В очікуванні бурі

Час від часу на наших телеканалах влаштовують обговорення навіть не стільки провокаційних, скільки гнилих питань, демонструючи публіці вкрай низький рівень загальноосвітньої підготовки окремих тележурналістів. От і Андрій Куликов у «Свободі слова» на ICTV раптом вирішив розпитати публіку, чи треба давати автономію Донбасу. У принципі, автономію або навіть незалежність можна давати кому завгодно (якщо бути людьми безвідповідальними й авантюрними, на жаль, у керівництві нашої країни такі трапляються). Але якщо виходити із загальноприйнятих правил державного будівництва, з досвіду багатьох країн і народів, то автономія має бути етнічно, історично, культурно обґрунтованою. Чи є на території Донецької й Луганської областей якийсь особливий народ зі своїми самобутніми етнічними рисами? Очевидно, що ні. Автономія може зберігатися як форма колишньої державності: у Німеччині в XIX ст. колишні незалежні королівства, князівства, герцогства, курфюршества, об’єднавшись у спільну державу, зберегли автономні права як федеральні землі. Незалежна Тувинська народна республіка, ставши 1944 року частиною СРСР, збереглася як Тувинська автономна республіка.

Зрозуміло, що Донецька й Луганська області ні під один стандарт у цьому випадку не підходять. Дати автономію без усіляких підстав, лише тому, що так хоче Кремль і його озброєна агентура на південному сході України? Необгрунтована автономія вкрай небезпечна для цілісності держави. У нас уже є сумний досвід кримської автономії, яка за фактом була російсько-етнічною, де влада належала місцевій промосковській номенклатурі. У Криму логічною й природною може бути лише одна автономія — національно-територіальна кримськотатарська, оскільки кримські татари — окремий тюркський народ, корінний у Криму й Україні, зі своєю мовою, культурою та історією, та й власна історична державність була, адже Кримське ханство проіснувало майже 400 років.

БІЛЬШІСТЬ — ПРОТИ АВТОНОМІЇ

А давати автономію гіркіним-стрєлковим, захарченкам, пушиліним і плотницьким означає своїми руками творити в Україні троянського коня Путіна, який буде використаний для руйнування нашої країни зсередини. Перспектива на південному сході лише одна — антиукраїнські сили й російський експедиційний корпус мають бути розбиті. Іншого варіанту немає, інше гарантує капітуляцію, розпад і загибель держави.

Ми повинні це розуміти, незважаючи на миролюбні (за наш рахунок) заяви наших західних союзників, яких ми повинні уважно слухати, приємно їм усміхатися, але розуміти слова українського класика: «А нам своє робить...» Радує, що більшість і в студії, і в інтернеті проголосувала проти автономії Донбасу, про що й повідомив Андрій Куликов.

Потім до студії прийшла Юлія Тимошенко. Говорили про комунальні тарифи. Тимошенко в черговий раз розложила «по поличках» усю цю комунальну аферу начальства. Народ «на ура» підтримує її, тому що абсолютно не вірить нинішній владі, підозрюючи її в шахрайстві за рахунок простих людей.

Уся проблема в тому, що реформи може проводити лише той уряд, який користується довірою суспільства. А такої довіри сьогодні дуже мало... Сила Тимошенко й Ляшка не в тому, що вони говорять, а в тому, про що мовчать Порошенко, Яценюк, Гройсман, міністри та інші. Сила популістів у мовчанні й нещирості влади, в її служінні не народові, а все тим же олігархам. А Вікторію Сюмар, що критикувала її, та журналістку «Української правди» (яка вже не настільки українська й не завжди правда) Тимошенко від мікрофону просто «розбомбила».

Але абсолютно вбив одкровеннями Юрій Луценко. Він заявив, що в зоні АТО противник має п’ятикратну перевагу над Україною в танках. Шок. Як ви, панове, це допустили? Чим займалися цілий рік? Політичним базіканням? Ви ж нам розповідали, що наші танкові заводи працюють у три зміни. І такий розгромний результат ще до початку ворожого наступу...

За рік можна було створити набагато потужнішу армію, ніж ми маємо. До речі, в революційні періоди потужні армії створюються дуже швидко. Але у нас, де під акомпанемент революційної риторики й нині панує кучмізм, нічого подібного цілком закономірно не вийшло. Ми маємо якісь шанси в цій війні лише в тому випадку, якщо вона стане для нас народно-революційною війною за національну незалежність і соціальну справедливість, за ліквідацію олігархату й корумпованої бюрократії, за припинення системного розкрадання країни. Без рішучого розриву з порядками, створеними Кучмою, нічого у нас не вийде.

Не знаю, що Андрій Куликов хотів почути від нардепа від «Опозиційного блоку» пана Скорика, але той, вийшовши до мікрофону, негайно почав доводити, що ОБ — це не п’ята колона Кремля, а цілком пристойна структура. Хоча, на мій погляд, у період війни дозволяти існування таких організацій є для країни величезною й небезпечною розкішшю.

Куликов поставив Скорику провокаційне запитання, чи згоден він з фразою Ангели Меркель, що анексія Криму була злочином? Скорик ухилився від прямої відповіді, проте, це й була відповідь.

ЛЕГІТИМІЗУВАТИ АГРЕСІЮ

На ТРК «Чорноморська» вразив колишній шеф державного Інституту стратегічних досліджень (в епоху Януковича) Андрій Єрмолаєв, який заявив: «Росія приєднала Крим у результаті спецоперації з елементами легітимності». Виявляється, в збройному вторгненні на українську територію, здійсненому Кремлем, Єрмолаєв побачив якусь «законність»... Тоді елементи «легітимності» слід визнати в захваті Гітлером Судетської області, в аншлюсі Австрії, в захваті Мемеля (Клайпеди), а нині в Москві бачать «елементи легітимності» в нападі нацистів на Польщу 1939 року (що не дивно, бо нацисти тоді були союзниками СРСР).

RTVI у програмі «Особлива думка» дав слово редакторові колись дуже популярної, а нині здеградованої й реакційної «Литературной газеты» панові Полякову. За часів «перебудови» він прославився викривальною повістю з життя комсомольської номенклатури «НП районного масштабу», а потім живописанням «дідівщини» в Радянській Армії — «Сто днів до наказу». Потім став кондовим російським почвенником, таким, як Бєлов, Распутін, Солоухін, але без їхнього таланту. Поляков не приховував своїх переконань, зокрема висловив захоплення Пактом Молотова—Ріббентропа (ну, після Путіна можна), заявив що політика СРСР у 30-ті роки ХХ ст. була правильною й набагато моральнішою, ніж політика інших країн Європи. Виявляється, вдарити в спину Польщі, що воювала проти нацистів, це морально, захопити Литву, Латвію, Естонію — це морально, напасти на Фінляндію — зовсім добре.

Поляков, звичайний московський українофоб, звісно, не стримався, щоб не плюнути і в нашу сторону, мовляв, Україна розпадеться через те, що не федерація. Це РФ, де навіть президентів національних республік призначає Путін, федерація? Де жоден етнос не має права сам вирішувати, яким алфавітом користуватися у своїй рідній мові, федерація? А крім того, СРСР на папері був, узагалі, суперфедерацією — союзом соціалістичних держав, а все одно розпався... Скаржився почвенник Поляков, що в Москві закликають вшанувати пам’ять Плісецької й Нємцова, але не шанують композитора Свиридова й балерину Уланову. Підозрюю, що пана Полякова дратує «п’ята графа» Плісецької і Нємцова — це в подібної до колишнього комсомольського конформіста публіки взагалі «пункт»...

Щоб зрозуміти специфіку ментальності цієї людської породи, достатньо почитати спогади тих, хто її добре знав. Ось, наприклад, літературний критик з Костроми Ігор Дєдков, 70-ті роки: «Ось воно — російське, національне видавництво. Ніде в Москві (у редакціях) я не почувався так погано, як у них. Вони не вміють поважати людей і не хочуть поважати їх; вони не приховують своєї байдужості до «чужих», вони люблять лише «своїх», і до цієї любові домішена користь. От і всі «принципи»; їм би «кулачне право» замість усіх інших прав, і тоді б вони навели лад і з’ясували б ваш склад крові і наявність єврейського домішку». До речі, коли Ігоря Дєдкова запрошували на роботу в журнал «Проблемы мира и социализма» (видавався в Празі), йому довелося відвідати шеф-редактора, кандидата в члени ЦК КПРС К.Зародова. Той запитав Дэдкова, хто за національністю його дружина. Як згадує критик, начальник сказав: «Хто ви, я бачу, а хто вона?» — Довелося сказати й заспокоїти». Понад усе розчулює, коли ця публіка починає виступати в ролі «полум’яних інтернаціоналістів...»

ДОНОС — ЯК ОСНОВА ДЕРЖАВНОСТІ

«Цивільна оборона» на ICTV взялася за тему реалій «русского мира». Дійсно, де ж живе втілення його краси в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї, Криму, «ДНР» і «ЛНР»? Де цей рай і вічне щастя? Програма «Цивільна оборона» показала сучасний російський Калінінград-Кенігсберг, безнадійно провінційний, з напівзруйнованими будинками, брудними вулицями, відсталим комунальним господарством. Усе це виглядає жахливо, особливо на тлі будь-якого німецького міста. Навіщо брали Кенігсберг, щоб потім його загидити? Довести до жалюгідного рівня «русского мира»? Безрадісно виглядають і російські населені пункти на Карельському перешийку, що відняли у Фінляндії, а поруч, через кордон, — процвітаючі, чисті, успішні фінські міста. У так званій буржуазній Естонії з 1920 до 1940 року рівень життя був вищий, ніж у Фінляндії, і бідні фіни їздили на заробітки до заможніших естонців, а поживши 50 років в «союзі нерушимому», після 1991 року вже бідним естонцям довелося їздити на заробітки до багатої Фінляндії. Цікаво, що за радянських часів прикордонний з Естонською РСР російський Іван-город (Ленінградська область РРФСР) дуже хотів приєднатися до цивілізованішої республіки, але естонці з жахом відмовилися від цього російського «дарунка». Не квапилося злитися в «братському екстазі» з івангородцями й здебільшого російськомовне населення естонського міста Нарва, що вельми показово, бо цивілізаційні відмінності — річ вельми серйозна. Сьогодні вони яскраво виявляються в так званих «ДНР» і «ЛНР», де люди, яким обіцяли «вічне русомирівське блаженство», нині працюють за пайки, на територіях Захарченка й Плотницького процвітають доноси, як 1937 року (вакханалія доносів і в Криму, де в Сімферополі провладна газета опублікувала статтю з красномовним заголовком «Досить писати доноси!»). Але річ у тому, що починаючи з Московського царства донос — це основа російської державності. Як сказав російський письменник Сергій Довлатов: «Ну, гаразд, Сталін. Але хіба це Сталін написав чотири мільйони доносів?» «Русский мир» тягне людей з XXI століття у часи Івана Грозного і Малюти Скуратова, до опричнини, до всевладдя деспота й безправ’я людей. Шкода лише, що саме на «Русский мир», а не на Україну 20 років працювало багато наших телеканалів. Добре, що хоч зараз спохопилися. Але чи не пізно?