Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

ТБ за межею фолу

11 вересня, 2009 - 00:00

Іноді наші надто мудрі, високоінтелектуальні телеканали беруться освічувати теленаселення через «ящик», але роблять це з такою ведмедячою грацією, що залишається лише довго розмірковувати після чергової імпрези: і що це означає? Бувають навіть випадки, коли, як не бийся, нікуди не подітися від резонів конспіралогії, оскільки категорії випадковості, збіги нічого не пояснюють. Ось і в цьому випадку канал СТБ у День незалежності і після Дня Державного Прапора України випустив в ефір «історико»-політичний трилер під захоплюючою назвою «Секретний код українського прапора». Ініціаторами фільму виступили якісь стурбовані герольдмейстери, які заявили, що біди України пов’язані з... невірним розташуванням синьої та жовтої смуг на Державному Прапорі. Ось якщо їх поміняти місцями — жовту верх, а синю вниз, то настане в Україні рай і у «человецех благоволение».

Дійство на СТБ у програмі «В пошуках істини» (хоч складається враження, що істину там шукають за рецептами героя російської історії Івана Сусаніна) розверталося вельми грайливо. Спочатку ведучий з дитячою радістю вигукнув, що прапор нашої країни такий як є — невірний, і взагалі, ми живемо під прапором австрійської провінції. Для наочності ведучий продемонстрував синьо-жовте полотнище з гербом Габсбургів. Щоправда, не врахував мисливець за сумнівним істинами, що у світі існує близько 200 держав, а в них — сотні регіонів зі своєю символікою, а колірний спектр досить обмежений, тому збіги неминучі. Поєднання блакитного та жовтого зустрічаються в символіці десятків держав. До речі, якщо на СТБ зацікавляться, то знайдуть жовту і синю смугу на прапорі Ростовської області Російської Федерації. Цікаво, ніякий російський телеканал ще не докоряв донським козакам, що вони живуть під прапором українських націоналістів?

На думку знавців СТБ, прапор України «перевернув» гетьман Скоропадський, який нібито хотів таким чином сподобатися Австро-Угорщині та Німеччині. Для більшого ефекту показали ігрове кіно, де гетьмана зображав чомусь якийсь п’яненький суб’єкт у черкесці й погонах молодшого офіцера (хоч, як усім відомо, Павло Скоропадський дослужився до генерал-лейтенанта). Взагалі фактологічна неохайність явно не до лиця історичній телепрограмі, що, однак, уже встигло стати її характерною рисою.

Шкода, що на «СТБ» не знають, що жовто-сині кольори існували на українських землях задовго до будь-яких австро-угорщин. Є й інші погляди. Наприклад, екс-нардеп пан Чародєєв стверджував, що синьо-жовтий прапор занесли в Україну шведи в часи Мазепи. Дивно, чому екс-нардепа ще не запросили на СТБ як експерта? Великий недогляд.

Проте запросили пана Ігоря Каганця, який освячував дійство своєю присутністю і вишиванкою. «Австрійський акцент» на СТБ, швидше за все, не випадковий. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття в Російській імперії дуже популярною була думка, що всі національно-державницькі рухи українців є наслідком австрійської інтриги. Сьогодні ця думка переживає свій «ренесанс» у Російській Федерації. А канал СТБ просто чутливо уловлює геополітичні вітри з північного сходу. Ось так і живемо в «нашому не своєму» інформаційному просторі. Адже синьо-жовті кольори використовувалися на бойових знаменах Галицько-Волинського князівства, галицькі полки під ними брали участь у Грюнвальдській битві 1410 року, використовувалися ці прапори запорізькими козаками. Зокрема, синьо-жовті стяги зобразив Ілля Рєпін на своїй знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Імператор Олександр ІІІ, який придбав картину для своєї колекції і відвалив за неї 60 тисяч сріблом (величезна на ті часи сума), поцікавився в Академії наук, чи дійсно були такі знамена у запорожців, чи це сепаратистська витівка живописця Рєпіна, і отримав однозначну відповідь: так, були.

Не втрималися на СТБ і від педалювання міжрегіональних комплексів, мовляв, синьо-жовтий прапор вигадали «западенці». Ну, і що, навіть якщо це так? Музику до нашого Державного Гімну написав «западенець» Вербицький. Вона від цього гіршою не стала. На жаль, деякі київські (назвати їх українськими язик не повертається) телеканали вважають своїм обов’язком брати активну участь у справі «демонізації» Західної України. Це, між іншим, улюблене заняття російських «українознавців» у штатському. Багато було «В пошуках істини» і іншої маячні, на зразок того, що українські прапори в період німецької окупації України віталися окупантами.

Дивно, чому такі глибокі знавці не розповіли, як ніжно ставилися німецькі окупанти до біло-синьо-червоного прапора РОА (армії генерала Власова) і до Андріївського, зображення якого носили на рукавах солдати РОА та російських есесівських формувань? Невже не знають? У цьому самому контексті, демонструючи особливу акцентуйованість, СТБ заявив, що кольори українського прапора співпадають із кольорами прапора німецьких ВПС — лютфваффе.

І знову вражаюча однобокість погляду на СТБ: ну, хто в нас бачив прапор лютфтваффе, а ось синьо-жовтий прапор ВПС СРСР бачили мільйони. До речі, і в нинішній РФ кольори прапора російської авіації не змінилися. Ерудити з СТБ могли б ще розповісти, що марш радянської авіації «Все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц» за своєю мелодією абсолютно тотожний одному з популярних нацистських «пролетарських» маршів (адже гітлерівці як-не-як були соціалістами). СТБ розповів і байку про те, що нібито після перемоги Третього Рейху планувалося замінити червоно-біло-чорний прапор (червоне нацистське знамено з чорною свастикою в білому колі) на... синьо-жовтий.

Доказів, звичайно, жодних не навели, окрім посилань на екзотичну нацистську організацію з містичним нахилом «Ананербе», на яку можна валити все. Загалом, тенденція зрозуміла.

Погрожували на СТБ «викрити» і наш герб, в якому телевізійні «мудреці» також виявили якусь «грандіозну помилку» (як вони витончено висловилися). Це ж яка, цікаво, помилка в символі влади Великого київського князя? До речі, ще 1960-ті роки минулого століття мені довелося в одному з томів виданої у Москві «Дитячої енциклопедії» у розділі, присвяченому нумізматиці, побачити зображення карбованої у стародавньому Києві монети. На одному її боці був зображений Великий князь, а поруч напис: «Се Володимер на столи, а се його срибло». А на іншому боці монети був зображений тризуб.

Узагалі-то кращим герольдмейстером України є український народ. Українець, виходячи на околицю рідного села, бачить золоті поля пшениці і блакитне небо над ними. Це його Україна, це його прапор. І не потрібно каламутити воду, тим більше, що вона в нас і без того, дякуючи політикам та окремим телеканалам, дуже каламутна. А влаштовувати, за прикладом СТБ, подібні провокаційно-сенсаційні передачі в День незалежності та одразу ж після Дня Державного Прапора — це велике і непрощенне політичне свинство.

Канал ICTV та пан Куликов надали трибуну на «Свободі слова» нардепу і моєму (на величезний сором!) земляку Вадиму Колесніченку. Вадим уже давно (можливо, після отримання від Російської Федерації ордена Дружби?) відчув себе «етнархом», як то кажуть, природним лідером етнічно російських громадян України, хоч про якесь наділення його подібним мандатом чутно не було. Пан Колесніченко виступив у ролі політичного «діда Панаса», який розповідає казки дорослим «діткам». Для початку він учинив «плач на ріках Вавилонських» про «страшну долю» росіян в Україні, яких нібито примушують відмовлятися від рідної мови. Цю тему, цю, можна сказати, «золоту жилу» російський орденоносець В. Колесніченко розробляє вже кілька років.

Анекдотично, що депутат, який видає подібні тексти, представляє в парламенті місто Севастополь, де стан російської мови, звичайно ж, «найжахливіший». Зрозуміло, подібні «страшні історії» можна розповідати людям з інших регіонів, які навряд чи приїдуть до виборчого округу пана Колесніченка, щоб розібратися, як все відбувається насправді. Скарги Колесніченка на уявне переслідування наштовхнули на більш загальні питання. Коли говорять про насильну русифікацію, що існувала в Російській імперії та СРСР, то це можна довести фактами. Якщо був процес, то повинен бути і результат.

Насправді відбувався процес русифікації і є результат — це кілька мільйонів етнічних українців в Україні, які не володіють українською мовою. Якщо в нас відбувається українізація, то покажіть мені хоча б одного етнічного російського, який геть забув російську мову. Такого пан Колесніченко не знайде навіть у Львові, навіть у глухому карпатському райцентрі, не кажучи вже про Севастополь. Немає процесу — немає й результату.

Вельми убивався нардеп від Партії регіонів, що випускникам шкіл в Україні доводиться здавати єдиний державний іспит саме державною, але не рідною мовою, — і це, мовляв, зробить російськомовних дітей неконкурентоспроможними. Безумовно, Колесніченко умовчав про те, що така система діє скрізь. На те й державний іспит, аби вимагати вільного володіння саме державною мовою. Ось у сусідній Росії спробував було президент Татарстану Мінтімер Шаймієв заїкнутися стосовно того, щоб випускники татарських шкіл здавали єдиний державний іспит не російською, а рідною, татарською мовою, як Шаймієва негайно поставили на місце. Крім того, хто може завадити етнічному росіянину вивчити українську мову на «відмінно» і вільно нею володіти? Є школи, вчителі, підручники, радіо, телебачення, газети і книги. Було б бажання. І хто сказав, що вивчивши іншу мову, людина тим самим відмовиться від рідної? Поки так говорить Вадим Колесніченко.

Лякав Колесніченко і асиміляцією росіян у Севастополі та Криму. У цьому регіоні наявна лише асиміляція українців. Зокрема, в Севастополі з 80 тисяч місцевих українців лише 40 тисяч зберегли рідну мову. Серед місцевих росіян жодних подібних процесів не спостерігається.

Дуже радісно нардеп повідомив глядачам, що створений суспільно-політичний рух «Русскоязычная Украина». Судячи з усього, це буде політичний «таран», за допомогою якого планують дробити і розчленовувати Україну, постійно інспіруючи конфлікти на мовному ѓрунті, дійсно перешкоджаючи відродженню української мови, культури та історії. Ніякого культурно-мовного пригноблення росіян в Україні немає, швидше, у багатьох регіонах країни йдеться про дискримінацію в цій сфері українців. Але пану Колесніченку подібні об’єктивні обставини ніяк не заважають.

Український журналіст Володимир Коваленко, який працює в Росії, писав про це так: «Таке... суб’єктивне відчуття, як відчуття пригноблення, можна формулювати і на абсолютно пустому місці — там, де ніякого пригноблення немає, — методами пропаганди».

Саме це робить пан Колесніченко і депутати від Партії регіонів у міській раді Севастополя. Вони штучно збуджують настрої ущемлення, приниженості та ображеності серед етнічних росіян. Тепер зі створенням руху «Русскоязычная Украина» севастопольський досвід буде перенесений на всю країну. Вочевидь, за допомогою телеканалу ICTV, що охоче надає для цього трибуну.

Представник К. Затуліна в Україні та улюбленець каналу ICTV пан Корнілов закликав повернутися в школах країни до «істинної» (тобто сталінсько-хрущовсько-брежнєвської) історії і докорив українців у «чорній невдячності» щодо Пакту Молотова—Ріббентропа, мовляв, завдяки цьому пакту Львів увійшов до складу України. Шкода, що пан Корнілов не розповів, що на другий день війни з Гітлером Сталін установив відносини з польським емігрантським урядом генерала Сікорського в Лондоні, через місяць після цього офіційно визнавши (на рівні міждержавного договору) Галичину, Волинь та західну Білорусь польськими територіями. Коли ж пізніше стався конфлікт через події у Катині, Сталін скористався скандалом, щоб розірвати зв’язки з польським лондонським урядом і забути обіцянки щодо територій. Але після підписання договору від 30 липня 1941 року поляки, підбадьорені сталінськими обіцянками, взялися гарячково зміцнювати формування Армії Крайової в Галичині та на Волині, що чималою мірою зумовило Волинську різанину та винищення української інтелігенції у Львові влітку 1944 року.

Міг би Корнілов оповісти й про спроби Сталіна 1942 року увійти в контакт із Гітлером, щоб запропонувати йому «ремейк» Брестського «похабного» (за визначенням Леніна) миру, про що писав у спогадах генерал-лейтенант МДБ Судоплатов і син Лаврентія Берії Серго Гегечкорі (Берія). З цією метою Лаврентій Берія виходив на зв’язок із послом союзної тоді Німеччині Болгарії Стаменовим. Відкуповуватися від Гітлера збиралися територіями України, Білорусі й Прибалтики.

Пані Богословська, як завжди, «блиснула», опустившись до примітивних і ще з виборів набридлих нападок на Західну Україну. Серед іншого, вона «героїчно» заявила, що «ніколи не визнає Романа Шухевича героєм, оскільки він мав два хрести від Гітлера»...

У тому-то й річ, що не мав. Професор Потічний із Канади не полінувався особисто відвідати центральний військовий архів Німеччини в місті Фрайбурзі, де зберігаються списки всіх осіб, нагороджених за період Другої світової війни Залізним хрестом. Усього кавалерами вищезгаданого стали 2,5 мільйона осіб. Романа Шухевича серед них немає.

Мимоволі пригадалися слова американського історика Вільяма Ширера, який ізсередини спостерігав життя Третього Рейха: «Мені на власному досвіді довелося пересвідчитися, наскільки легко опановують розумами брехлива преса та радіо (тоді ще не було телебачення як масового феномена. — Авт.) у тоталітарній державі... Часто в домі знайомого німця, в конторі або під час випадкової розмови з незнайомою людиною в ресторані, у пивній або кафе я чув досить дивні твердження від, здавалося б, інтелігентних людей. Було очевидно, що вони, як папуги, повторюють різні безглуздя, почуті по радіо або вичитані з газет».

Але ж це все було в нацистській Німеччині, адже ми не тоталітарна, а демократична держава? І в нас такого не повинно бути, особливо з нашими вільними телеканалами?

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