Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Як зруйнувати «останній міф»

Декілька сюжетів для телесеріального виробництва України в майбутньому
21 листопада, 2014 - 12:00
Як зруйнувати «останній міф»
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

В статті «Генеральне прибирання» на ТБ» я обіцяв читачам розповісти про сюжети часів Другої світової війни, які можна було б хоч сьогодні класти в основу українських телесеріалів і які не запаскуджені телепропагандистами Кремля. Важливість створення таких стрічок полягає передусім у тому, що «останній радянський міф» про самотужки виграну війну з нацистами та про переваги сталінського тоталітаризму і над гітлерівською воєнною машиною, і над «прогнилим Заходом» — це те, що лежить в основі путінізму. Всі «колоради», стрєлкови-гіркіни, бєси, мотороли... родом звідти.

Почну з персонажа, про якого вже згадував у кількох статтях минулих років, але — більш детально. Один із трьох генералів армії, якому першим 1940 року присвоїли це звання, Йосип Апанасенко, командував Далекосхідним фронтом у 1941 — 1943 роках. Фронт цей був розгорнутий проти Японії й не воював, але перебував у постійній готовності відбити вельми можливий напад гітлерівських союзників. Як згадував знаний дисидент радянських часів генерал (тоді — підполковник) Петро ГРИГОРЕНКО, який служив у штабі цього фронту, з червня 1941 по червень 1942 року з Далекого Сходу на радянсько-німецький фронт було перекинуто 22 повністю укомплектовані й озброєні дивізії. Сталін фактично кинув напризволяще цей регіон СРСР, залишивши там із кадрових військ одну дивізію. Відправлені дивізії командувач фронту самочинно компенсував формуванням нових з’єднань із призовників старшого віку (до 55 років), із молоді з «неблагонадійних» сімей «зрадників батьківщини» і з висмикнутих з ГУЛАГу зеків (підпорядкувати собі НКВД у регіоні — це було нечуваним нахабством, і саме його вчинив генерал Апанасенко). Зброю для цих формувань (крім танків) виробляли переважно на місці. Отож, коли закінчилися кадрові дивізії, Сталін почав забирати на фронт й «апанасенківців». Загалом до травня 1945 року з Далекого Сходу на Захід було перекинуто повністю оснащені 25 стрілецьких, п’ять танкових, три кавалерійські й одну моторизовану дивізії, 19 окремих бригад та вісім окремих полків, загалом майже 350 тисяч особового складу. Саме ці дивізії, бригади та полки, чомусь звані в радянській історіографії «сибірськими», стали вирішальною силою в битві за Москву в листопаді — грудні 1941 року. Саме вони (їхня друга хвиля) відіграли вагому роль під Сталінградом. А нові військові з’єднання стримували японців від нападу на СРСР. І хоч як би ставитися критично до тоталітарного більшовицького ладу, але слід визнати: рішучі дії генерала Апанасенка скоротили тривалість світової війни та кількість її жертв. Адже, скажімо, в разі загарбання Японією радянського Далекого Сходу владні кола цієї держави одержали б багатющі природні ресурси, які дали б їй змогу вести війну на Тихому океані щонайменше до 1947 року. Затим Апанасенко загинув під час Курської битви 1943 року від «випадкового осколка» (мавр зробив свою справу, мавр став небезпечним?).

СВОЇ ГЕРОЇ

Якщо перенестися з Далекого Сходу на українські терени, то й тут були генерали Червоної армії, за яких і сьогодні не соромно. Скажімо, генерал-лейтенант Василь Герасименко, який став у березні 1944 року першим і єдиним наркомом оборони УРСР. Він серйозно поставився до своїх обов’язків і розробив проект створення Червоної армії УРСР, яка матиме всі основні роди військ і види зброї. Було заплановано створити Генеральний штаб Червоної армії УРСР, мали бути призначені українські командувачі піхотою, артилерією, протиповітряною обороною, авіацією, танковими силами, кавалерією. У проекті йшлося й про політуправління Червоної армії УРСР, свою контррозвідку та військову прокуратуру, про особливу форму українських військовиків — її було тоді ж розроблено. На нинішньому майдані Незалежності мала бути споруджена будівля цього наркомату. Одне слово — йшлося фактично про армію суверенної держави. Але Москва не дозволила реалізації проектів Василя Герасименка. Йому дали санкцію тільки на створення... роти почесного караулу. І після закінчення війни героя Сталінграда Герасименка не тільки усувають з посади, а й забороняють згадувати про саме існування наркомату оборони УРСР — аж до 1990 року...

Інший генерал-українець, який гідно воював і за якого нині не соромно, — танкіст Микола Попель. Я писав у статті «Війна. Україна. Iсторія. Cюжети для небайдужих телевізійників», , що його спогади — це практично готовий сценарій воєнного серіалу. Адже перший ворожий танк генерал підбив 25 червня 1941 року, останній — у квітні 1945 року. А ще генерал задовго до Віктора Суворова розповів, до якої війни 1941 року готувалася Червона армія: «У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії, ми, як кажуть штабники, «програвали» на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...» Цей фрагмент спогадів Попеля після 1968 року було вилучено...

«Якщо мислити справді стратегічно, то телесеріали «про війну» мають робитися не тільки для українців. І навіть не тільки для «своїх» росіян, тобто людей більш чи менш демократичних поглядів (хоча їх — кілька мільйонів). Можна й потрібно привчити тих «нейтралів» і навіть «путіністів», хто дивитиметься в Росії українські стрічки по Інтернету, до наших акторів, режисерів, стилістики. І до нашого ракурсу бачення Другої світової війни»

Це — те, що стосується кількох радянських генералів-українців, життєвий шлях яких був вельми неординарним і які могли б стати героями телесеріалів. А були ж і генерали, які служили в інших арміях. Наприклад, генерал Павло Шандрук, також «східняк». Штабс-капітан армії Російської імперії, генерал-хорунжий армії УНР, підполковник армії Речі Посполитої, 1939 року — командир 29-ї польської бригади, яка героїчно воювала з нацистами. Рік у німецькому полоні, чотири роки — директор кінотеатру в окупованій Польщі, 1945 року — командувач Української національної армії, основу якої склала дивізія «Галичина». Потрапив до американського полону, звільнений на вимогу головнокомандувача Війська Польського в еміграції Владислава Андерса. Жив у США, де випустив низку праць із військової історії, був членом НТШ. 1965 року став кавалером найвищої військової нагороди Польщі — ордена Virtuti Militari за героїзм під час воєнних дій 1939 року.

СІМЕЙНА ТЕЛЕСАГА ВІД 1939 ДО 1956 РОКІВ

Але хто сказав, що серіали треба знімати тільки про реальних генералів, хай і з карколомними долями? Можливі й вигадані (але цілком відповідні реаліям) герої. Скажімо, можна «закрутити» телесеріал на кілька сезонів. На початку його живуть у Станіславові (нині — Івано-Франківськ) наприкінці 1930-х три брата-галичанина. Така собі націонал-ліберальна родина. І всі вони через свої переконання не люблять нацистів, і взагалі — прихильників тоталітарних ідеологій. Старший воює з самого початку — з 1 вересня 1939 року в польській армії; навіть на Донбасі охоче дивитимуться, як він стріляє в гітлерівців, співчутливо спостерігатимуть його воєнні пригоди; аж тут — 17 вересня... І, знов-таки, є речі, які навіть на Донбасі зрозумілі: коли дітям забороняють ходити до церкви, коли їх учать доносити на батьків, як Павлік Морозов... Далі — показати поневіряння старшого брата в Сибіру, куди він потрапив як «поляк», бо не хотів зраджувати бойових друзів (зробимо його сержантом, не офіцером, бо інакше ж — Катинь, де насправді серед убитих НКВД офіцерів були українці...). Є й сюжетний поворот для їхнього дядька чи друга — Франція, 1940, польські частини, або Іноземний легіон. Далі — евакуація до Британії чи втеча до вояків де Голля в Африці. А той, що в Сибіру, йде потім як «поляк» до війська генерала Андерса, сформованого на території СРСР, воює в Італії в 1943 — 1944 (славетна битва за Монте-Кассіно) — і так далі. Другого брата мобілізовано 23 червня 1941 року до Червоної армії — і з нею він відступає через усю Україну, поранений потрапляє до Середньої Азії, потім — на фінський фронт, потім — до Східної Пруссії... А найменший брат стає активним учасником націоналістичного підпілля, потрапляє в лапи гестапо, тікає, його товаришів вішають, він іде до лісу в УПА... У загальному контексті навіть «антибандерівський» масовий глядач співчутливо або, щонайменше, нейтрально сприйме й цей поворот сюжету — ну, занесло хлопця, буває... А потім — радянський полон, ГУЛАГ, розправа в таборах «хлопців із лісу» з «соціально близьким» до вертухаїв криміналом (що знов-таки викличе симпатії у практично всіх глядачів), Норильське чи Кенгірське повстання... І ХХ партз’їзд... От така може вийти сімейна телесага від 1939 до 1956 року — зрозуміла не лише на Галичині чи Київщині, а й на Одещині, на Донбасі й навіть у Криму. Ба більше, й частині російських телеглядачів...

