Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Як історик Костомаров розсудив телеведучого та російського дипломата

16 вересня, 2013 - 09:11
ГРАФІКА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА. ІЗ ЦИКЛУ «МАЗЕПІАНА» / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Плідна дискусія розгорнулася навколо специфічного тлумачення історії російським президентом, висловленим в інтерв’ю інформагенції «Асошиейтед прес»: «Так сталося, що частина цієї території (України) опинялася в руках різних держав, що знаходилися на захід від цих територій, і всі ці роки, всі ці століття український народ терпів великі лиха, по суті, страждав, в такому рабському принизливому положенні. Тільки після возз’єднання обох частин Русі ця територія України почала розвиватися і, власне, процвітати. За час спільного єдиного співіснування Україна перетворилася на велику європейську державу, отримавши додаткові території, населення, причому це і за рахунок Росії, за рахунок деяких областей на заході. Радянський Союз зробив такі обміни і нагородив Україну цими територіями. Були проведені колосальні інвестиції в інфраструктуру, в розвиток промисловості й таке інше».

До цієї тези російського президента можна поставити кілька запитань, крім власне питання Руїни. Приміром, що це за «возз’єднання обох частин Русі», коли в XVII столітті українці не вважали Московію Руссю, чому є безліч письмових підтверджень? Про яке «рабське» становище українців мова, коли справжнє рабство без лапок (кріпацтво) було принесене з Росії акуратно в рік ліквідації залишків автономії України (українського полкового устрою) 1783-го? Як відомо, тоді й було запроваджено дикунське рабство з правом продажу кріпаків. Селян поміщик міг продати, обміняти на будь-яке майно, він міг розлучити чоловіка з жінкою і батьків із дітьми. Фактично, це ліквідувало соціальні завоювання Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, якими українське суспільство користувалося 135 років. Навіть за польської влади в Україні від пана до пана передавалися лише маєтки і право збирати панщину. Ніколи до московського панування в Україні не було порядків, які передбачали можливість продажу людей як рабів чи худобу. І все це, нагадаю, на території Лівобережної України, яка, як твердить російський президент, «процвітала».

ПРО «ПРОЦВІТАННЯ»

Переписи 1740—1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини (це три з половиною нинішні області) існувала тисяча шкіл — практично в кожному значному містечку чи селі. І всі з викладанням українською. 1800 року в Україні шкіл раптом не стало. Ще у ХVІІ столітті в Україні приблизно 60% було письменних людей. Як пише очевидець — Павло Халебський, син і секретар православного Антіохійського патріарха (Сирія), «по всій землі русинів, тобто козаків, ми помітили на наше здивування прекрасну рису: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні наспіви; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися по вулицях невігласами».

Результати національного гноблення кардинально позначилися на стані освіти в Україні: перепис 1897-го показав, що в Україні стало менш ніж 15% письменних.

Ось, приміром, що писав про Україну у 1654-му (рік Переяславської ради) той же Павло Халебський: «Всякий базар і містечко в землі козаків повне мешканців, особливо маленьких дітей. Кожне місто має, можливо, до 40, 50 і більше тисяч душ; але діти численніше трави, і всі вміють читати, навіть сироти.

У них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей юними і з цієї причини вони численніші зірок небесних та піску морського.

Ти побачиш, читачу, в будинку кожної людини по десяти і більше дітей з білявим волоссям на голові; за цю білявість ми називали їх старцями. Вони погодки і йдуть сходинками зростом один за іншим, що ще збільшувало наше здивування.

О, яка це благословенна країна! Не встигнеш пройти відстань, рівну відстані між Алеппо і Ханом Тушан, як зустрінеш по дорозі десять, вісім чи п’ять селищ. Так є на великих дорогах, а що праворуч і ліворуч від них, то безліч...

Городяни одягнені дуже гарно. Ця благословенна країна подібна гранатові своєю величиною і квітучим становищем. Немає в них ні злодіїв, ні грабіжників».

Однак, нині, після того, як Україна останні 357 із 379 років була в різноманітних союзах з Росією — вона на шостому місці у світі з 233 країн за швидкістю зменшення населення. А серед співмірних за розмірами країн — на першому (всі дані зі щорічника ЦРУ за 2013 рік).

Українці — на другому місці у світі з 225 країн за смертністю на одну тисячу населення; гірше нас єдина країна у світі — Південна Африка.

Україна на 202 місці за рівнем народжуваності із 224 країн (позаду нас зі співмірних за розмірами держав лише постіндустріальні Японія, Італія, Німеччина і Південна Корея).

Україна на 215 місці з 224 за кількістю народжень на одну жінку (із співмірних за розміром держав позаду нас лише Південна Корея).

Крім того, Україна — на перших місцях за рівнем захворюваності соціальними хворобами та хворобами, що найшвидше поширюються в деморалізованих суспільствах.

Хтось може сказати, що це, мовляв, наслідки незалежності, а не СРСР.

Але факти заперечують це. Якщо ми пильно поглянемо на карту України, то побачимо, що найкращі соціальні показники як раз у тих регіонах, які найменше часу були в таких «союзах». На Західній Україні довша тривалість життя (наприклад, на три роки довша, ніж на Донеччині), суттєво вища народжуваність, у рази менша злочинність, статистика розлучень, алкоголізм тощо.

Демографічна піраміда українського населення з математичною очевидністю показує, що в 1930-х і 1940-х рр. трапилося кілька демографічних катастроф. Їхні докази прямо перед очима вчених — в цілком неприродній віковій структурі населення.

Зрозуміло, що дипломати і президенти, принаймні на публіці, не можуть бути об’єктивними і, як правило, апріорі висловлюють точку зору своєї країни. Проте і Володимир Путін, і російський дипломат намагаються оцінювати історію України з точки зору самої України. Якби вони робили з точки зору Росії — було б байдуже. Наприклад, казали так, як воно було — що після приєднання України Росія вийшла з «ведмежого кута» Європи, обтрусилася від численних поразок від Речі Посполитої, за рахунок українських кадрів різко скоротила інтелектуальну і технічну відсталість від решти європейських держав і, зрештою, стала великою державою. Але чи варто українцям від росіян слухати розповіді про те, що це «возз’єднання» означало для України?

Коли не можеш переконати — заплутай. Діючи за цим дипломатичним правилом, російський дипломат відвів дискусію від гострих питань у більш історичний бік: мовляв, як так вийшло, що Руїна «у 1663—1687 роках» обійшлася без Росії?

Проте, навіть це питання далеко не таке однозначне. Адже Руїна почалася з того, що московський уряд у відповідь на звернення Богдана Хмельницького про військовий союз майже шість років дивився збоку на кровопролиття і стверджував, що Московія ще не відійшла від попередніх воєн з поляками. Москва дійсно сприяла взаємному виснаженню сторін.

За Переяславською угодою 1654 року для суверенітету України існували два обмеження — хоча податки в Україні збиралися українськими чиновниками, частина їх мусила відходити Москві. Крім того, Україна зобов’язалася не вести переговорів з Туреччиною і Польщею. В обмін на ці два обмеження Україна отримала вступ Москви у війну проти Польщі. Козаки, у свою чергу, обіцяли Московії військову допомогу для повернення Москві Смоленська та походів у Білорусь, що сумлінно і виконали, завоювавши Смоленськ та столицю Великого Литовського князівства Вільно і більшу частину його території. Надіславши козацькі війська на допомогу діям Московії, Україна залишила оголену власну територію, зокрема Поділля.

Дуже показово, як відбувалося це «возз’єднання». Численні українські полки та воєначальники також відмовлялися присягати царю. Серед них —полковник Іван Богун, Іван Сірко, усі Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козацький полки, низка українських міст, а також українське православне духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Полковник Іван Богун пророчо попереджав: «У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу — це гірше, як скочити живим у вогонь».

Авторитетний в козацькому середовищі релігійний діяч і проповідник, черкаський протоієрей Федір Гурський казав 1654 року у своїй промові на раді в Переяславі: «Три царі або волхви піднесли були немовляткові Христові дари: золото, ладан і смирну. Золото віщувало царствування, ладан — смерть, смирна — воскресіння Божественного. Так і дари, що їх тепер принесли нашому народові, віщують його долю. Чим покриті ті дари — тим покриється, зодягнеться і наш народ. Дари польські покриті килимом, тож килими матиме і наш козацький народ. Дари турецькі покриті шовковою тканиною, тож у шовкові тканини зодягнеться і наш козацький народ. Дари московські покриті рогожею, тож у рогожу зодягнеться і наш козацький народ».

Показово, що керівник московського посольства Василь Бутурлін, який привіз умови договору, у відповідь на вимоги козаків присягнути від імені царя про невідступне слідування Москви угоді, відмовився це зробити, заявивши, що «слово царя незмінне».

Наскільки порожнє було це слово, козаки мали можливість переконатися вже через два з половиною роки.

У жовтні 1656 р. Московський уряд підступно уклав з поляками одностороннє Віленське перемир’я. Таким чином, через два з половиною роки після укладення Переяславської угоди її було де-факто розірвано Москвою.

Московський цар, якому Польща пообіцяла обрати його на королівський престол, заради цієї можливості знехтував своїми зобов’язаннями перед Україною. Гетьман намагався втрутитися у переділ сфер впливу, вимагаючи, щоб кордони між Річчю Посполитою та Гетьманщиною були «як за давніх князів руських», тобто включали всі українські землі. Проте на переговори у Вільно гетьманських послів навіть не допустили. Коли Богданові Хмельницькому доповіли про це, він, за свідченням літописця, болісно скрикнув: «Уже, діти мої, про се не печальтеся! Я знаю, що з тим робити, треба відступати від руки царської величності! А підемо туди, куди звелить Бог — не тільки під християнського государя, а хоч би й під бусурманина». У жовтні 1656 р., ігноруючи протести Москви, Xмельницький вступив у коаліцію зі Швецією (яка в цей час воювала з Московією) Семиграддям і Бранденбургом. Ця коаліція давала гетьману можливість захопити західноукраїнські землі й з’єднати їх з Україною. За Корсунською угодою 1657 р. Швеція визнала Україну незалежною державою. Богдан Хмельницький помер 6 серпня 1657 р. під час підготовки нового походу на Польщу. Новий гетьман Іван Виговський продовжив політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України.

АНТИГЕТЬМАНСЬКА ОПОЗИЦІЯ

Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав формувати за допомогою підкупу та своїх агентів антигетьманську опозицію і розпалювати громадянську війну. Постійна загроза агресії з боку Московщини, фактична денонсація нею Переяславської угоди і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до укладення Гадяцького договору. За її умовами Україна як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення — Речі Посполитої, номінально об’єднаної спільним монархом. Це було блискуче досягнення української дипломатії — саме та мета, якої довгими битвами добивався у відносинах з Польщею гетьман Богдан Хмельницький. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які діяли спільно з українськими на території Великого князівства Руського, переходили під командування гетьмана.

Невдовзі Московія розпочала відкриту агресію. Навесні 1659 р. московська армія під командуванням князя Трубецького, чисельністю за різними даними від 100 до 150 тисяч, розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи й грабуючи все на своєму шляху. Зокрема, армія московитів спустошила й пограбувала Миргород, Лубни, Пирятин та низку інших міст Лівобережжя. Яке, за даними сучасних російських дипломатів, від того «процвітало»? Московський воєвода, як пише літописець, «зустрів процесією від громади (одного з міст), помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав, що винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за працю, в поході понесену».

Московська армія почала облогу Конотопа. Козаки разом із міщанами під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбивали серію штурмів противника. Оборона міста скувала основні сили ворога і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою, 28—29 червня на річці Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна Конотопська битва, у якій московську армію було вщент розгромлено. У ході битви московити втратили близько 30 тисяч убитими і п’ять тисяч полоненими (серед яких було кілька бояр, зокрема командувачі С.Пожарський та С.Львов) та ще кілька тисяч під час триденного переслідування решток армії московитів до московського кордону.

Однак, підбурювані підкупленою Москвою старшиною кілька полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади.

1660 р. розпочалася нова війна між Польщею і Московщиною за українські землі, у якій на боці Москви взяли участь і українські війська на чолі з Юрієм Хмельницьким. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметьєва на Волині завершилася нищівною поразкою московських військ під с. Чудновом (нині Житомирщина). У жовтні 1660 р. він згодився на укладення Слободищенського трактату з Польщею, за яким загалом відновлювалася дія Гадяцького договору.

Проти політики Юрія Xмельницького виступили підбурювані Москвою полковники трьох лівобережних полків. Це започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

ПРО РУЇНУ

Період з 1663 по 1687 р. (до моменту обрання гетьмана Івана Мазепи) в Україні було названо Руїною), про що власне й говорили Євген Кисельов і російський дипломат. Йому б, можливо, було цікаво дізнатися, чому обрання «зрадника» Мазепи означало кінець Руїни. Головною причиною Руїни стало перетворення української території на об’єкт загарбницьких зазіхань Московії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок хибного рішення про союз з Московою, прийнятого Богданом Хмельницьким та деякими його наступникам, та апеляція українських претендентів на гетьманство до легітимності. підтвердженої іноземними володарями.

Іноземні уряди посадами та пільгами заохочували найбільш недостойних представників старшини та різних суспільних покидьків, готових продавати інтереси своєї країни. Це суттєво деморалізувало українську політику. Найбільш визначні гетьмани часів Руїни, насамперед Петро Дорошенко, намагалися відновити єдність України. Проте в умовах боротьби на всіх фронтах це було надзвичайно складно. Супротивники, які претендували на українські землі, були по всьому периметру кордонів. Населення Правобережжя вже не підтримувало союзу ні з Польщею, ні з Москвою, ні з татарами. А війна на всі фронти була вкрай виснажливою, тому доводилося обирати найменше зло. У грудні 1665 Брюховецький у Москві підписав Московські статті 1665 р., які значно урізали державні права Гетьманщини. Генеральний писар (фактично прем’єр-міністр) Шийкевич, який відмовився підписувати статті, був тут же заарештований і відправлений до Сибіру. Встановлювалася фактична залежність гетьманської адміністрації, включно з полковниками, від царя, збільшувалась кількість московських військ в Україні, український уряд зобов’язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Незадоволення народу досягло апогею після укладення між Польщею і Московською державою Андрусівського перемир’я 1667 р., за яким Україну було розділено по Дніпру.

Українське населення Лівобережжя розглядало Андрусівське перемир’я як зраду з боку Москви, оскільки саме задля допомоги проти Польщі й вступав у союзі із Москвою гетьман Богдан Хмельницький. Московія вкотре віроломно порушила умови українсько-московського союзу, розпоряджаючись українськими землями так, нібито вони належали їй чи були кимось завойовані, а не увійшли в союз із Москвою з доброї волі. Виявившись, усупереч усім договорам, співучасником розподілу України, Москва цілковито перекреслила сенс союзу України з Московією. У 1667—1668 на Лівобережжі спалахнуло Антимосковське повстання. Головну роль у ньому відіграло місто Переяслав, у якому за півтора десятиліття до того відбулася Переяславська рада.

У Переяславі місцеві козаки й міщани знищили московський гарнізон разом із воєводою та перейшли під владу Дорошенка. Рушивши з переяславцями до м. Золотоноші (нині на Черкащині), війська Петра Дорошенка розбили московський корпус князя Щербатова, та після незначного спротиву захопив його в полон, а далі звільнив від московських військ більшість міст і містечок Лівобережжя. Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка. Україна поступово спливала кров’ю в боротьбі з агресивними Московією, Польщею, Туреччиною і Кримським ханством.

МОСКОВСЬКЕ ВІЙСЬКО ЗДАЛО ТУРКАМ СТОЛИЧНИЙ ЧИГИРИН

А далі були Чигиринські походи 1677—1678 рр., у результаті яких московське військо разом із козаками здало туркам столичний Чигирин, перед цим за наказом московського воєводи спаливши столицю — на той час щонайменше 50-тисячне місто. А далі була Бахчисарайська угода 1681 р., за якою Московія і Туреччина зобов’язалася виселити населення між Бугом і Дніпром і тримати ці землі пусткою. А ще був «Вічний мир» Московії і Польщі 1686 року, який закріплював розподіл України по Дніпру, і за яким Москва і Польща погодили залишити одвічні козацькі землі по Дніпру, зі старовинними козацькими містами Канів, Черкаси, Чигирин, Трахтемирів тощо, усю Південну Київщину і Брацлавщину нейтральною «пусткою».

Тому, коли російський дипломат натякає, що Москва не причетна до Руїни в Україні, він скромно применшує давні зусилля своєї країни і свого власного відомства.

Шанс для отримання авторитетного для обох сторін погляду дає той факт, що і Євген Кисельов, і російський дипломат Андрій Воробйов посилаються на історика Миколу Костомарова як на високого авторитета. Як відомо, Костомаров разом з Тарасом Шевченком був активним членом таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1845—1846 рр.), за що й поплатився 10 роками ув’язнення й заслання.

Тому телеведучого і російського дипломата може розсудити прочитання уривку про Руїну з програмного документу цього товариства — «Книги Буття Українського народу», автором якої більшість дослідників вважають саме Миколу Костомарова. Цей документ написано без зважання на цензуру, і тому він особливо щирий: «І бачуть ляцькі пани і московський цар, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік — польським панам на поталу. І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії. І вибилась з сил Україна, і вигнали ляхи козацтво з правого боку Дніпрового, і запановали пани над бідним остатком вольного народу. А на лівім боці ще держалось козацтво, але час од часу попадало в неключиму неволю московському цареві, а потім петербургському імператорові, бо останній цар московський і первий імператор петербургський положив сотні тисяч в канавах і на костях збудував собі столицю. А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійниця мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшими, наділила їх панством і землями, понадавала їм вольну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками. І пропала Україна. Але так здається. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею».

Чи хтось скаже краще?

Олександр ПАЛІЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments