Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мiй народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?
Михайло Коцюбинський, громадський діяч, класик української літератури

Телеудари в спину

«Антиукраїнські канали України» взяли на озброєння репертуар російських більшовиків 1916—1917 років
11 травня, 2018 - 12:54

Набридло писати про одне і те ж. Про  феномен, який можна назвати «антиукраїнські телеканали України». Ось уже багато років вони роблять свою кремлівську справу в нашій країні. Сьогодні їхнє головне завдання — позбавити українців волі до опору агресорові. «Мир за будь-яку ціну» (у тому числі ціною поразки, капітуляції й окупації, про що вони розсудливо мовчать), «досить жертв», «нехай влада сама воює» і тому подібні перли псевдопацифістської ідеології. Проросійські діячі враз дружно одягнули тоги миротворців, залишилося лише посадити білого голуба на лисину та затиснути в зубах пальмову гілку. Хоча  насправді їм потрібен не мир, а військова поразка України, і тоді до розтерзаної «Малоросії» знову повернуться всі ці «януковичі», вертухаї Кремля, всі втікачі-зрадники та злодії. А Україна буде московським генерал-губернаторством або «бантустаном». Утім, це одне і те ж.

Подивився я нещодавно NEWS ONE, а там усе той же Гольдарб, який у своєму звичному стилі (максимум апломбу й мінімум логіки та довідності) «дресирував» телеглядачів, розповідаючи їм, що оборонна війна України потрібна лише владі, а народові й армії це все ні до чого. Загалом, послання воїнам: «бери шинель — пішли додому», «багнети в землю!» та «прощавай, зброя!» і таке інше. До речі, це повторює весь репертуар російських  більшовиків 1916—1917 рр., коли вони швидко й ефективно розвалили російську армію, закликаючи не коритися офіцерам, не стріляти у ворога, влаштовувати на лінії фронту «братання» з німецькими й австрійськими солдатами. «Даєш мир!» — вищали більшовицькі агітатори. Закінчилося тим, що армія кайзера дійшла до Кавказу. А «червоні», захопивши владу, швидко забули про пацифізм і понад 70 років постійно де-небудь воювали: де відкрито, а де в режимі «їх там немає».

Чи не символізує собою телевізійна діяльність пана Гольдарба та йому подібних спробу завдати удару по обороноздатності України в період військових дій? До речі, якщо вони такі миротворці, то чом би Мураєву, Гольдарбу й іншим на своїх каналах (у них, сподіваюся, такі є) не звернутися за адресою: Москва, Кремль, Російська Федерація та не запропонувати вивести російські війська з Криму та Донбасу,  вибачитися перед Україною, а після цього почати мирні перемови?

Але ж ні, вони постійно атакують сторону, що обороняється, жертву агресії, а не агресора.

А на каналі з екзотичною та нескромною назвою «Правда тут» Леонід Кравчук озвучив пропозицію, яка змусила пригадати демарші олігарха Пінчука та депутата Артеменка. Перший президент заявив, що Україні належить без посередників сісти за стіл перемов із Російською Федерацією. Посередники — це США, Британія, Франція, Німеччина, Європейський Союз та інші. І про що ж будуть перемови у той час, коли на українській території перебувають російські окупаційні війська? З яких позицій їх вестиме Україна? Правильно, з позиції переможеного. А Росія? Правильно. З позиції переможця, тому що вона окупувала частину України, а не Україна окупувала частину Росії. І про що ж можуть бути такі перемови переможця з переможеним? Лише про умови капітуляції України. Кравчук має відповідний досвід. 1991 року Україна мала можливість підпорядкувати собі весь Чорноморський флот, як вона підпорядкувала собі Київський, Одеський і Прикарпатський військові округи. Але Кравчук утягнув країну в розділення флоту, і в результаті Україна не отримала практично нічого, жалюгідні шматки. А потім при добросердому ставленні офіційного Києва виникла штучно створена Автономна Республіка Крим, вогнище сепаратизму й антиукраїнської діяльності. Кравчук до цих пір мислить по-радянськи — номенклатурними категоріями, але у РФ цієї еліти вже давно немає, там при владі інша. З нею нічого «полюбовно» не вирішиш. Це еліта силовиків, армії та  спецслужб. Публіка там прагматична, жорстка та зухвала. Визнає лише силу. Вони мислять просто: є у тебе сила — борися, немає сили — ставай на коліна.

На каналі ZIK обговорювали заяву шефа МЗС пана Клімкіна про те, що 30% українців відчувають ностальгію за Радянським Союзом. Це зрозуміло, враховуючи безпорадність нинішньої влади, зубожіння країни в результаті тотального та безкарного чиновницько-олігархічного розкрадання, повне злиття влади та бізнесу й інші «здобутки» нинішньої системи керівництва Україною.

Економічна стагнація, безсмертна радянсько-російська пропаганда, відсутність добре організованого національно-патріотичного виховання багато що пояснюють. У нинішній ситуації 30% — це ще мало. У багато чому ми ще до цих пір живемо в УРСР, а не в незалежній Україні, до цих пір не маємо державної політики історичної пам’яті та державної підтримки потрібних країні історичних проектів, видання історичної літератури. У сусідній Польщі видається декілька популярних історичних часописів. У нас лише недавно з’явився 1 (один). І лише через двадцять три роки від проголошення незалежності у нас почали декомунізацію.

І весь цей період в Україні не було влади, яка б свідомо та переконано стояла на патріотичних засадах. Спочатку це були представники партократії, потім естафету перехопили комсомольці з відповідним менталітетом. Як справедливо зауважив Олесь Доній: «У нинішньому керівництві практично немає людей, які б якимсь чином боролися за незалежність України».

Потім на ZIK почали обговорювати події 2 травня 2014 року в Одесі. Як завжди були емоції з приводу жертв. (А що на Донбасі жертв немає? Там їх у тисячу разів більше!) Але ж потрібно зрозуміло й чітко кваліфікувати те, що сталося. В Одесі був придушений інспірований агресором антиукраїнський збройний заколот, який почався з убивства проросійськими бунтівниками українських патріотів Іванова та Бірюкова.

В Одесі вже готувалися проголошувати за прикладом «ДНР-ЛНР» так звану народну республіку. Але заколот, завдяки  рішучості проукраїнських одеситів, провалився. Дуже показово, що після краху одеського путчу російська повзуча епопея «Новоросії» зупинилася.

Одеська журналістка Зоя Казанджі розповіла, що в місті роками велася масова пропаганда «русского мира» при повній байдужості офіційного Києва. Вона і сьогодні в нас втілюється, антиукраїнські телеканали діють абсолютно вільно.

Коли говорять про жертви в Будинку профспілок, хочеться запитати, а скільки б загинуло в Одесі українців у разі перемоги бунтівників? Досвід Луганська та Донецька на багато чого в цьому питанні відкриває очі.

Політолог Кирило Молчанов знову запропонував позицію «над сутичкою». Позиція в умовах війни однозначно самогубна. В Одесі були військові дії 2 травня 2014 року. А на  війні як на війні. А Молчанову хочеться якоїсь третьої  позиції між тими, хто за Україну, і тими, хто проти України. Це неможливо. Не можна примирити непримиренне.

На NEWS ONE, звичайно, не могли не скористатися цією темою. Щоправда, спробували створити видимість об’єктивності. Окрім ідейних (і не лише ідейних) бунтівників, запросили і проукраїнських одеситів. Зокрема, екс-полковника МВС, а нині адвоката Руслана Сушка. За його словами, 9 травня 2014 року в Одесі путчисти планували провести парад перемоги Росії над Україною. На їхню думку, до цього часу заколот повинен був перемогти. А одеська міліція вичікувала, хто переможе, Росія чи Україна, і готувалася приєднатися до переможця. Одеський журналіст Сергій Дібров закликав пригадати ситуацію 2014 року: «зелені чоловічки» в Криму, 60 російських бойовиків захоплюють Слов’янськ, Держдума РФ дає Путіну право ввести війська в Україну, а українська влада, СБУ, МВС, армія — не діють. Одесити все це бачили і не хотіли, щоб у них повторився Крим і Донбас. І тому дали відсіч ворогові. Події 2 травня в Одесі — це не трагедія. Це перемога України. Трагедією була б перемога бунтівників. І ось тоді б одесити відчули на собі всю «красу» життя в «ДНР-ЛНР»: потрапляння «на підвал», убивства, пограбування, кримінальний терор, страх сказати слово, вакханалія кремлівських маріонеток.

На щастя, цього не сталося.

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments