичності (за подобою російської «матрьошки»). Дещо з цього запозичили більшовики, запровадивши після 1922 року кілька рівнів державницької (хоча й цілком бутафорської) самореалізації націй, коли найвищий рівень належав «загальносоюзній» титульній нації — росіянам, які скрізь почувалися національною більшістю, другий рівень — титульним націям союзних республік, третій — титульним націям автономних республік і областей, четвертий — титульним націям національних автономних округів. Але вся ця національно-культурна «матрьошка» могла існувати тільки допоки існував всесоюзний партійно-чекістський стрижень, що й тримав купи всю цю розгалужену ієрархічну структуру національних статусів.

Порівняння аргументаційної бази тієї полеміки з нинішнім псевдодіалогом двох культур (через принципову монологічність панівної течі російської культури, де українських голосів не чують) засвідчує практичну консервацію російських позицій на рівні початку минулого століття: заперечення окремішності українців, заперечення самостійності й самобутності української культури, невизнання самої можливості існування українців як нації тощо, себто повторення всього арсеналу ідеологем класичної імперської Росії.