Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів
Олег Ольжич, український поет, політичний діяч, археолог, очолював культурно-освітню референтуру ПУН (1937)

Вірменія, Україна, Росія і трохи Канта

3 травня, 2018 - 19:31
ВІРМЕНІЯ, 3 ТРАВНЯ 2018 р. / ФОТО РЕЙТЕР

У російських ЗМІ події у Вірменії досить довго взагалі не згадувалися, а зараз вони висвітлюються вкрай скупо, за залишковим принципом. Ставлення до них приблизно, як до культури в російському бюджеті. Ось, наприклад, на сайті головного державного інформагентства РІА «Новости» куца інформація про те, що відбувається у Вірменії, йде останньою в новинному блоці. Відразу після набагато важливішої для росіян новини про те, що в Японії відкрилася виставка собак із презентацією щеняти для Аліни Загітової. Причому, кількість переглядів новини про собачу виставку в Японії вдвічі більша, ніж  повідомлень про те, що відбувається у Вірменії. Ще цікавіше ставлення читачів, яке позначається співвідношенням «лайків» і «дизлайків». У випадку з текстом про собачу виставку кількість «лайків» у шість разів більша тих, кому ця новина не сподобалася. Ставлення до новини про події у Вірменії прямо протилежне: тих, кому це не подобається, в п’ять із гаком разів більше тих, хто поставив «лайк». Прихильників путінського режиму та його інформаційну обслугу можна зрозуміти, оскільки те, що відбувається зараз у Вірменії, викликає у багатьох росіян питання: «чому вірмени можуть, а ми ні?» А у Вірменії влада, справді, змінилася в результаті вуличного протесту.

Лідер вірменської опозиції Нікол Пашинян може стати прем’єр-міністром у результаті виборів 8 травня 2018 року. Якщо вірити арифметиці, а також заявам Ваграма Багдасаряна, лідера Республіканської партії Вірменії, що має більшість у Національних зборах, і Гагіка Царукяна, лідера фракції «Царукян». Останній заявив, що підтримає «кандидата від народу». Багдасарян же запевнив, що правляча партія не висуватиме свого кандидата, але підтримає того, кого висуне третина депутатів парламенту. Якщо обидва додержать свого слова, то до справи долучається арифметика, і Пашинян очолить уряд. Оскільки 31 голос фракції «Царукян» і 9 голосів фракції Пашиняна дають у сумі 40 голосів, що навіть трохи більше третини, необхідної для висунення.

Чому те, що відбувається у Вірменії, важливе для Росії та чому російський офіціоз так неохоче про це говорить. У тих скупих сюжетах, які все ж крізь зуби несамохіть пропускає російський телевізор, головний акцент робиться на тому, що при зміні влади у Вірменії проросійський курс залишиться непорушним. І що події у Вірменії це ніякий не Майдан.

Вірменія, справді, не Україна. Ця країна, яка на порядок менша України і за населенням і за територією, межує не з країнами ЄС і НАТО, як Україна, а з Туреччиною, Іраном і Азербайджаном. Союз із Туреччиною для вірмен неможливий через геноцид 1915 року, який Туреччина до цього часу не визнала. Розвитку вірмено-азербайджанських стосунків заважає, у тому числі, Карабах. Вибір між Іраном і Росією Вірменія робить на користь меншого зла.

Союз із Росією для Вірменії вимушений, а значить — тимчасовий. Лідер опозиції та цілком вірогідний майбутній глава уряду, Нікол Пашинян каже про це прямим текстом. «Вірменія вступила в Євроазійський економічний союз не добровільно, а вимушено», — це із заяви Пашиняна в жовтні 2017 року. «Вірменсько-російські стосунки не є партнерськими, це взаємини того, хто каже і того, хто слухає», — це з інтерв’ю Пашиняна у вересні 2015 року.

Путінська Росія в принципі не здатна на вибудовування партнерських стосунків із будь-якою країною. Усілякі міждержавні відносини, які путінська Росія вибудовує, зрештою, деградують або до рівня конфронтації, або перетворюються на стосунки імперії зі своєю колонією. У тій картині світу, яка існує в головах кремлівських пожильців, інших стосунків між країнами немає і бути не може. Найбільш наочний приклад інших міждержавних відносин дає Європа. Саме тому Кремль так люто ненавидить Європейський союз і так радісно зустрічає будь-яку звістку про ті проблеми, які виникають усередині цього грандіозного проекту, з такою жаданням удивляється в будь-яку тріщину між європейськими країнами, сподіваючись на руйнацію Європи та постійно віщуючи цю руйнацію.

Пострадянський світ відмежовується від путінської Росії. Винятків тут немає. Просто відбувається це в різній формі та в різний час. Країни Балтії відділилися першими та вступили в ЄС і  НАТО. Казахстан перейшов на латиницю, відмежувався культурно й інформаційно. Україна вирвалася з липких лап Кремля, тимчасово втративши частину території, веде проти Росії національно-визвольну війну.

Вірменія цього собі дозволити не може. Поки. Але події весни-2018 засвідчили, що путінському режиму не вдалося створити у Вірменії режим, аналогічний тому, який існує в Росії. Серж Саргсян у критичній ситуації виявився гідною людиною, і між кривавою диктатурою та добровільною відставкою обрав друге, заявивши: «Нікол Пашикян був правий. Я помилився». Республіканська партія Вірменії, яку намагалися зліпити з «Єдиної Росії» не стала йти проти народу. Можливо, головна та вирішальна відмінність — у поведінці силовиків.

У Вірменії майже у кожного силовика серед протестувальників були родичі або знайомі, які гукали його по імені та закликали перейти на бік народу. Для порівняння нагадаю про те, як придушувався протест 21 грудня 2008 року в російському Владивостоці. Тоді городяни  влаштували акцію протесту проти підвищення мит на іномарки. Жителів підтримав мер міста, глава місцевої міліції заявив, що не чинитиме насильства. Протест наростав, громадяни збиралися перекрити Транссиб. І тут з’явилися «прибульці», які почали місити всіх підряд, б’ючи в кров журналістів і учасників акції. Це були бійці підмосковного загону «Зубр», присланого спеціально з Москви для жорсткого придушення протесту. Зрозуміло, що ніяких рідних і знайомих ні у кого з підмосковних «зубрів» у Владивостоці немає, а значить і соромитися нікого. Ну, а на придушення московських мітингів протесту присилають бійців з Уралу, Поволжя та Північного Кавказу, інструктуючи, щоб не жаліли столицю, що «зажралася».

Оксамитова революція у Вірменії в разі успіху неминуче призведе до зміни стосунків із Росією. Умовою для цього будуть антибюрократичні й антикорупційні реформи, створення сучасної ефективної держави. Країна, в якій відбулися такі реформи та побудована така держава, не зможе обирати путінську Росію як головного партнера. Що ж до розмірів і «несприятливого» оточення, то у світі є одна невелика країна, яка успішно розвивається в умовах протистояння, що у багато разів перевищує вороже оточення. Це Ізраїль. У вірменського народу немало спільного з єврейським народом, і в історії їхні долі нерідко перепліталися. Отже шанси на успіх оксамитової вірменської революції є.

У російській опозиції є багато переконливих пояснень «чому вірмени можуть, а ми ні». Тут і той очевидний факт, що Путін на місці Саргсяна залив би країну кров’ю. І згадане вище пояснення, чому вірменські силовики не готові придушувати протест із такою люттю, з якою це роблять їхні російські колеги. Є ще імперський синдром у головах росіян і безліч інших доводів, через які російська опозиція не зможе повторити те, чого домоглася опозиція у Вірменії.

Але замість того, щоб перераховувати ці аргументи і тим самим пояснювати-виправдовувати неуспішність російського протесту, наведу деяке міркування з «Метафизики нравов», твору, написаного Кантом  далекого 1797 року. Філософ роздумує про співвідношення відповідальності, вини та виправдання на прикладі людини, яка бреше. Брехуна можна зрозуміти, а значить, частково виправдати, оскільки у нього були такі обставини. Матеріальні труднощі, погане виховання, плюс навколо всі брешуть. У результаті, пояснюючи-розуміючи-виправдовуючи брехуна, ми ділимо відповідальність між ним і «причинами» його брехні, тобто, сам брехун начебто і не дуже винен. Ідея Канта в тому, що це все, звичайно, так, але в той момент, коли людина бреше, вона відповідальна на 100%. Особисто і повністю. Якщо вона вважає себе особистістю та має силу волі. До російської опозиції це має прямий стосунок. Узявши на себе тягар відповідальності за зміну режиму, російська опозиція постійно цей тягар скидає. І цей очевидний факт неможливо приховати жодними посиланнями на те, що «Росія не Україна», а ось тепер ще й «не Вірменія».

 

Ігор ЯКОВЕНКО, Москва, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments