Як почути одне одного?

Сьогодні Закарпатський художній музей імені Йосипа Бокшая має проблеми з приміщенням, де діючі експозиції спроможні вмістити лише 1,5% наявних фондів, а це понад одинадцять тисяч одиниць — твори живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва епохи Відродження, французького романтизму, італійського класицизму, раннього нідерландського реалізму... Керівництво музею заявляє про проблему, місцеві медіа в міру своїх сил її озвучують, а от центральні телеканали  уперто мовчать. Культурне надбання національної ваги не знаходить належної інформаційної підтримки в Києві. Це — один із прикладів «інформаційної розірваності» столиці та регіонів. Інша проблема — надмірна залежність столичних журналістів від політик редакцій, а найбільш відомих зірок — від політичних впливів.

«Живі сили» журналістики часто можна знайти в регіонах. Чи збігаються загальнодержавні та регіональні теми, що висвітлюються в медіа? Наскільки цілісна інформаційна картина нашої країни? Думки авторитетних в регіонах, а головне — принципових у переконаннях медійників — особливо актуально звучать напередодні професійного свята — Дня журналістики.

«ДАВАТИ МАЙДАНЧИК ТИМ, ХТО НІКОЛИ НЕ ПРОБ’ЄТЬСЯ БЕЗ ГРОШЕЙ»

Сергій НІКІТЕНКО, ведучий програми «Вимагайте правди», канал «Твій плюс», Херсон:

— Біда місцевих медіа навіть не в тому, що вони не мають технічної можливості змагатися з Києвом, а в тому, які теми заведено висвітлювати. Спектр інформації, яку ви можете отримати з місцевих ЗМІ, є невеликим. Зазвичай це репортажі з місцевих аполітичних подій, опубліковані прес-релізи або сюжети з офіційних прес-турів, і чимала частка — політична та комерційна джинса. Тому важко сказати, що цікавого пропускає Київ. Гадаю, нічого. Проривом на цьому тлі виглядають сюжети про культурні події, проте вони настільки поодинокі, що не змінюють загальної картини убогого інформаційного простору. Ситуація погіршилася у зв’язку з бойовими діями на сході України. Редакції центральних телеканалів та інші ЗМІ вимагали від своїх кореспондентів більше сюжетів про те, як волонтери варять борщ, а діти в школах плетуть сітки. Тому якісь важливі місцеві новини про мирне життя взагалі зникли із загального інформаційного простору. Що треба було б з цим робити Києву? Відповідь дуже проста. Писати не про події, а про людей. Давати майданчик тим, хто ніколи не проб’ється на місцевому рівні через приховану рекламу автосалонів, кредитних спілок та політиків, що не мають харизми, але мають багато грошей, щоб купувати ефіри. Дивно, але, наприклад, чомусь київські ЗМІ не цікавляться приватизацією прибуткового державного підприємства — Херсонського морського торговельного порту. Наші ЗМІ про це теж неохоче пишуть — серед випускників місцевого журфаку та присталих до них блогерів у жодного не вистачає експертних знань, щоб зробити серйозний матеріал на цю тему. А я точно знаю: є люди, які можуть фахово пояснити, що відбувається.

Щодо Дня журналістики, то він нічим не відрізняється від, наприклад, Дня банкіра чи медика. І в цьому немає нічого поганого — хай би журналісти збиралися в компанії колег, випивали, веселились і святкували так, як це заведено у людей інших професій. А от що варто лишити в минулому, то це — традицію державних премій, звань і надбавок, кошики з алкоголем і шпротами від місцевої влади та інші похвальні листи. Коли бачу ці стандартні «звернення» чиновників про четверту владу та її силу, які з року в рік їхні секретарки одна в одної списують, стає соромно за той стан, у якому опинилася наша журналістика. Звісно, премія чи презент в конверті — це певна спокуса для журналіста, який часто отримає невелику зарплату, але хай такі отримувачі подарунків від влади і бізнесу не дивуються потім зневажливому ставленню до себе.

«РІК ВІЙНИ ПОКАЗАВ ВІДСУТНІСТЬ ПРОФЕСІОНАЛІВ У ВСІХ СФЕРАХ, У ЖУРНАЛІСТИЦІ — ЗОКРЕМА»

Тетяна ВАШАРГЕЛІ, автор і ведуча програми «Приватна бесіда» на телеканалі «Тиса-1», Ужгород:

— За визначенням багатьох фахівців — істориків, політологів, — регіони країни представлено в загальноукраїнському просторі набором штампів. Значною мірою в цьому провина власкорів. Наприклад, у 90-ті роки образ Закарпаття мав визначальною «рекетську» складову. Закарпаття асоціювалося, загалом, як бандитський регіон. Нині цей аспект змінився на фестивально-розважальний. Натомість зацікавлення столичних видань проблематикою регіону могло б показати, що околиця країни перебуває під пильним наглядом столиці та влади загалом. Знову приклад — Солотвино. Роками Закарпаття б’ється над проблемою карстових проваль і закриттям алергологічної лікарні. Складається враження, що б’ється наодинці... Ще один приклад — Закарпатська поліетнічна толерантність — штамп. Проте журналісти з готовністю хапаються за незнання української мови в угорських селах, радикальні висловлювання представників етнічних меншин. Грунтовного ж вивчення історичних передумов, як і показ позитивного досвіду співіснування громад із різним досвідом, культурними особливостями, зрештою — поліконфесійного порозуміння — немає. Власне, з огляду на події останнього року, пошук спільної платформи для життя вкрай необхідний. Візьмемо останній приклад — територіальну реформу. Ідея назви для представника сільської громади у виконавчій владі об’єднаної територіальної громади — староста. Це слово є невластивим для Закарпаття. Зрозуміло, хоч як його назви... Але саме тому ці, не надто значимі в масштабі країни випадки, формують на місцях і ставлення до влади, й відчуття своєї непричетності до того, що відбувається в країні. На жаль...

Щодо Дня журналіста. Не думаю, що термін «святкувати» коректний в українському сьогоденні. Пропоную зупинитися на визначенні «відзначати». Відзначати — так. Я не погоджуюся з тим, що всю відповідальність за проблеми, які існують у вітчизняному соціумі та політикумі, слід «навісити» на журналістів. Більшість із них, особливо регіональних, чесно й самовіддано роблять свою справу: як вміють, як знають, як можуть. Погоджуюся: етична складова в журналістській праці, як і моральна, суспільно значуща — надзвичайно важливі. Але журналіст — не тільки покликання, а й професія. І журналісти периферії (не за змістом, а за географією) досі змушені виживати. Бідність побуту породжує куцість думок. У суспільстві ж, на жаль, дедалі менше запиту на тексти, які потребують аналізу і роздумів. Суспільство потребує інформаційного фаст-фуду, готового до споживання, без «пережовування».

День журналіста — привід проаналізувати медіа-простір, спілкуватися, вчитися, врешті-решт.

Рік війни показав відсутність професіоналів у всіх сферах, у журналістиці — зокрема. Відсутність менеджменту, недолугість журналістської освіти. Загравання з демократичними цінностями (а не сповідування, виховання та їхнє дотримання) позбавило журналістику важливої ідеологічної функції. Якщо радянська школа журналістики чітко виховувала пропагандистів, то нині інформаційний фронт опинився беззахисним. Хоча, гадаю, кадри, здатні адекватно реагувати на інформаційні виклики, ще не відійшли в кращий світ повним складом... У стані війни держава повинна чітко контролювати інформаційний фронт, застосовуючи правила, властиві політпропаганді. Називаймо їх патріотичними, державницькими, як завгодно. Нині ж маємо: хто перший, хто скандальніший        — той на коні!

«МИ ВИРОСЛИ, СТАЛИ СЕРЙОЗНІШИМИ ТА... ОБЕРЕЖНІШИМИ»

Юлія ВАСИЛИНА, ведуча Львівського радіо «Незалежність»:

— Цього року якось не до свят. І не лише через те, що країна в стані хаосу. Весь час іде на роздуми: хто ми, куди прямуємо, кому потрібні, а хто потрібен нам — і все це в контексті того, що корисного дати слухачам в ефір? Цьогорічне професійне свято, скоріше, сприймаю як день, коли на журналіста дивляться не лише як особу з блокнотом, мікрофоном чи диктофоном, а як на людину, яка аналізує гігабайти інформації, щоб сказати лише декілька вартісних речень. Про пишні святкування й мови не може бути. Хто з журналістів цього року думає лише про те, як би помпезніше і веселіше відсвяткувати, той точно не розуміє, яка ситуація навколо. На мою думку, було б корисно й цікаво в цей день провести тренінги, зустрічі, дискусії з експертами або... опинитися «на кухні» іншої редакції.

За цей рік ми навчилися працювати тоді, коли над головою свистять бомби; ми навчилися серед простих людей знаходити ще більше тих, про яких повинна знати вся Україна; ми вчимося на російську брехню відповідати аргументовано, а не вигадувати вигідну інформацію; але найголовніше, ми навчилися зважувати кожне слово, яке почує українець.

У нас на радіо виходив цикл програм про зв’язкову Романа Шухевича — Ольгу Ільків. Жінка-історія. Понад десять років вона провела в тюрмах (Владімірський централ — одна з них). Дітей забрали в дитбудинок. Коли по них прийшла жінка в бушлаті, то син і донька дуже соромилися мами. Пані Оля пише надзвичайну поезію. Один із віршів нещодавно було покладено на музику. Але вона жаліється, що ніхто з журналістів не хоче вислухати історію її життя в деталях. Її аура — це сила й така стійкість, що можна лише позаздрити. Таких людей повинна знати Україна, бо це — наша «жива» історія.

За останній рік — рік проведення АТО — українська журналістика змінилася. Ми виросли. Стали серйознішими та обережнішими. Журналісти, побувавши на сході України, переоцінюють і свою роботу, й життя. Але найприємніше, що в таких сірих умовах українські медіа не розучилися дарувати людям надію, роблячи сюжети про те, що є найважливішим: сім’я, друзі, вільна країна, за яку варто боротися.

«ОСМИСЛЕНИЙ ПРОДУКТ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕ СВОГО СПОЖИВАЧА»

Євген ЛОПУШИНСЬКИЙ, генеральний директор Полтавської ОДТРК «Лтава»:

— Місцеві ЗМІ більш наближені до кінцевого споживача інформації, адже ми перебуваємо на відстані «витягнутої руки». Відповідно, до нас іде більше звернень, і ми активніше на них реагуємо, на відміну від центральних каналів. Несправедливість у судах, бездіяльність влади, інші регіональні проблеми... — ці місцеві теми в епіцентрі уваги полтавських медіа. Ще одна деталь — регіональне ТБ часто виступає «комунікатором» між інститутом місцевої влади та жителів краю. Тобто ми максимально наближені й до влади, й до людей. А загалом, я не помічаю великої тематичної різниці між центральними та місцевими медіа: і ті й інші намагаються відповідати на запити суспільства, якщо, звісно, таке завдання стоїть перед керівництвом ЗМІ. Наш канал, наприклад, намагається слідкувати за подіями на сході, ми робимо програми про проблеми у реформах країни... Для нас сьогодні, коли триває процес створення Суспільного мовлення, якраз важливо не втратити оцей зв’язок із аудиторією, продовжувати бути «майданчиком» для будівництва громадянського суспільства «знизу». Сьогодні чимало артистів, науковців, громадських діячів  — постійні гості наших ефірів. Звісно, якщо піти неправильним шляхом і залишити замість ОДТРК кореспондентські пункти з обмеженою кількістю часу, то зберегти наші напрацювання не вийде.

Загалом, українській медіа-галузі треба бути більш самокритичною, помічати й аналізувати невиконані «домашні завдання» — акцент на історію та культуру. Я постійно всім кажу, починаючи від журналістів і закінчуючи менеджментом, — працюйте над собою. Осмислений продукт завжди знайде свого споживача. Якщо ми продукуватимемо якісний і конкурентоспроможній контент, тоді не має значення, що за вивіска на нашій компанії — державна, суспільна, філія чи щось інше.

А щодо Дня журналістики, то, вважаю, завтра — не привід для віншувань і співів, на яких традиційно представники галузі вітають одне одного. Для мене ця річниця — передусім можливість разом із колегами ще раз оцінити стан справ у нашій професії, зробити висновки та спробувати вийти на нові механізми і стандарти роботи. На інформаційному полі нам, на жаль, є куди рости. Завтрашній день — це також привід поговорити про брак кваліфікованих кадрів на ринку медіа, навіть серед випускників наших фахових вишів важко знайти достатню кількість спеціалістів, котрі готові виконувати складні завдання. І те, що в «Дні», попри все, продовжує працювати Літня школа журналістики, — дуже правильно, я б сказав, що це — завдання стратегічної важливості.