Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

«У країнi «психiв» ми заповнюємо історію хвороби»

Тележурналіст Азад САФАРОВ: Відсутність реакції на журналістські розслідування — ознака незрілого суспільства
13 січня, 2012 - 00:00
АЗАД САФАРОВ

Кореспондент «5 каналу» Азад Сафаров — переможець першого щорічного конкурсу журналістських розслідувань для молодих журналістів, який Посольство США в Україні проводить спільно з інтернет-виданням «Українська правда». Випередивши 66 інших конкурсантів завдяки своєму циклу робіт під загальною назвою «Країна «психів»?», Азад дістав можливість здійснити коротку подорож до Вашингтона, Філадельфії та Нью-Йорка.

— У квітні 2011-го правозахисниця Тетяна Макарова розповіла мені про те, що коїлось у психоневрологічних інтернатах Одещини, — розповідає «Дню» про передумови появи «Країни «психів»?» Азад Сафаров. — Вихованців цих закладів били, катували до смерті, годували препаратами, після споживання яких у людей атрофувалися воля і здатність мислити. У Новосавицькому та Великорибальському інтернатах щороку помирали, зокрема й від побоїв, двадцять із двох сотень вихованців. За якісь дві сотні метрів від великорибальського закладу ми побачили велику братську могилу у вигляді траншеї. Коли вихованець помирав від побоїв, його кидали в цю траншею, закопували, а в довідці про причину смерті писали: серцевий напад. Або ж не писали нічого. Директор, котра прибігла подивитися, хто це спілкується з її вихованцями, сказала, що на двісті «психів» двадцять смертей за рік — це насправді небагато. Більшого цинізму я не чув.

— Після того, як у Новосавицькому інтернаті санітари забили до смерті, а потім стали поспіхом ховати вихованця Юру Вовченка, його товариш, Андрій Баранов, зателефонував Тетяні Макаровій. Правозахисники та громадські діячі приїхали в Новосавицьк, попросили вихованців відкопати тіло Юрія. Воно все було синім від знущань. Відео правозахисників я використав у своєму сюжеті, — продовжує Азад. — Та керівництво закладу після появи в ефірі «Країни «психів»?» відбулося легким переляком. Директора інтернату звільнили, а лікаря засудили до чотирьох років позбавлення волі... умовно! Жодного із п’яти санітарів, які катували хлопця, прикриваючи йому рота подушкою, щоб той не кричав, не було притягнуто до відповідальності. Крайніми після виходу журналістського розслідування зробили... вихованців: мовляв, психи побилися, що з них візьмеш?

— За тоталітарних часів вільнодумців відправляли до психлікарень, щоб іншим громадянам їхні погляди видати за хворобливу маячню. Ви писали, що хоч скільки б скаржилися вихованці психоневрологічних інтернатів, їхні слова також завжди вважатимуться маячнею психа. Чому Україна після, здавалося б, тріумфу демократії 2004-го не змінила стану речей, характерного для тоталітарного устрою?

— Можливо, забракло однієї помаранчевої революції, і на нас чекає інший не менш масштабний протест, за допомогою якого ми нарешті почнемо долати пострадянські синдроми.

— У «Країні «психів»?» читаю: «До галоперидолу санітари вдаються в разі навіть найменшого спротиву вихованців». Передозування ним може викликати так звану «кому». Держава так стрімко скочується в рейтингу свобод, що, здається, ще трохи — і в коматозному стані опиниться все суспільство...

— Цей «галоперидол», на мою думку, називатиметься дуже просто: свобода в обмін на шматок хліба. Щоб він подіяв, потрібно довести громадян країни до цілковитого зубожіння, що зараз влада й робить. Після того, як голодній людині дадуть кусень хліба, їй скажуть: «Мовчатимеш — нагодуємо ще раз». Авжеж, людина більше боятиметься голодної смерті, ніж відсутності свобод.

— Просто, як у «Великому інквізиторі» Федора Достоєвського: «Закінчиться тим, що вони принесуть свою свободу до ніг наших і скажуть нам: краще зробіть нас рабами, але нагодуйте...» Вам не здається, що більшість українських мас-медіа — це теж своєрідна велика психотропна пігулка, яка паралізує волю?

— Якщо розглядати ЗМІ крізь призму хвалебних од можновладцям, то це швидше алкоголь, бо після них, як і після споживання спиртного, влада втрачає відчуття реальності. «День», «5 канал», ТВі — це пігулки, щоб витверезити владу. А ще якісні медіа — це ніби лікар, котрий пише історію хвороби. Робити це потрібно об’єктивно. Тож я на місці влади подякував би ТВі, «Дню», «5 каналу» за те, що не прикрашають і не очорнюють дійсність.

— Між країною «психів» та сучасною Україною є паралелі?

— Ми — країна пасивних психів-виборців. Пасивних, бо не реагуємо на утиски наших прав і свобод. Психів-виборців із нас зробили ті, кого ми привели до влади, сподіваючись, що вони стануть лікарями суспільства. Натомість влада за наші ж гроші наймає «санітарів» — силові структури — і разом із ними з нас же й знущається. Це якась чорна комедія під назвою «Україна: від виборів до виборів», що складається з безлічі серій.

— ЗМІ пишуть історію хвороби, але чи лікують? Тобто чи багатьох чиновників зупинять журналістські розслідування?

— Із можновладців — нікого. До суспільного осуду їм немає діла — вони бояться тільки реакції начальства. Чиновники найвищого рівня — Президент, глава Кабміну та віце-прем’єри зауважать: «А що про нас скаже Захід?» Захід за посередництвом своїх інституцій — Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, Світового банку тощо — робить (або ж не робить) в Україну фінансові вливання. Авжеж, якщо немає вливань — відсутня можливість і собі прихопити дещицю. Плюс першим особам держави не хочеться, заживши ще гіршої «слави», стати в Європі вигнанцями. Саме тому я намагаюся розмістити хоча б частину своїх робіт на закордонних медіаресурсах. Відсутність належної реакції на журналістські розслідування (а вони в Україні є — у Лещенка, Найєма, Гнапа, Тетяни Чорновіл) — ознака незрілого суспільства. Українське суспільство цю ознаку демонструє повною мірою.

— Як видати на-гора журналістське розслідування, не порушивши жодної законодавчої та моральної (наскільки моральною є зйомка прихованою камерою?) норм?

— Якщо інформація, здобута внаслідок зйомки прихованою камерою, є суспільно важливою, то це морально! ЗМІ фіксують історію хвороби суспільства, і прихована камера — це немов діагностичний апарат. І хто там, до речі, говорить про неморальність? Співробітник спецслужби, котрий прослуховує журналістів? Міліціонер, який ударив жінку під Печерським судом? Чиновник? Депутат? Публічність, громадський осуд — це найменший податок на ті матеріальні вигоди, які дає крісло, посада.

— Робота в цьому жанрі хоча й дає змогу звернути увагу читача, глядача на творче «я» автора, але все-таки супроводжується певними ризиками...

— Журналістське розслідування — це не хоробрість і, на мою думку, навіть не питання громадянської позиції, а професійний обов’язок. Він полягає у пониженні градусу суспільного песимізму: якщо в цій країні правда потрібна хоча б журналістам, отже суспільство до тоталітаризму ще не скотилося. Градус суспільного песимізму понижують колективи кількох якісних видань та каналів, а це вже немало. Я б залюбки займався журналістикою в Україні без корупції, в якій найрезонанснішими матеріалами були б публікації про ставлення до тварин. Готовий пожертвувати можливістю працювати в екстремальних умовах, будь-якими відзнаками тощо за умови, якщо в Україні більше не чинитимуть злочинів, описаних у «Країні «психів»?».

Ігор ЧУБ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