Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

«Від Януковича до Якубовича»

«Велика політика» з нового телесезону додала в інтерактиві — окрім політичних баталій з’явились хор і вікторина
2 вересня, 2011 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1998 р.

Літо розслабляє. Ось і вашому оглядачеві хотілося просто оглядати вітчизняні, та й не тільки, телеканали і описувати, що відбувається там, керуючись нехитрою музичною «естетикою» туркменського вівчаря: «Що бачу, про те і співаю». Настрій був миролюбний і добродушний, у дусі булгаковського кота Бегемота з «Майстра і Маргарити»: «Сиджу, лагоджу примус, нікого не чіпаю». Але у цей момент попалася на очі чи то стаття, чи то інтерв’ю, чи то експертний висновок ведучого політичної програми на львівському телеканалі «Зік» Остапа Дроздова («День», № 146, 18.08.2011) «Державотворчість в Україні заморозилася».

Текст справив незабутнє враження. Згадалися рядки Володимира Висоцького: «Если правда оно, ну, хотя бы на треть, остается одно: только лечь, умереть». Львівський експерт повідав, що Україна все програла і минулі двадцять років слід назвати «пропащим часом». Україна — це, виявляється, реально не існуюча держава, оболонка без вмісту, міраж, чиясь невдала вигадка. І кордону на сході немає (він є на карті, він делімітований, але не демаркований на місцевості), і прапор не такий, і гривня «рекордно девальвована» (та 1 долар за 8 гривень — це зовсім не найбільша девальвація у сучасному світі).

Остап Дроздов не лише підбив підсумки, а й озвучив ряд пророкувань: «Я точно можу вказати, якою Україна вже ніколи не буде. По-перше, усім «живим і ненародженим» потрібно визнати, що Україна ніколи не стане класичною національною державою». Шкода, що пан Дроздов не навів приклад «класичної національної держави», тому важко судити, що він має на увазі. Наприклад, Франція підпадає під таке визначення, чи ні? А Італія? А Польща? А Угорщина? А Швеція?

Львівський експерт лякає гаслом, яке ніколи, на жаль, не втілювалося в Україні в життя: «Україна — для українців». Я запитаю: а якщо не для українців, то для кого? Для якої етнічної, національної, конфесійної спільноти? До речі, антитезою заклику, що злякав пана Дроздова, може бути лише цей: «Україна — не для українців».

Між тим, можна дещо заспокоїти львів’янина, якщо нагадати йому належне М. С. Грушевському визначення українців, яке зводиться до того, що українець, — усякий, хто живе в Україні, любить Україну і працює для України.

ПРОБЛЕМА НЕ В ЯКОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ, А В АНТИУКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ

Висловився експерт із мовного питання: «...Україна вже ніколи не буде всуціль україномовною». Що має на увазі автор — загадка. Німеччина — всуціль німецькомовна? Потім пан Дроздов переходить до конкретики, вимагаючи державної двомовності, оскільки російська мова «престижніша, більш статусна» і як аргумент наводячи той факт, що особисто він — «україномовний галичанин». Як колишній російськомовний, а нині україномовний севастополець, на підставі власного кримського досвіду можу з усією певністю сказати, що державна російсько-українська двомовність із залізною невідворотністю призведе до того, що українська мова не лише не з’явиться в Криму, а й в історично близькій перспективі зникне і в Галичині. Дроздов ототожнює природну українізацію з примусовою русифікацією, яка мала місце в Російській імперії, СРСР, та і в нинішній Україні йде повним ходом. Закриття українських шкіл в Донбасі і радикальні протести батьків школярів — останній за часом факт.

Престиж і статус мови є наслідком не її особливостей, а державної політики. Були часи, коли внаслідок мовної політики Відня в Австро-Угорщині непрестижною була чеська мова, але все принципово змінилося з виникненням незалежної Чехословаччини. Інша річ, що за усі 20 років незалежності України у нас не проводилося послідовної політики, спрямованої на підвищення престижу і статусу української мови. Натомість зусилля (як місцеві, так і «імпортні») в протилежному напрямі були колосальними. Хай пан Дроздов відповість мені, який орган в Україні відповідає за розвиток і поширення української мови? А скільки коштів виділяється на підтримку української мови? Маленька Ірландія, населення якої дорівнює за кількістю населенню Львівщини, багато років виділяє на відродження ірландсько-кельтської мови сотні мільйонів євро. У сусідній Росії, де нічого не загрожує російській мові, є однойменна державна програма, яка фінансується в межах мільярдів доларів. Російська верхівка ще більш злодійкувата, ніж наша, але за 500 років у неї сформувалося те, що відсутнє у наших начальників, — державницький рефлекс. А цей рефлекс забезпечує розуміння важливих обставин. До речі, вищеназвана програма «Російська мова» орієнтована на іноземні, переважно сусідні держави, з метою сформувати, зберегти і укріпити там зони русфонії, бо, як сказала Людмила Путіна, «Росія усюди, де говорять по-російськи».

Отже, не українську мову треба ховати, а недоукраїнську й антиукраїнську політику в Україні, що згубно позначається на всьому нашому житті, у тому числі і на українській мові.

Наступний заклик Остапа Дроздова — «конфедеративна Україна». Раніше опонент задовольнявся федерацією. А конфедерація — це сукупність практично не пов’язаних між собою держав, що перебувають в нестійкому тимчасовому союзі з метою вирішення якихось загальних завдань. Вирішили завдання — і розбіглися, хто куди. Інколи пан Дроздів дозволяє собі з пристрасною переконаністю говорити неправду. Наприклад: «...більшість українців проголосує проти незалежності України, якби такий референдум відбувся наступної неділі». Навіть у найрадикальніших даних, представлених Інститутом соціології НАНУ, людей, що висловилися проти незалежності України, налічується близько 28%. Це багато, це загрозливо багато, та це не більшість.

Я розумію, що наша «толерантність» живиться ідеалами безмежної свободи слова. «Хай, як сто кольорів, розцвітають сто думок», — закликав свого часу Мао Цзедун. Але на цьому вже багато хто зламав собі шию. Наприклад, в УНР за часів Винниченка надавали всі можливі трибуни більшовицьким агітаторам. А потім безбережна свобода кудись зникла. Разом із УНР... У 1930-ті роки в Чехословаччині надавали трибуни п’ятій колоні. Та потім лібералізм і свобода кудись зникли. Разом із Чехословаччиною...

П’ятій колоні в Україні гріх скаржитися. Вона забезпечена трибунами і рупорами значно краще, ніж патріотично налаштовані громадяни. Не варто було б нам забувати про сумний досвід УНР і довоєнної Чехословаччини.

Знаючи хід думок моїх потенційних опонентів, превентивно заявляю: панове, лише не порівнюйте Остапа Дроздова з Іваном Франком. Великий Каменяр ніколи не вичавлював із себе українця.

НОВИЙ ТЕЛЕСЕЗОН «ВЕЛИКА ПОЛІТИКА» ПОЧАЛА З НЕЗАЛЕЖНОСТІ Й... АТРАКЦІОНІВ

В український телеефір повернувся Євгеній Кисельов з його «Великою політикою». Тема обговорення в студії була серйозною: 20 років незалежності України. Ведучий запросив взяти участь народних депутатів, які в 1991 році внесли синьо-жовтий прапор до зали Верховної Ради. При цьому Кисельов підкинув їм соціологічні дані з горезвісними 46,6% українців, готових і сьогодні проголосувати за незалежність, і попросив прокоментувати, порівнявши з 90% голосів на референдумі 1 грудня 1991 року.

Зрозуміло, що тоді мільйони українців розраховували жити в своїй країні, а виявилися в державі олігархату, «на нашій — не своїй землі». Диктатура комуністів поступилася місцем диктатурі олігархів. До речі, олігарх — це не просто дуже багата людина, а той, хто реально управляє країною, не маючи на це жодного законного мандата. Тому в соціологічному опитуванні, у відповідях громадян відчувається мотив протесту. Це багато в чому оцінка не незалежності, а діянь нинішньої влади. Нардеп Левко Лук’яненко витоки нинішньої ситуації пояснив так: у 1991 році ми завоювали незалежність, але не змогли замінити окупаційну адміністрацію, виховану в комуно-промосковському дусі. Дійсно, опозиції тоді не вдалося перехопити у номенклатури УРСР владу. Вона і не дуже старалася, пішовши на співпрацю з «партійно-господарським активом» і задовольнившись символічними посадами. Проте не варто перебільшувати значення подібного роду опитувань. Життя демонструє: як тільки виникає реальна загроза Україні, до українців повертається гостре відчуття цінності незалежності. Пригадаємо хоч би кризу довкола острова Тузла, коли вельми високий рівень патріотизму продемонстрував Донбас, коли голова Ради Міністрів Криму Сергій Куніцин під Державним Прапором України відкинув усі іноземні претензії на Тузлу, а хлопці-прикордонники на острові накреслили на стіні бункера тризуб і написали, хоч і з помилкою: «Тузлу не сдамо!» Отже, не незалежності своєї країни, а правлячій верхівці (і не лише нинішній) 53% громадян поставили «двійку». Коли на виборах 2010 року В. А. Ющенко після 60% підтримки в 2005 році ледь набрав 5% голосів, це зовсім не означає, що українці розчарувалися в ідеалах помаранчевої революції. Вони дали оцінку бездарному і нерозумному виконавцеві її визначень.

