Історія - найвищий учитель, в якого найгірші учні
Індіра Ганді — прем'єр-міністр Індії.

Юлія Бориско: поза кадром

«Під час Майдану важливо було відрізати себе від потоку «чорнухи» в Інтернеті та зазирнути в очі людей, які носять у собі Європу»
31 жовтня, 2014 - 11:30

Львів’янка у Києві, успішна телеведуча, хуліганка за вдачею, щаслива людина — це все про Юлію Бориско. 2004 року, працюючи на «1+1», телеведуча звільнилась на знак протесту проти вказівок журналістам «зверху». Повернулась на канал лише після того, як змінилося керівництво. З того часу веде нічний випуск новин. Розмовляємо з Юлею у Львові, де минула її юність і звідки починалась журналістська кар’єра.

Юлю, ТСНівці в часи Майдану-2014 стали першими, хто подавав гарячі новини, робив прямі трансляції, виходив і підтримував людей. У який момент ви зрозуміли, що попри все не зрадите своєї позиції?

— Ще до того, як стало остаточно відомо, що Янукович не підпише Угоди про асоціацію з ЄС, ми з журналістами вирішили, що треба збиратися, треба починати якийсь народний спротив. Ми прийшли до стели Незалежності на Майдані. Нас зібралося зовсім небагато, в межах сотні, лише користувачі соціальних мереж. Це було, напевно, 22 листопада. Ми хотіли поспілкуватися про те, що відбувається, що на нас чекає в перспективі і що журналісти можуть з цим зробити. Щось усередині переповнювало кожного з нас, і з цим неможливо було після роботи просто повертатися додому. Хотілося зібратися на якійсь площі і обговорити це, показати, що є люди, які незгодні. Чи вийдуть тисячі, чи вийдуть сотні тисяч або взагалі мільйон — ніхто не знав. А далі це переросло у щось значно більше, тому що кожного разу, коли підключається народ, ми вже перестаємо бути просто учасниками. Ми стаємо журналістами, які це висвітлюють. Тобто ми рухаємося за українським народом. Ми показуємо те, що важливо для українців.

Як вас особисто змінили київські події-2014?

— Хоч як це дивно, я стала спокійнішою після Майдану. Та я пережила неймовірні емоційні гойдалки. Приходиш, бачиш навколо себе десятки, сотні тисяч людей, і серце радіє від того, що нас багато, змінюється щось у серцях і головах українців, отже, воно не може не змінитися назовні в масштабах держави. Були прогнози, очікування, була віра. Часом ця віра мене покидала, коли приїжджаєш з Майдану додому десь під ранок і запитуєш себе: а з цього щось вийде? А ми переможемо? І не знаходиш відповіді. А потім опиняєшся у вакуумі своїх думок, читаєш стрічку новин, і стає дико страшно, що це може не спрацювати. І, переживши ці приступи паніки, цей внутрішній жах, що з цього може нічого не вийти, що найкращих людей уб’ють, розстріляють, закатують, і ми залишимося далі з цією системою, з Путіним, я вже так не рефлексувала. Тобто коли анексували Крим, коли почалася вся ця чортівня на сході України, я почувалася емоційно стабільно. Зараз бувають різні етапи, але, принаймні, я не плачу, і завжди залишається спокійна частина мене, яка здатна побачити інформацію, оглянути її з різних боків і подати правильно.

Наскільки важко вам працювалося в дні Майдану? Були ефіри, після яких було непросто заснути?

— Непросто було заснути після кожного ефіру. Тоді після роботи ми всією командою іноді їхали на Майдан. На Майдані завжди було простіше. І я співчуваю людям, які пережили все це, не виїжджаючи зі своїх рідних міст, а лише якось матеріально і морально підтримували тих, що були в Києві в ту страшну українську зиму. Бо на Майдані ти себе почуваєш комфортно, бачиш людей, ці світлі обличчя навколо. І всі страхи відступають. Головне — відрізати себе від Інтернету, від цього потоку «чорнухи» і зазирнути в очі людей, які вже доросли до цих змін, які вже Європу носять у собі і готові нею поділитися з іншими.

І все ж ви себе позиціонуєте як позитивна ведуча, часом можете пожартувати в ефірі. Як на це реагують редактори?

— Пожартувати останнім часом проблематично, бо близько чотирьох років працюю у кадрі сама. Пожартувати можна, коли маєш напарника, тоді це природно виглядає. Коли я сиджу в студії сама, ці жарти, напевно, недоречні. Але кілька веселих слів можу сказати на прощання. Прощання — справа ведучої, і це я ніколи не обговорюю з редактором. Звичайно, це не можуть бути якісь дуже образливі речі, треба теж мати стиль і смак у цьому. Не все ти можеш сказати. Якщо співають  «Путін... ла-ла-ла», я можу підхопити рефрен «ла-ла-ла», але цього ключового слова, яким останнім часом характеризуємо Путіна, ніколи собі не дозволю сказати. Навіть попри те, що це слово вже практично літературне. Його знають діти кожної київської школи, мої діти його знають. Бо ж Путін перестав бути президентом Росії, він нам відомий як щось інше. Але цього чогось іншого в кадрі я не скажу.

Яка Юлія Бориско поза кадром?

— Іноді втомлена. (Сміється.) Та по-різному буває, це ж залежить від того, які новини були в цьому випуску. Якщо якісь загострення на сході і десятки жертв, то це впливає на мій настрій, але кінець ефіру для мене — завжди позитивний момент, бо це  певне звільнення від професійних обов’язків. Принаймні, на найближчу ніч і шматочок мого ранку. Я люблю працювати в жанрі щоденних новин, тому що ти цілий день готуєш цей випуск,  а потім  раз — зливаєш його в ефір і з абсолютно чистою головою повертаєшся додому. Тебе нічого не гнітить, нічого всередині не нутрує, нічого не потребує якогось доопрацювання. Роботу над помилками я вже не роблю, навчилася ефір сприймати, як найкраще, що я могла зробити в цей момент. Немає смислу себе картати за якісь спотикання в кадрі, тому що воно вже минуло. І це були лише новини одного дня. Завтра буде інший день, завтра ми це зробимо краще. Але ми маємо цю ніч, ми маємо шматок ранку для того, щоб відпочити.

Ви народилися у Львові, але вже багато років живете у Києві. Яке з цих двох міст вам ближче за духом?

— Ми з чоловіком дуже комфортно себе почуваємо у Львові, коли  їдемо сюди відпочивати. У нашому житті це місто не накладає якогось відбитку професійного навантаження. У нас тут немає втоми. Дні, які ми проводимо, наповнені дуже світлими позитивними моментами релаксу, спілкування з рідними і друзями. А Київ для мене — частина моєї свободи. Я це відчула, коли переїхала туди. У Києві я почуваюся значно вільніше, ніж тут. У Львові в мене була певна модель поведінки в родині, школі і університеті. Це місто наповнене твоїми друзями і знайомими, і все дійшло до тих меж, коли, виходячи з дому, ти маєш якось виглядати, тримати обличчя, спину. У Львові я досі намагаюся виглядати добре, коли я виходжу з хати. У Києві мені це не настільки важливо. Галичина більш схильна судити людей за зовнішністю,  манерою подачі себе. А Києву це байдуже. Києву потрібні професіонали. І коли людина на роботі професійно виконує свої обов’язки, ти її толеруєш абсолютно все.

Ірина СКІП, Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments