Все почалося з «Алітет іде в гори»

55 років тому в Україні сталася подія, яка докорінно вплинула не тільки на систему її ЗМІ, але й на життя мільйонів людей. Мова йде про появу нового дієвого, доступного і привабливого для широкого загалу засобу масової інформації — сучасного електронного телебачення. Про перші кроки телебачення в Україні, про складнощі його втілення розповідає один із піонерів цього символу нашого часу Юрій ОМЕЛЬЯНЕНКО. Варто зазначити, що 55 років тому всі телескладнощі торкалися виключно техніки (чим і займався все своє життя Юрій Іванович), тоді як сьогодні йдеться про більш ефемерну складову ТБ — змістову, мистецьку і, зрештою, моральну. 55 років по тому телебачення частенько виказує себе зловісним джином, випущеним із пляшки. Але тоді, коли все тільки починалося, це мало хто міг передбачити. Отже — розповідь Юрія Омельяненка.

— Для початку нагадаю, що в 1951—1952 роках Київ увійшов у першу десятку столиць світу, де впроваджувалося сучасне телебачення, — 1949 року на розбудову ТБ прийшли перші зв’язківці. Це були директор будівництва К. Алексєєв, бухгалтер М. Ільчинський; в грудні 1950 р. з початком монтажу технологічного обладнання до роботи стали Б.Вольський і Ю. Омельяненко — технічні керівники апаратно-студійного комплексу і ультракороткохвильової радіостанції. Найбільша увага приділялася прискореному будівництву першої черги телецентру. Хоча місце для цього було вибране напрочуд невдале: у самому центрі столиці, на крутому схилі, на місцях руїн капітальних будівель ще дореволюційних часів. Будівельники мусили облаштовувати фундаменти майже двадцятиметрової глибини, і це — практично без відповідної техніки, ручною працею напівголодних людей. Роботи велись у 2—3 зміни. І силами київських будівельників і монтажників металоконструкцій башта у 190 м була зведена менш ніж за два роки. Паралельно на невеликій верхній ділянці, ближчій до вулиці Малопідвальної, споруджувалися технічний будинок, двох’ярусний басейн спецохолодження телерадіостанції, потужна трансформаторна підстанція і т. ін.

У квітні 1951 р. приступила до монтажу обладнання змішана бригада монтажників з Ленінграда і київських зв’язківців, очолювана інженерами Прозенталем і Омельяненком. Характерно, що це була перша спроба в СРСР змонтувати і задіяти таку унікальну апаратуру. Вчились і робили, робили і вчились. Хоча конструктивні і радіотехнічні недоліки виявлялися практично повсюдно і, за нашими зауваженнями, терміново перероблялися заводом. Нічого не вдієш: і обладнання — перше, і ми — перші його наладчики! Проявляли чудеса і монтажники —верхолази антенно-фідерної групи.

Найцікавішими й дуже хвилюючими є тижні і дні, коли «заблимало» на виході телепередавачів зображення випробувальних сигналів, а трохи згодом — «картинок». Можна було переходити на передачу рухомих, живих зображень. Для цього поруч з передавачами ми облаштували тимчасову телекінопроекційну апаратну. Водночас зв’язківці обладнали в багатьох точках столиці кілька своїх об’єктів з телевізорами для контролю.

Тепер я підхожу до, так би мовити, історичних подій. Почались вони з того, що ленінградці вирішили поїхати на свята додому — трохи відпочити. Ми ж продовжували роботу. І в два наступні дні з’явилось до нас начальство, в тому числі секретар ЦК КПУ О.Кириченко у супроводі керівників зв’язку України І.Кириченка і М.Ушенка. Подивились вони, що робиться на об’єкті, розпитали, що то за картинка на контрольному екрані. Це було вранці 5.11.51. Враження від цього візиту було однозначне: от би дати під свято хоч якусь передачу в ефір. Але команди такої ніхто з начальства дати не наважився. Отут я і вирішив, як кажуть, тишком-нишком, спробувати. Це був дуже небезпечний, особливо для мене, крок, а надто без дозволу фактичних, поки що, «хазяїв» дорогоцінного обладнання — ленінградців. Все ж зібрав я свою групу, розказав про своє рішення. Всі з ентузіазмом погодилися, зробили останню перевірку свого обладнання і десь о 16-й годині «відбувся пуск» на наших контрольних пунктах.

Що показували? У нас був єдиний «контрольний» фільм «Алитет уходит в горы», та ще й з навиворіт намотаною плівкою (Алітет і його собаки весь час задкували). Ну, ми зупинились, перемотали кіноплівку і знову почали передачу. Хвилин за десять обдзвонили контрольні точки — всюди всі бачили зображення. Після цього я наважився доповісти керівництву: «Включайте телевізор, ми в ефірі». А після того, замість очікуваної догани почули: «Такого чудового кіна я ніколи не бачив». Наступного дня (це було 6 листопада) вирішили передати революційний фільм («Велика заграва» чи «Человек с ружьем» — вже не пам’ятаю точно). А 7 листопада нами була здійснена перша в Союзі передача з натури параду на Хрещатику. Це вже постаралися працівники-оператори на чолі з Б.Вольським, які з третього поверху недобудованого телецентру на Хрещатику, 26 передали сигнали з допомогою тимчасово прокладеного кабелю.

Ось таким чином дні 5, 6 і 7 листопада 1951 року стали початком Київського й Всеукраїнського телебачення — в країні, яка тоді ще переживала страшні повоєнні негаразди. А скільки було захоплення і радості киян! Це була велика радість насамперед для перших щасливчиків — володарів дуже рідкісних тоді телеприймачів, їх родичів і сусідів, які приходили на кожну передачу. Телевізор відразу став тоді предметом розкошу і престижу їх власників.

Як історичний приклад ентузіазму, мені пригадується такий красномовний факт. Невдовзі після початку перших телепередач до нас на Малопідвальну, 13 приїхала група відомих акторів- франківців з проханням-пропозицією передати, хоч би фрагментарно, декілька сцен із їхнього репертуару. Але ж жодної студії на Хрещатику, 26 тоді ще не було і близько. І ми разом з артистами вирішили спробувати зробити сценічну площадку. Треба було бачити, як знамениті корифеї сцени Д. Мілютенко, Ю. Шумський, В. Добровольський, Є. Понамаренко разом з нами намагалися встановити декорації для вистави «В степах України», зокрема до відомого фрагменту лайки Галушки і Часника біля плетеного тину. (Ми ніяк не могли закріпити цей тин за паркетну підлогу.) Однак під час репетиції від прожекторів в приміщенні піднялась температура до 40 о , і літні вже актори почувалися погано. Тому «експеримент» прийшлось припинити — ця історична телепередача, на жаль, не відбулася. В другій половині того самого 1951 року з’явились вже трьох-канальні телеприймачі.

В січні 1952 р. в Києві і області було понад 1,5 тис. власників телевізорів, і влітку того ж року нам, зв’язківцям, треба було терміново організовувати в діючій радіомайстерні на Малоярославській вулиці дільницю ремонту телевізорів. Так було відкрите перше спеціалізоване телеательє №1 на розі вул. Толстого і Горького. Згідно з офіційними статистичними даними, на червень 1953 року Київську телестанцію приймали 7 тис. телевізійних «точок», в тому числі 6,6 тис. у Києві і 500 — в області. Плануванням будівництва, спорудження, фінансування, налагодження та експлуатації об’єктів телебачення займалося виключно Міністерство зв’язку України. Таке рішення діяло до кінця 1969 року. В Мінзв’язку цими питаннями займався спочатку відділ телебачення і радіорелейних ліній, який трьома роками пізніше був перетворений у Головне радіоуправління, керівництво яким доручили Юрію Омельяненку.

В 1951—1952 рр. міністерству були доручені ще і організація та обслуговування приймальної телевізійної мережі, для чого на кінець 1967 р. зв’язківці відкрили в Україні біля 150 телевізійних ательє ремонту телевізорів, яких на той час було вже понад 4 млн. В тому ж році цю частину обслуговування було передано Міністерству побуту.

На початку 60-х років на Київському телецентрі і у Радіоуправлінні Мінзв’язку, яким я на той час керував, визріли ідеї щодо перспектив подальшого розвитку телебачення в столиці й прилеглому регіоні. Перш за все треба було вирішувати проблеми створення в столиці такої потужної і багатопрограмної телепередавальної станції, яка забезпечила б телебаченням всю неохоплену до того часу площу в радіусі 150—170 км від Києва (в Житомирі, Чернігові, Вінниці і Буках.) Проект розробив Київський інститут «Діпрозв’язок».

Щодо проектування власне телевізійної вежі, то працювали над цим знамениті не тільки в Україні, а й у світі Київські інститути «Проектстальконструкція» (керівник проекту О.Шумицький — лауреат Державної премії, дійсний член Академії будівництва України) та Інститут електрозварювання (група вчених, а саме В. Новіков, В. Труфяков, В. Ковтуненко на чолі з президентом НАНУ Б. Патоном). Вперше в світовій практиці будівництво вежі велось так званим методом нарощення «зверху вниз». Вежа ця унікальна за конструкцією, не мала жодних прототипів ні в Союзі, ні за його межами. Побудована вона була менш ніж за три роки! Поставлена вона в. Києві на відмітці 92 м над рівнем моря, має висоту 383 м. Вибрана висота і відповідно потужність обладнання забезпечують радіус дії понад 100 км. Це більш ніж достатньо для повного перекриття проектної зони охоплення ТБ всього навколишнього регіону площею близько 30 тис. кв. км. Вежа, як і весь комплекс нової телепередавальної станції, були розраховані на 5 програм, але, завдяки передбаченому проектом резерву, нині там працюють вже біля 20 телепередавачів.

Сучасне телебачення, однак, має свої проблеми, які на протязі останніх 10—12 років перешкоджають нормальній і повноцінній роботі вказаної мережі. По-перше, це перманентне її недофінансування, що суттєво знижує охоплення основною програмою УТ-1 території України — внаслідок вимушеного зменшення потужності телепередавачів. Це відбивається, головним чином, на сільських місцевостях. Введення в дію різноманітними приватно-комерційними структурами малопотужних телепередавачів для власних програм (за останні 7—8 років їх з’явилось понад 1500!) створює ефемерну видимість благополуччя в питаннях забезпечення населення багатопрограмним телебаченням. Але чомусь всі забувають, що ці засоби мають мізерний радіус дії і встановлюються лише в обласних центрах і найбільших містах (Києві, Харкові, Одесі і т. д.). Іншими словами — провадиться цілеспрямована обробка міського населення якими завгодно програмами (найчастіше далеко не загальнонаціонального і державницького змісту). Принагідно торкнуся також радіомовлення. Переважна більшість середньохвильових радіопередавачів не працюють взагалі, хоча вони дуже придатні для села. Селяни, а їх, Богу дякуючи, ще є у нас десь 14—15 млн., знаходяться фактично в інформаційному вакуумі — немає навіть радіоточок!

Не можна не відзначити і того, що негараздам в технічній базі телерадіомовлення України, особливо в останні десять років, «сприяли» адміністративно-управлінські фактори. За цей час Концерн РРТ встиг побувати у віданні Держтелерадіо, потім Мінінформу, далі знову Держтелерадіо, керівництво всіх цих установ також змінювалось. Тобто ним керували хто як хотів і хто як вмів. Та й зараз найбільша турбота високоповажних владних структур зводиться до намагань виключити концерн РРТ із природного лона зв’язку і кудись його приткнути — туди, куди політика каже.

Завершуючи свою сповідь, хочу поздоровити всіх моїх співпрацівників, друзів і побратимів радіотелевізійників із нашим 55-річним ювілеєм і побажати їм здоров’я і вирішення всіх проблем на їхньому професійному шляху. Щасти вам, колеги!

ДОВIДКА «Дня»

Юрій Іванович Омельяненко є одним із фундаторів і невтомним будівничим технічної бази Телебачення. Випускних КПІ 1950 року. Телебачення — то справа його життя, яка почалася з 1951 року. Спочатку це були налагодження і пуск в 1951 році першого в Україні Київського Телецентру, а далі — і всієї телерадіомовної передавальної мережі республіки. Очолював Головне радіоуправління Мінзв’язку, а потім — організовану ним Республіканську виробничо-технічну дирекцію радіо і телебачення (нині — Концерн РРТ). Кандидат технічних наук. Автор десяти книг і біля ста науково-технічних праць, заслужений зв’язківець України. Робота Ю.Омельяненко відзначена двома орденами «За заслуги», орденом «Знак Пошани», Почесною грамотою ВР УРСР, багатьма медалями. Учасник ВВВ. Нині радник Голови національної комісії з питань регулювання зв’язку України.