Ведучий Кисельов спробував змінити формат своєї програми, пішовши по дорозі «оживляжа». У студії з’явився хор, були організовані атракціони і вікторини в стилі «Поля чудес» відомого московського шоумена. Проте всі ці старання і еволюція «від Януковича до Якубовича» нічого не додали. Якщо в політичному ток-шоу немає саме політичної інтриги, глибини і компетентності, талановитої аналітики, то жодні ансамблі пісні і танцю не допоможуть. Буде лише балаган на тлі убогості філософії. Адже 20-ліття держави могло спонукати на якісь серйозні роздуми.

Кисельов нагадав про те, що держави, які пішли з СРСР, за ці роки пройшли різний шлях і мають різні результати. У чому справа? «Теж мені біном Ньютона», — як висловлювався ще один булгаковський герой. Відомо, що в Білорусі життєва ситуація дещо краще, ніж в Україні. Тому що там є лише один олігарх, і ми всі знаємо, як його звуть. А у нас — кілька кланів, і демонструють вони прямо-таки вовчий апетит. В результаті Україна ніяк не може позбавитися від олігархічно-клептократичних режимів, що змінюють один одного. Дивуватися з успіхів балтійських держав теж не доводиться. Вони вступили в Європейський Союз і НАТО, здійснивши заздалегідь тотальний демонтаж радянщини, ліквідацію всіх радянських структур, комуно-радянської ідеології в державних інститутах, провівши радикальну люстрацію кадрів. Це лише ми наївно збираємося увійти до Європи з Леніним у центрі Києва.

Прибалти відновили свою національну незалежність початку ХХ століття. У нас же ведуть родовід держави не від УНР, а від комуністичної УРСР. В Україні на своїх місцях залишився увесь випестуваний Москвою управлінський апарат. У країні стирчать у містах і селах тисячі пам’ятників комуністичним сатрапам і чекістам. Майже 10 років у Верховній Раді вже незалежної України найбільшу фракцію мали комуністи. Адже хтось же за них голосував!

Та й рівень національної самосвідомості естонців, латишів і литовців був і залишається вищим, ніж у українців. Втім, прибалтів не «пасли» так суворо, як українців. Вони і в Радянському Союзі могли дозволити собі більше, ніж дозволялося в УРСР, де Москва будь-які національні прояви сприймала як особисту образу. Москва вважала Балтію як би не зовсім своєю територією (Захід не визнав радянську окупацію цих країн у 1940 році і 50 років в США, Британії, Канаді діяли посольства незалежних Естонії, Латвії і Литви), таким «маленьким Заходом». Україну ж трактували як внутрішню, практично центральну частину імперії, без якої така існувати не може. СРСР сповна був в змозі зберігатися без Балтії, без Закавказзя і Середньої Азії. Але проголошення незалежності України зробило подальше існування Радянського Союзу неможливим. Тому те, що у прибалтів розцінювалося Москвою як дрібні витівки, українцям ставилося як злочин.

Загалом цього разу «Велика політика» навіть із поправкою на дебют після відпускного періоду йшла досить нудно і безконфліктно. Але вразила ще одна соціологічна цифра, що примушує скорботно замислитися про особливості українського менталітету. Виявилось, що 93% опитаних громадян визнали себе патріотами України, але при цьому лише 52% з них заявили про свою готовність захищати Україну. А де ж іще 41% «патріотів»?

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments