Віра ЯКОВЕНКО: «Якщо екранізувати хорошу історію, в ній усі щось обов’язково для себе знайдуть»

У новому телесезоні глядачі матимуть можливість побачити на Інтері новий телевізійний художній фільм українського виробництва (FILM.UA та PRODUCTION.UA) молодого українського режисера Віри Яковенко «ПОВЕРНУТИ ВІРУ». Головна героїня — Віра Решетникова — молода спортсменка, фігуристка європейського рівня. Як йдеться в анонсі, на самому початку фільму глядач стає свідком змови, що призводить до безповоротних наслідків у житті Віри. На одному з генеральних прогонів вона отримує важку травму, винуватцем якої стає її партнер Женя. Мрії про олімпіаду рухнули. Для героїні починається важкий реабілітаційний період. Вона не підозрює, що фатальне падіння — результат змови Жені та її подруги Марини. Дівчина проходить реабілітацію під керівництвом молодого лікаря Руслана. Дізнавшись, що стала жертвою коханого, та ще й із «перспективою» залишитися прикутою до інвалідного візка, Віра хоче покінчити життя самогубством. Руслан повертає їй віру в любов, у себе та допомагає подолати хворобу...

Як відбувалися зйомки фільму, які перспективи розвитку вітчизняного кіно, чи змінюється воно під впливом ТБ, як працюють молоді режисери в Україні — про це, і не лише це, в інтерв’ю з режисером Вірою Яковенко.

— Віро, про що насамперед ви хотіли сказати глядачу своєю картиною? І якої реакції ви чекаєте?

— Насправді не тільки я вирішую, про що буде фільм. Мені пропонують певні теми, і з них я вже розглядаю, що може бути для мене цікавим. У цьому випадку особисто мені були цікаві ситуації, в яких людина досягає якихось результатів, працює заради якихось цілей, як це іноді обламує людину, і виходить не зовсім те, що хотілося або задумувалося. Показати підйом самого себе після якоїсь дуже серйозної кризи, віру в себе, навколишній світ, переоцінку цінностей. Гадаю, наші настрої залишилися і будуть передані глядачу. Можливо, ця картина відкриє для нього якісь нові горизонти. Але, якщо чесно, я ніколи не розраховую на якийсь певний результат. Просто хочу розказати глядачу історію не надумано, а кожен уже візьме з неї щось своє.

— Сьогодні один із найбільш запитаних жанрів на ТБ — мелодрама. Ви теж пішли цим шляхом. Як пояснити таку запитаність цього жанру?

— Мелодрами бувають різні. Можуть бути так звані милодрами, а можуть бути абсолютно грандіозні народні фільми. Але межа між «милодрамами» та хорошими мелодрамами дуже тонка. Тому перехід за ту чи іншу межу залежить і від режисера, і від сценарію, і від акторів. Хоча деякі люди, можливо, і потребують таких історій, щоб можна було розчулитися, розплакатися... Інакше не розвелося б їх так багато.

— А що було найскладнішим у роботі над фільмом «Повернути віру»?

— Були певні складнощі у зв’язку з тим, що головній героїні — спортсменці, яка займається фігурним катанням, треба було виконати трюки, пов’язані з її падінням. Крім того, акторів треба було «поставити» на ковзани, добитися того, щоб вони зрозуміли та правильно передали стосунки у спорті. Це було одночасно і складно, і цікаво, оскільки ти проникав у новий для тебе світ. Були якісь складнощі в зйомках: як правильно показати, подати ту чи іншу ситуацію. Але це природний процес.

— На якого глядача ви розраховуєте?

— Я ніколи не заковую себе у вузькі рамки. Я хочу робити кіно, яке буде цікаве людям і молодим, і після 40, і старшому поколінню. Я ні в чому не стараюся себе обмежувати. І якщо екранізувати хорошу історію, в ній кожен щось обов’язково для себе знайде. А рейтинги, аудиторія — цим уже нехай займаються продюсери.

— Ваш фільм — російською мовою. У планах — випустити його і на російський ринок?

— Так. Але це речі, які від режисера не залежать. Коли ти отримуєш якесь замовлення, в тебе вже стоять певні умови. Наприклад, що фільм буде російською мовою, що це буде мелодрама для такого каналу і для такої ось аудиторії. Моя справа — щось робити з цими вимогами, зважаючи на те, щоб фільм був ні шовіністським, ні «милодрамою», щоб це було кіно, яке хотілося б подивитися.

— Як ви вважаєте, чи можуть українські фільми завоювати гідне місце в українському телепросторі? З одного боку, телевізійних майданчиків у нас багато, але з іншого — для своїх там місця часто не знаходиться.

— Я не дуже задаюся цим питанням. Мене радує вже те, що процес кіновиробництва в Україні пішов. Звісно, є слабші фільми, є сильніші. Але вже починає зароджуватися навіть якась конкуренція. І це класно. А судити своїх колег я не маю права. Нехай цим займаються кінознавці.

— На вашу думку, наскільки сильно змінюється кіно під впливом ТБ?

— Певну роль тут відіграє суто продюсерський чинник. У телесеріалів, наприклад, бюджет дешевший, ніж у художніх фільмів, а аудиторія більша. Це вигідно. А художній фільм може отримати свою велику аудиторію, а може і не отримати. А грошей на нього треба витратити значно більше. Зрозуміло, що ніхто не хоче займатися добродійністю. Це великий ризик. З іншого боку, або мистецтво йде на поводу в глядача, або ж його чогось вчить, виховує. Якісь автори, можливо, й підлаштовуються під ТБ, тому що багато фільмів справді дуже телевізійні. Гадаю, трохи пізніше з’явиться й хороше художнє кіно. Але спершу повинен заявити про себе національний продукт як такий. А потім глядач, і телевізійний зокрема, вже розбереться в цій кухні й вирішить — хоче він цього чи ні.

— Але чи достатньо в Україні кадрів для формування власної кінофабрики: адже, щоб створювати конкуренцію російській продукції, повинні прийти люди, які вміють знімати, писати сценарії...

— Гадаю, вистачає. Головне, щоб був попит, а на нього вже й пропозиції знайдуться. Зрозуміло, що якісь фільми відфільтровуватимуть за принципом краще — гірше. Але це природний процес. Якщо взагалі нічого не робити, то й людей начебто немає. А коли починаєш працювати, то й люди знаходяться. Крім того, кожен згодом знайде свою нішу: хтось зупиниться на серіалах, а хтось піде у велике кіно. А потенційно кадрів у нас безліч. Просто не було можливостей. Адже в нас є дуже цікаві актори, яких справді можна знімати в кіно. Але чи то вони не складаються в єдиний ансамбль, чи є якісь інші причини. У Росії, наприклад, актор- початківець має можливість знятися в одній картині, іншій і так далі. Це вже досвід. У нас такого досвіду немає. Знявся актор, наприклад, у якомусь не кращому серіалі й потім, на жаль, уже не може себе як слід подати. Тому, щоб і у нас був такий кіношний потік, як у Росії, повинен тривати процес. Тому що якщо сьогодні ти молодий актор-початківець, то через п’ять років ти будеш уже не таким і молодим, не всі ролі тобі підійдуть. Хоч як це сумно, але це так. У режисурі, наприклад, із віком набираєшся досвіду. А з акторами зовсім інакше: досвіду набираєшся, а молодість іде.

— Чи зможе наше кіно конкурувати з російським?

— На мій погляд, окремі наші фільми могли б скласти конкуренцію російським. Тут є два моменти. Є момент творчий — ідея, режисура, акторська робота. А є моменти суто технічні — наскільки була залучена якісна та дорога техніка. Звісно, знята на хорошій техніці картина має більш кіношний вигляд. Хоч як крути, але коли бюджет невеликий, це одразу видно. Тому в технічному сенсі зараз складно конкурувати. Адже в Росії, наприклад, є фільми, які за смисловим наповненням доволі слабкі, але водночас вони так добре зняті, що все одно ти подивишся їх від початку до кінця. Але, вважаю, для нас це теж питання часу.

— Віро, можливо, свої корективи в цей процес могло б внести удосконалення системи освіти? Ви, наприклад, вчилися в голландській кіношколі та можете дати якісь рекомендації.

— Європейська освіта базується на зовсім інших принципах. Вони звертають увагу на такі речі, які в нас узагалі обходять. Наприклад, як треба працювати з актором кіно, щоб досягти бажаного результату та допомогти йому влитися в образ героя, як вибудувати відносини зі знімальною групою тощо. У них із цих питань розроблено цілі методики. Питання не в тому, що треба бути генієм. Якщо ти, наприклад, ставиш перед групою виконання того або іншого завдання, а установка не працює — отже, ти неправильно її даєш, можливо, її треба переформулювати. Отаким пошукам шляхів рішень там приділяють багато уваги. І результати видно одразу. А в нас, як правило, терміни зйомок короткі, часу ні на що не вистачає, і часто виходить так — як зробили, так і зробили. Тому такі методики варто було б використовувати і в нашій освіті.

— У вас є телевізійна школа, на яку ви орієнтуєтеся?

— Ні. У мене вдома взагалі немає телевізора. Із кінорежисерів мені подобається голландський режисер Йос Стеллінг, корейський режисер Кім Кі-Дук, китайський режисер Вонг Карвай. Дуже цікаве іранське кіно. Намагаюся дивитися весь час щось нове.

— У яких ще жанрах ви хотіли б спробувати свої сили?

— Мені дуже багато чого цікаво. Для мене цікавий змішано-драматично-комедійний жанр, де про смішне сумно, про сумне — смішно. Мені хотілося б спробувати якісь елементи екшену, еротики. Але головне, щоб історія була хорошою.

— До речі, на вашому рахунку — цикл із 50 роликів про всесвітньо відомих людей «Народжені в Україні», які недавно йшли по СТБ. Як виникла ідея такого проекту?

— Ідея належить каналу. Я лише виконавець. У цьому проекті я не хотіла робити з героїв України таких собі «героїв героїчів». Мені хотілосяпоказати їх нормальними людьми зі своїми інтересами, помилками, досягненнями, промахами. Хотілося, щоб цей проект впливав на глядача насамперед емоційно. Тому що за лічені секунди неможливо виплеснути на глядача безліч інформації. А коли є емоційний сплеск, то можна знайти й «родзинки». І справді, як на мою думку, вийшло дуже цікаво, тому що за 50 роликів ми використали безліч різних технік, епох і просто якихсь стилів, операторських, режисерських штучок. Крім того, спробувати себе в усіх напрямах — це було супер!

— А документалістикою не хочете займатися?

— Не знаю. Можливо. Я до всього відкрита.

— А взагалі, чи може документалістика та комерційне ТБ уживатися одне з одним?

— З одного боку, можуть. З іншого ж боку, телебачення заковує документалістику у свої певні рамки. Хороший документальний фільм придатний більше для фестивалів, окремої публіки, аматорів. І він трошки інакше робиться, аніж документальний телевізійний фільм. Але, знову таки, є винятки.

— Чи не було у вас бажання зняти фільм про політичні перипетії в Україні. Адже нещодавно нас фактично захлеснула хвиля таких фільмів...

— У мене ніколи не було такого бажання. Політика — річ одноденна. Тут дуже складно вгадати. Якщо вже вирішили знімати такий фільм, то треба робити його дуже філософським, який буде фільмом на всі часи. Інакше — програш. Тому що сьогодні в нас одна партія при владі, завтра — друга, післязавтра — третя. А коли фільм вийде на екрани — взагалі незрозуміло, кому що буде цікаве та які настрої пануватимуть у суспільстві. Тому або справді треба робити серйозне документальне кіно, або не забивати собі цим голову. Адже картина робиться щонайменше півроку. І півроку думати про всі ці речі — нащо? Та й фільми такі одноденні. Можна, звісно, зробити їх такими, як роман Маркеса «Сто років самотності». Але, щоб зняти таке кіно, треба до цього зняти не один фільм.

— Чи немає в планах вийти на широкий екран?

— Є, звісна річ. Та не від однієї мене це залежить. А мені цього дуже хотілося б. Це питання і якості, і розмаху. Хоча мені цікаво працювати і для телевізійного глядача. Принаймні я знаю, що фільм побачать. І для мене це дуже важливо. Тому що зняти кіно та тримати його в себе на полиці — неправильно. Телебачення ж може забезпечити широку аудиторію. Хоча також не факт.

— Віро, які фільми ви порекомендували б українським телеканалам поставити у свою сітку телепередач?

— Нашому глядачеві я порекомендувала б переглянути всі старі добрі радянські фільми.

— Які ваші подальші плани?

— Планів багато. Найближчим часом планую продовжити співпрацю з компаніями FILM.UA та PRODUCTION.UA, які вже у вересні готові запустити зі мною проект під робочою назвою «Ігри в солдатики» — таку собі адреналінову історію про любов і конфлікт поколінь. Також у планах — цикл еротичних новел. Саме новел, бо я не люблю серіали. Серіал для мене — це певна нескінченна тягучка й натягнутий неправдоподібний результат. Мені нецікаво працювати над такими проектами, і я не зовсім розумію людей, які їх дивляться. Хоча, можливо, комусь це потрібне. Глядач — різний. Хтось піде дивитися, наприклад, документальне кіно, а іншій людині воно не цікаве. Мені цікаві речі більш глибокі, де можна знайти щось справжнє. Адже в багатьох телесеріалах всі почуття награні, надумані. Мені це не подобається.

— Багато хто, починаючи кар’єру в Україні, згодом виїжджає працювати до Росії. Ви виїжджати не плануєте?

— Мені зараз подобається ситуація, що склалася в Україні, все розвивається з шаленою швидкістю, і мені цікаво, що буде далі, цікаво бути всередині цього процесу. І мені здається, поки що тут я можу більшого досягти, бо можу дозволити собі ті речі, які складно було б дозволити собі в іншій країні. Адже кіно в нас лише зароджується і немає ще чітких усталених відносин у бізнесі. Можна самому впливати на процес. А в Москві це вже складно, кіновиробництво працює як добре налагоджений завод, зі своїми плюсами та мінусами. Коли приїжджаєш туди на кастінги, то бачиш, що перед тобою — новий Голівуд. Але я розумію, що скрізь усе йде по-своєму, і не вгадаєш. Поки що в мене немає потреби кудись виїжджати.

— Віро, чи не було бажання самій зіграти якусь роль у своїй картині?

— Я час від часу дограю за своїх артистів якісь каскадерські трюки. Це завжди щось екстремальне. У фільмі «Повернути віру» з моєю участю ми знімали, наприклад, проїзд на інвалідному візку з гірки. Там було видно лише мої ноги. Мені це дуже цікаво. У мене немає амбіцій показувати себе на екрані. Каскадерські — можливо!

— А взагалі, амбіції в кіно — це добре чи погано?

— Гадаю, що без амбіцій у цьому бізнесі нікуди не дітися. Якщо це, звісно, розумні амбіції. Адже амбіції бувають різними. Є амбіції, які штовхають тебе щось робити та боротися з наявною ситуацією, а є амбіції, коли людина нічого перед собою не бачить і не може адекватно сприймати ситуацію, що виникла. Отакі амбіції, які я наводила в першому прикладі, повинні бути. Інакше по тобі топтатимуться ногами.

— Чи складно вижити в кіношному бізнесі?

— Дивлячись, як ти сам себе запрограмуєш. Якщо повторюватимеш собі, що це складно, то так воно й буде. А якщо ти можеш сприймати цей світ як спосіб життя, то нічого складного в цьому немає. Так, іноді буває складно, іноді дуже втомлюєшся, але бувають і ні з чим не порівнянні задоволення від зробленої тобою роботи. Тому не скаржитимуся. Я вважаю, що кіно — це саме те, що мені й потрібне в житті.

ДОВІДКА «Дня»

Віра ЯКОВЕНКО — народилася у Львові. Закінчила Київський національний університет ім. Карпенка-Карого (курс Михайла Іллєнка).

1999-й — «Народження звуку» (відзначений спеціальним дипломом за режисуру МКФ «Молодість-2000»).

2001-й — «Спляча красуня» (диплом Угорського фестивалю Mediawave - 2002 за найкращий фільм у молодіжній номінації).

2003-й — «Мій Гоголь» (диплом Академії мистецтв України за художнє рішення).

2004-й — «Білявка помирає двічі» —фільм-переможець Movie of a Week Award Берлінського міжнародного кінофестивалю.