ЯКІСНІ СЕРІАЛИ ДИВИТИМУТЬСЯ Й У РОСІЇ

Як на мене, можливий і спільний з поляками багатосерійний телепроект — де є трагічне протистояння УПА та АК у 1943 -1944 роках; а потім головні герої, українець і поляк, знайомі з дитинства, які стали непримиренними ворогами в часи війни, зустрічаються в ГУЛАГу, «притираються», а потім беруть активну участь у нищенні кримінальників і стукачів та повстанні в’язнів, де обидва гинуть, намагаючись врятувати один одного... А в повстанні беруть участь ще й литовці, росіяни, чеченці — такий собі антисталінський бойовий інтернаціонал. Могла б вийти непогана «оптимістична трагедія», яку, знов-таки, охоче дивитимуться в усіх регіонах України і навіть поза нею.

Інакше кажучи, з одного боку, це наче й знайомі певною мірою сюжети з радянсько-російського кіно; з другого — значно ширша панорама, багато нового, але лейтмотив той самий — боротьба з нацизмом. Зрештою, в такій боротьбі фальшу немає, якщо вона на особистісному (а не «особістському») рівні: режим Гітлера був одним із найстрахітливіших режимів ХХ століття. Ну, а те, що Гітлера та Сталіна варто було повісити на одній гілляці, говорять навіть деякі позитивні персонажі сучасних російських фільмів, отож до боротьби з нацизмом закономірно додається й вплітається в неї боротьба зі сталінізмом, із імперською машиною Кремля.

Як на мене, такі серіали дивитимуться й у Росії — за допомогою Інтернету та супутникового телебачення. Тим більше, якщо добре продумати мовний режим — нехай той, хто в реальності говорив російською, і на телеекрані говорить російською, а якщо розмовляють польською чи англійською — накласти україномовний голосовий переклад і російськомовні субтитри. Так, офіційний російський ринок для української продукції «про війну», якщо вона з’явиться, буде закритий. І сьогодні закритий, і завтра... А післязавтра, коли «Русский мир» імені Путіна зазнає неминучої катастрофи?

Інакше кажучи, якщо мислити справді стратегічно, то телесеріали «про війну» мають робитися не тільки для українців. І навіть не тільки для «своїх» росіян, тобто людей більш чи менш демократичних поглядів (хоча їх — кілька мільйонів). Можна й потрібно привчити тих «нейтралів» і навіть «путіністів», хто дивитиметься в Росії українські стрічки по Інтернету, до наших акторів, режисерів, стилістики. І до нашого ракурсу бачення Другої світової війни...

Крім того, слід забрати собі тематичні сегменти, які за режиму Путіна не використовуватиме російське кіно й телебачення, або використовуватиме їх у кастрованому вигляді. Найперше — про власовців. У Росії чесних фільмів про них не буде — а тим часом феномен Власова та Російської визвольної армії (РОА) — це дуже й дуже неоднозначна річ. Не випадково у першій половині квітня 1945-го, коли Червона армія вже стояла на Одері й готувалася йти на Берлін, кількасот червоноармійців перебігли на німецький бік — щоб, як казали вони, померти зі зброєю в руках, воюючи проти Сталіна. А 20 (за іншими даними — 40) тисяч хіві, російських добровольців Вермахту, які загинули під Сталінградом? А Локотьська республіка? Є й власовсько-українська лінія: кубанські козаки, які воювали в РОА... Їх було чимало, і спіткала їх страшна трагедія: разом із сім’ями їх 1945 року американці й британці видали Сталіну — на гарантовану смерть. Є навіть сценарій відповідний, написаний іще на початку 1990-х, одним із авторів якого є Вадим Скуратівський. Про це зняти нікому, крім українських митців. І про реальні дії радянської розвідки, про її провали через ідіотизм керівництва, й про «граків», вони ж «чорносвитки», вони ж «сірі піджаки»...

Отож потрібно забрати в російського офіціозу історію Другої світової війни й робити кіно— і телефільми не тільки про суто українських героїв, а військове антиімперське кіно. Із тим, щоб звільнити наш телепростір від путінізму й ідеологічно наступати на путінський режим на території самої Росії, тим самим наближаючи час, коли цей режим упаде. Тобто вести проти не глуху оборону, а активну, динамічну, із переходом у контрнаступ. Так, це все коштуватиме чималих грошей і зусиль, але Україна, по-справжньому вільна від «останнього міфу», на якому грунтується могутність Кремля, варта того.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments