Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Свобода слова під час війни

Оксюморон чи правило з винятками?
10 листопада, 2017 - 13:10
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

Нарешті це сталося. Медіаексперти масово заговорили про необхідність корекції тлумачення та застосування принципів свободи слова та журналістських стандартів під час війни.

На нещодавньому форумі National Media Talk відразу декілька дискусій торкалися складних тем: «національна безпека vs свобода слова» та «роль журналіста в умовах гібридного конфлікту». І якщо раніше у медіатусовці мейнстримом було оголошення та просування абстрактних тез про «нейтральність», «баланс», «іншу точку зору», захист «російських колег», тому що «дві країни — одна професія», тепер із високих трибун медіафорумів лунають зовсім інші заяви.

Рік тому, коли учасники круглого столу в редакції газети «День» об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа» та порушили тему адекватності діяльності вітчизняних медіа викликам часу, цю діяльність було розцінено як сильний та сміливий крок, але і як глас волаючого в пустелі. Втім, звернення засновників «Платформи» відразу підтримало декілька десятків колег, в тому числі провідні українські медійники. В документі, зокрема, йшлося про таке:

«Учасники круглого столу в редакції газети «День» разом з однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа», підтримують рішення Європарламенту від 23 листопада 2016 року щодо протидії російській пропаганді. У цьому документі сказано: «Російський уряд агресивно використовує цілий спектр засобів та інструментів для атак на демократичні цінності, для розколу Європи»... Тому ми закликаємо українських журналістів стати на принципову позицію: підтримати рішення Європарламенту, який недвозначно назвав російських журналістів «інструментом «гібридної війни» проти Європи, і відмовитися від участі в проектах, що сприяють поширенню російської пропаганди».

Здається, сьогодні, тобто майже через рік після започаткування ініціативи «Українська журналістська платформа», щось таки почало змінюватися. Реальність, яка після анексії Криму і з початком Антитерористичної операції на сході України довгий час була очевидною лише користувачам вітчизняних ЗМІ та окремим представникам журналістської цеху, врешті-решт почала «відкриватися» і медіаспільноті, і грантовим організаціям, що опікуються розвитком ЗМІ в Україні.

У блозі на сайті газети «День»  я вже цитувала доповідь віце-ректора Українського католицького університету, знаного правозахисника та дисидента Мирослава Мариновича, який закликав журналістів поширювати лише правду і не будувати «баланс» з урахування кремлівської пропаганди. «Між правдою і брехнею не може бути порозуміння за логікою Win-Win», — наголосив відомий український інтелектуал, відкриваючи National Media Talk. Якщо «фейкову» інформацію брати до уваги як «опінію, як російську точку зору» і відраховувати правду як середньоарифметичне з її урахуванням», тоді «ось так вирахувана правда віддаляється від істини на кілька світлових років», констатував Мирослав Маринович.

Член Незалежної медійної ради Антоніна Черевко, втім, вважає, що «питання не в тому, чи слід змінювати етичні принципи, а в тому, як ми їх інтерпретуємо». На її думку, суто формальний підхід до застосування журналістських стандартів є хибним. Наприклад, «є точки зору А і Б», і нам треба їх подати для балансу. Але коли йде війна, про яке рівноправне подання всіх точок зору може йти мова? Експерт процитувала слова колеги з Хорватії, яка слушно зауважила, що «якби цей формат застосовували у Другу світову, ЗМІ мали б подавати точку зору прихильників Голокосту».

Член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України Роман Вінтонів був більш категоричним: «На війні, де вбивають людей, стандарти журналістики не працюють. Стандарти журналістики — для мирного часу».

Американська журналістка та медіаюрист Мері Мицьо теж впевнена, що під час застосування традиційних для демократичних суспільств правил і підходів треба враховувати стан війни, в якому перебуває держава. «Коли беруться за основу для роботи журналістів стандарти країни без війни, то це зовсім не ті стандарти, що діють в країні, де є війна. Також відрізняються стандарти, якщо країна воює на чужій території й якщо війна іде на власній території», — каже експерт.

«У всіх демократичних країнах, де виробляються сучасні традиційні принципи свободи слова, не зазнавали іноземної окупації чи агресії з часів Другої світової війни», — звертає увагу Мері Мицьо. Вона також наголошує, що під час Другої світової війни в демократичних країнах була жорстка регуляція висловлювань вітчизняних медіа, і особливо були введені великі обмеження на проникнення інформації від країни-агресора. «Майже всі найкращі стандарти захисту свободи слова були вироблені після війни», коли вже не було загрози національній безпеці, наголосила експерт. Тому, закономірно, «виникає досить велике питання, наскільки ці стандарти насправді пристосовані для країни, яка є в стані війни».

Медіаюристи — учасники National Media Talk — презентували свої рекомендації щодо діяльності медійної сфери під час війни. Головні постулати документа, що був вироблений за участю зарубіжних правників, є, без перебільшення, революційними для українського медійного середовища.

Отже, рекомендації медіаюристів базуються на таких основних підходах:

•  Під час міжнародного збройного конфлікту основною метою збору, зберігання, поширення та використання інформації суб’єктами країни-агресора на території країни, що зазнала агресії, є спричинення шкоди за для отримання переваги в конфлікті, а саме — деморалізація громадян, деструкція гуманітарних цінностей, дезінформація населення тощо.

•  З цих підстав під час міжнародного збройного конфлікту суб’єкти країни-агресора позбавляються права на свободу висловлювань на території країни, що зазнала агресії.

•  У цих положеннях суб’єктами країни агресора вважаються громадяни країни-агресора та юридичні особи — резиденти країни-агресора, а також юридичні особи, власниками або кінцевими бенефіціарами яких є громадяни або юридичні особи — резиденти країни-агресора.

•  Ці правила також можуть бути застосовані під час інших міжнародних конфліктів, визнаних вищим органом державної влади країни, що зазнала агресії.

•  Ці правила можуть бути застосовані до країн, вищі органи державної влади яких публічно підтримали агресію.

•  Ці правила не застосовуються до суб’єктів країни-агресора, які публічно засудили агресію, визнають територіальну цілісність країни, що зазнала агресії, та міжнародне право.

Дуглас Гріффін, Albany Associates (Великобританія) у своєму виступі на конференції звернув увагу на можливість реєстрації організацій країни-агресора, в тому числі — ЗМІ, як іноземних агентів (подібний закон діє в США).

Це радикальний підхід ще не став трендом для української медіаспільноти. Але проривом є хоча б те, що такі жорсткі оцінки взагалі почали лунати та обговорюватися у вітчизняному журналістському середовищі.

Сучасний міжнародний досвід є дуже різноманітним у питаннях пошуків компромісу між забезпеченням демократичного принципу свободи слова і захистом інтересів держави під час війни. Одного універсального «лекала» на всі часи та на всі випадки не існує, отже, Україні доведеться виробити свої власні правила і вносити до будь-яких, навіть найкращих світових, практик свої корективи, з урахуванням конкретної локальної ситуації, традицій та ментальності. Але все більше експертів говорять прямо: зрозуміло, що стандарти журналістики та свободи висловлювань мирних демократичних країн зі Старої Європи та Північної Америки не можна автоматично застосовувати до України, яка вже четвертий рік поспіль потерпає від російської агресії.

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments