Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Як музичне мистецтво перетворюється на кіно

16 листопада, 2012 - 00:00
ФОТО З САЙТА CZECHTOURISM.COM
МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА, ПРИСВЯЧЕНА ІВАНОВІ ФРАНКУ, НА ФАСАДІ ПАЛАЦУ «ЖОФІН» У ПРАЗІ, ДЕ ВІДБУВАВСЯ ЦЬОГО РОКУ ФЕСТИВАЛЬ «ЗЛАТА ПРАГА» / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Щороку, раніше весною, а тепер восени, коли Прага сяє золотом осінніх барв, у цьому вічно прекрасному місті відбувається Міжнародний телефестиваль «Злата Прага», заснований Чеським телебаченням ЧТ-1.

На цьому фестивалі панує Її величність Музика. Тут до глядача ставляться з любов’ю, а до фільмів — із захопленням. Бо тут кіно культивує красу, естетику, духовність. І тому «Злата Прага» — свято високого мистецтва, шляхетних глядачів, вишуканого смаку.

Фестиваль «Злата Прага» має лише дві категорії. До першої — «Мистецьке виконання» — належать фільми, які фіксують або адаптують для телевізійного показу вистави опери чи балету, мюзикли, унікальні циркові програми та музичні постановки, створені спеціально для телебачення. Друга номінація — «Документальні фільми про музику і балет». Обидві категорії представлені найкращими досягненнями у світовому музичному мистецтві, яке перетворюється на кіномистецтво. У фестивальних фільмах щороку відображено зріз міжнародного музичного процесу, сфокусовано найпомітніші явища і персоналії. Саме тому участь у цьому фестивалі для багатьох кінематографістів західних країн вважається надзвичайно престижною.

Мені не вперше довелося відвідати фестиваль «Злата Прага». У середині 1990-х мала змогу спостерігати за фестивальною програмою як журналістка. І саме тоді страшенно закортіло зняти фільм, яким можна було б гідно представити Україну. Нинішнього року мрія збулася. Разом із режисером Василем Вітром мені знову пощастило відвідати «Злату Прагу». У конкурсній програмі брав участь наш документально-постановочний фільм «Кохання, дароване зірками» про Ференца Ліста, про його український період життя і творчості. Фільм було створено на студії «ВІАТЕЛ» за сприяння Міжнародного благодійного фонду «Відродження».

Фестиваль «Злата Прага» відбувається уже 49-й рік поспіль. Цього разу він проходив у чудовому палаці «Жофін», розташованому на острові посеред Влтави. Колись у цьому палаці бував Іван Франко. Меморіальна дошка засвідчує, що він виступав тут 1891 року на З’їзді слов’янської прогресивної молоді.

Участь у фестивалі — це завжди досвід, обмін враженнями, налаштування на професійний камертон і висновки: як далі працювати, куди рухатися. Кілька днів на «Златій Празі» збагачують такими враженнями, які за умов українських реалій просто немислимі. Адже українське телебачення практично не надає можливості глядачам знайомитися з кращими постановками музичних театрів України (оперними, балетними), а із зарубіжними музичними проектами — і поготів. Телеканали цим не цікавляться, відповідно й документальне кіно про серйозну музику видається для них непотрібним. Українському глядачеві залишається втішатися хіба що «попсовими» шоу-програмами. Танці й пісні з бляклими зірками або конкурси самодіяльних талантів — от і вся культура.

На фестивалі «Злата Прага» вкотре переконуєшся, яким багатогранним є музичний кінематограф, наскільки яскраво розкриваються в документальному кіно музиканти: митці, мислителі, філософи, ті, хто шукають гармонію в сучасному світі. А якими драматургічно напруженими, інтригуючими бувають сюжети документальних фільмів, що розповідають про перипетії постановки визначного музичного проекту. Не буду голослівною. На пам’ять приходить один документальний фільм, який я подивилася на фестивалі «Злата Прага» 1996 року. Це був фільм-спостереження про те, як тривала підготовка, а потім зйомки ігрового фільму режисера Жерара Корбіо «Фарінеллі-кастрат» про видатного італійського співака XVII століття Карло Броскі, улюбленця публіки, людини великого таланту і трагічної долі. В історичних дослідженнях згадується, що його голос був неймовірної краси й високого тембру. Але як відтворити спів, якщо в той період не було жодних записуючих пристроїв? Саме про те, як відтворювали цей голос, ідеться в документальному фільмі. Кастинги з пошуку виконавців проходили по всьому світу. Зупинилися на двох: жіночий альт Еви Маллас Годлевсьої з Польщі та контр-тенор темношкірого співака Дерека Лі Регіна зі США. Вони обидва записували одні й ті ж партії окремо, а після цього їхні голоси з’єднували разом за новими комп’ютерними технологіями — і штучно створили голос, який за описами був близький до голосу Фарінеллі.

Цього року на фестивалі «Злата Прага» ми були в захваті від документального фільму «Сон Вагнера», знятого німецькими документалістами про постановку вагнерівських опер у Метрополітен Опера в Нью-Йорку. Цей фільм знімався п’ять років! Спочатку задум, підготовка сцени, потім репетиції і зрештою прем’єри тетралогії Р. Вагнера «Перстень Нібелунгів»: «Золото Рейна», «Валькірії», «Зіґфрід», «Смерть богів». Напрочуд складну декорацію, зроблену в стилі High Tech, планували як універсальну для всіх чотирьох вистав. Вона трансформувалася так, щоб зі зміною освітлення та кольору могла набувати нових форм і площин для виконавців. Документальний фільм про цей проект триває дві години — відірватися неможливо! А наприкінці, коли на прем’єрі глядачі у вечірньому вбранні заповнюють до аншлагу один з найбільших театрів світу, вражають не декольте й діаманти дам — вражає публіка біля театру. Адже вся площа перед театром заставлена стільцями, на фасаді змонтовано широчезний екран — і шанувальники опери, які не мають товстих гаманців, насолоджуються прем’єрою просто неба. Щоб реалізувати такі грандіозні проекти із запрошенням кращих виконавців з усього світу, треба бути суспільством високої культури, яке дбає про всіх, хто прийшов послухати улюблену музику, незалежно від статків.

Також цьогоріч можна було побачити пречудову сучасну постановку дитячого балету «Аліса в країні чудес» за Льюїсом Керроллом в Королівському балеті в Англії. Два фільми були присвячені унікальному бароковому театру, який відновили в місті Чеський Крумлов, занесеному до ЮНЕСКО: документальний фільм німецького виробництва та фільм чеського телебачення. Це стрічки про відродження архітектури і сцени театру ХVIII століття і про реконструкцію в ньому опери Джузеппе Скарлатті «Де кохання — там і ревнощі». Обидва фільми віддають належне музичній культурі доби бароко, і обидва зняті в кращих традиціях сучасної документалістики. Найбільшою несподіванкою на цьогорічному фестивалі став мюзикл «Площа коробки». Він вразив високою виконавською майстерністю акторів-співаків і несподіваним суперсучасним сюжетом про... складне життя в капіталізмі. Головний герой — відома шведська фірма ІКЕА. «Меблева сага» — так іронічно визначили жанр цього мюзиклу автори. Шведська постановка — це сміливий експеримент в драматургічному та музичному плані. Він — про шведський націоналізм і соціалізм по-шведськи одночасно, де особливо пишаються шведським продуктом, відомим в усьому світі. Але все це подано із самоіронією і тому сприймається напрочуд легко, з посмішкою. Про всі фільми розповісти, зрозуміло, неможливо, адже на «Златій Празі» цьогоріч було представлено 96 конкурсних кінострічок із 24 країн.

А що ж українські кінематографісти? Чи маємо ми хоч якесь місце на цьому розкішному святі музики? На щастя, ми ще не зовсім випали з цього процесу. Насправді, коли говорити саме про фільмової продукції, то ці жанри знайомі нашим кіномитцям давно, особливо старшому поколінню, бо в 1970 — 1980-ті роки існувала студія «Укртелефільм», на якій було музичне об’єднання, де знімалися фільми-опери, балети, концерти і документалістика про музичні явища та виконавців. Була така редакція і на Українському ТБ. Щоправда, на фестивалях світилися представники московських редакцій. Хоч такі фільми, як «Борис Годунов» режисера Бориса Небієрідзе з Анатолієм Кочергою в головній ролі та «Лючія ді Ламмермур» Олега Бійми з Євгенією Мірошниченко, цілком могли б тоді претендувати на престижні нагороди «Златої Праги».

Нинішнього ж року, крім згадуваного вже фільму студії «ВІАТЕЛ», Перший Національний представив документальну стрічку «Богодар Которович. Відблиски». Не забуваймо, що навіть участь у конкурсній програмі фестивалю — це вже перемога для нашого злиденного малобюджетного кінематографа. Але для того щоб розповісти про наших геніїв, треба відповідно профінансувати ці кінострічки.

Проте мова тут не про гроші. Шлях до Європи прокладають не тільки політики. Шлях торують окремі люди, зокрема митці. 2009 року Перший Національний разом із Посольством України в Чеській Республіці провели «Вечір зустрічі з НТКУ» в межах «Златої Праги». Учасникам фестивалю це запам’яталося, в тому числі ретроспективні відеоматеріали з програми «Класик-прем’єр» за період із 1996-го до 2007 року. Але сьогодні на Першому Національному, на жаль, зник цей багаторічний цикл, у якого був свій глядач. Може, ці програми й не дають «захмарних рейтингів», але глядач із такими смаками не зник і має право на відповідний екранний продукт.

Напевно, український телеканал «Культура», який відзначив цього року перший ювілей — 10-річчя, також може представити свої музичні програми на «Златій Празі», принаймні, попередні домовленості вже маємо. Але найважливіше все-таки, щоб, передусім, український глядач мав можливість бачити на своїх екранах високі зразки музичного мистецтва. І якщо обіцянки про належне фінансування телеканала «Культура» не виявляться рекламою напередодні виборів, я переконана, що на майбутніх фестивалях у Златій Празі Золотоверхий Київ також зможе показати свої найкращі фільми про музичне мистецтво України.

Участь у МТФ «Злата Прага» студії «ВІАТЕЛ» відбулася за сприяння фонду «Відкрий Україну»

Галина КРИВОРЧУК, продюсер фільму «Кохання, дароване зірками»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments