...Від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить підсумок боротьби.
Юрій Горліс-Горський, український військовий і громадський діяч, письменник

Залпи політичних сніжок, або Про особливості нинішнього моменту

12 квітня, 2013 - 16:10
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Програма Шустера на «Інтері» почалася саме з цього, з обговорення закидання невстановленими особами депутатів і депутаток від Партії регіонів сніжками. Але чомусь реакцію викликали лише постраждалі депутатки, хоча закидали всіх регіональних народних обранців. Мабуть, не доросли ми ще до європейської гендерної рівності. Західні феміністки шаленіли б від люті, якби їх почали захищати за статевою ознакою, як жінок, а не як громадян і особистостей. Нещодавно президент США Барак Обама публічно вибачався перед жінкою-прокурором одного зі штатів лише тому, що мав необережність зробити їй комплімент як жінці. А у нас такий вибух галантності й джентльменства у регіоналів дивує (як і їхнє правосуддя) своєю вибірковістю й деяким присмаком лицемірства. Чомусь ніхто з них не обурювався, коли трьох опозиційних депутаток із застосуванням фізичного насильства вигнали з Качанівської колонії, де вони протестували, ніхто не кричав фальцетом і басом, коли нардеп від ПР ударом кулака розбив обличчя депутатці від «Свободи» Ірині Сех, мовчали, коли здоровенні мужики з «Беркута» молотили кийками жінок, зокрема й літніх, як, наприклад, у місті Первомайську Миколаївської області. Тоді все було «правильно». Але на відміну від простих українських жінок, їхні величності депутатки від Партії регіонів належать до вищої раси, яку не можна чіпати навіть сніжком. А решту українок — можна, зокрема й кулаками, кийками й чобітьми. У деяких західних країнах таке ставлення до людей називають соціальним расизмом.

Шустер під час дискусії демонстрував уже звичну ірраціональну неприязнь до ВО «Свобода» й повне розуміння політики правлячої партії. Якщо на Першому національному це ще можна виправдати статусом телеканалу, то на формально незалежному «Інтері» майже неможливо. Принаймні, очевидно одне: у Шустера представники влади почуваються набагато затишніше, ніж опозиція. Подібна метаморфоза сталася, за моїми спостереженнями, протягом останніх півтора року. Раніше Шустер не справляв настільки явного враження рупора влади.

ЗРАДА В «БАТЬКІВЩИНІ» — ЗВИЧНА СПРАВА

Торкнулися в студії й проблеми чергової епідемії «тушканізації» в «Батьківщині». Виявилося, що ще чотири нардепи вирішили розлучитися з партією. Дуже оригінально коментував те, що сталося, Арсеній Яценюк. Він емоційно розповідав, як нардепів переслідували й тероризували люди з ПР, а потім раптом повідомив, що регіональні спокусники дали кожному депутатові по 10—15 мільйонів доларів. То переслідували чи банально купували? Адже є різниця, коли людина не витримала переслідувань і коли просто продалася. А купити можна лише підкупних. То навіщо Яценюк і Турчинов брали таких індивідів до своєї команди? І це ж не вперше. Склалася вже негативна традиція. Зради в «Батьківщині» стають звичайною справою. Чи варто після таких проявів докоряти масам недостатньою підтримкою партії? Нардеп Олег Ляшко з властивою йому простотою й безпосередністю запитав у «тушок» нового призову: скільки вони заплатили, щоб потрапити до списку? Не діждавшись відповіді, сам назвав суму. Узагалі, за таку кадрову політику треба нести політичну відповідальність. Юлію Тимошенко це привело на тюремні нари. Гріх докоряти в’язневі, але факт залишається фактом. 2005 року вона взяла під своє крило цілу групу затятих кучмістів, пообіцявши їх перевиховати. Саме вони стали першими «тушками» БЮТ. І тепер те саме. Навіщо брати до списків саме бізнесменів, мільйонерів, директорів заводів, високопоставлених бюрократів? Бо вони мають грошенята? Адже все логічно. Спочатку ви продаєте депутатські мандати, а потім покупці продають вашу партію. До речі, як сказав один представник парламентської більшості, в «Батьківщині» на «низькому старті» стоять іще 20 потенційних «тушок»...

Спочатку ви продаєте депутатські мандати, а потім покупці продають вашу партію. До речі, як сказав один представник парламентської більшості, в «Батьківщині» на «низькому старті» стоять ще 20 потенційних «тушок»...

Партії, що обіцяють змінити Україну, мають спочатку самі змінитися. Про це в студії Шустера намагався розповісти колишнім колегам нині позафракційний депутат Олесь Доній. Чи може ощасливити країну демократією партія, геть позбавлена внутріпартійних демократичних механізмів? Де все келійно вирішує купка вождів? Де навіть не пахне прозорістю та контролем партійних низів за діями керівництва (у цьому сенсі всі наші партії, навіть найліберальніші, вражаюче нагадують КПРС), де відсутня комунікація між партійним центром і місцевими організаціями, де партійний актив не має доступу до найважливіших рішень, де він не впливає на кадрову політику і його на гарматний постріл не підпускають до формування виборчого списку? Як може побороти корупцію в країні партія, яка не позбавилася неї у своїх власних лавах? Перш ніж закликати до люстрації в країні, треба було б провести її у своїх власних лавах. Між іншим, «Батьківщина» вже провела. Усі яскраві лідери, всі польові командири помаранчевої революції виявилися не при справах: Стецьків, Філенко, Шкіль, Доній, Гримчак... А вони вміли говорити з масами й користувалися їхньою довірою. А з «сірими кардиналами», що залишилися в «Батьківщині», революції не зробиш. Словом, або «Батьківщина» здійснить власне революційне оновлення, позбавившись внутріпартійної політики «келійно-бункерного» типу, або перетвориться на політичний труп. На жаль, вожді категорично не бажають брати на себе відповідальність за провали, що сталися з їхньої вини, хоча після ганебної «тушканізації» як мінімум половина керівництва «Батьківщині» мала б подати у відставку. Інакше як можна довіряти політичній силі, де ніхто ні за що не відповідає? Де панує система колективної безвідповідальності.

КОРІНЬ БІД НЕ В СИЛІ ВЛАДИ, А У СЛАБКОСТІ ОПОЗИЦІЇ

Днями в метро випадково зустрівся з колегою, яка є активною читачкою «Дня». Вона м’яко порадила мені «не наїжджати» так на опозицію, оскільки іншої в нас немає. У цьому й полягає наша трагедія, що немає іншої, адже для того, щоб щось у Україні змінити на краще, потрібна зовсім інша опозиція.

Показово, що в ефірі «5-го каналу» нардеп від «Батьківщини» Володимир Бондаренко шукав усілякі виправдання «тушкам», мовляв, їх переслідували, тиснули, залякували. Але якщо це так, то чому ніхто з них не вийшов в ефір і не розповів, хто, коли і як їх тероризував? Чому вони всі мовчали? Тиснуть на тих, на кого можна тиснути. За ким грішки водяться. У кого рило в пуху.

Скільки вже разів говорили партійним лідерам, що до списків не можна брати бізнесменів, це потенційні ренегати. Ще не було випадку, щоб бізнесмен зробив вибір не на користь свого бізнесу, а на користь України. А мені було б дуже цікаво подивитися, як влада тиснула б на людей подібних до Степана Хмари, Левка Лук’яненка, Юрія Шухевича й багатьох інших, не настільки знаменитих, але ідейно переконаних.

У політклубі Віталія Портникова на ТВі теж обговорювали нинішній момент. Багато учасників дискусії висловлювали думку, що нинішня влада нічого, крім сили, не розуміє, й тому шансів на мирні протести залишається дедалі менше. Відзначали й кризу народної довіри до опозиції, що пояснювали її схильністю до безпринципних тіньових домовленостей і залаштункових політичних операцій. Говорили й про наростання репресій з боку правлячого режиму, що залишається його останнім і єдиним аргументом. Але як свідчить історія багатьох країн і народів, репресії спочатку лякають, а потім викликають оскаженіння й лють. І тоді вже нікого не зупиниш. В Україні так починалося багато селянсько-козачих повстань. Спочатку польська шляхта садила на палі, четвертувала, колесувала, спалювала живцем селянських ватажків і козачих отаманів, а потім відбувалася Коліївщина, й усе вищезгадане чинили вже зі шляхтою. Будь-яке надмірне закручування гайок веде до неминучого зриву різьблення.

Депутат від УДАРу закликав за будь-яку ціну дотягнути до президентських виборів 2015 року. Але Україна до них може не дожити, перетворившись на Південно-Західний федеральний округ РФ. Про цю небезпеку сказав лідер громадської організації «Спільна справа» Олександр Данилюк.

Віталій Портников почав усипляти пильність, доводячи, що цього не може бути тому, що не може бути, мовляв, геополітично Україні нічого не загрожує. На його думку, є інша небезпека: ізоляція країни, зміцнення авторитарного режиму й перетворення України на Північну Корею Європи.

А відомий політичний аналітик пан Голобуцький відзначив, що, як він вважає, лідери опозиції бояться народу не менше, ніж влада, й першими гаситимуть народні протести, оскільки опозиційні вожді аж ніяк не пориваються боротися по-справжньому. Дуже б не хотілося, щоб пан Голобуцький виявився пророком, але елементів імітації в опозиційній діяльності насправді вистачає.

Нарешті малопомітний телеканал «Тоніс» продемонстрував щось гідне уваги. На жаль, не своє, а імпортне, російський телефільм Леоніда Млєчина «Сталін у Царицині, або Кривавий хаос». Фільм цікавий переконливою й аргументованою деміфологізацією опоетизованої за часів СРСР громадянської війни. Історики мало звертали увагу на царицинський епізод у сталінській біографії, в якому в зародку були присутні його майбутні «подвиги». Сталін відповідав за постачання хліба до Москви й переконався в тому, що зерно у селян можна не купувати, а відбирати. Не дадуть — стріляти. Він швидко узурпував усю владу в регіоні, зокрема й військову, діючи надзвичайними методами. Сам себе призначив головою Революційної військової ради Північнокавказького округу. У фільмі розповідається про те, про що комуністичні історики не любили згадувати, всіляко роздуваючи легенди про «кухарчиних дітей», які громили кадрових білих генералів. До 70% командних кадрів Червоної Армії були колишніми царськими й Тимчасового уряду офіцерами, серед них десятки генералів і сотні випускників Академії генерального штабу. Спираючись на їхні знання й досвід, малограмотні Ворошилов, Будьонний і подібні до них виявлялися дієздатними. Саме Сталін і голова Донського бюро ЦК РКП(б) Сергій Сирцов були найактивнішими прибічниками розкозачування (це на практиці часто оберталося масовим фізичним винищуванням козаків), а аж ніяк не Троцький, на якого це звалять за сталінських часів, і не Свердлов, як стане модно стверджувати вже в епоху перебудови в деяких русофільських (вони ж юдофобські) колах. Сталін тероризував військових фахівців непролетарського походження, що призвело до оточення Царицина Білою армією. Троцький же вважав (цілком справедливо), що без військспеців комуністична Росія приречена. Тому в громадянській війні з 20 радянських командувачів фронтами — 17 були колишніми офіцерами, а з 100 командармів колишніх офіцерів налічувалося — 82. Троцький навіть обмежив владу комісарів, щоб вони не заважали командирам. Сталін був рішуче проти й майже всіх висунутих Троцьким військових послідовно розстрілював аж до осені 1941 року. А багатьох іще тоді, при обороні Царицина, втопив в баржі на Волзі. Унаслідок її повної військової бездарності Леніну довелося майже всю сталінську команду прибрати з Царицина разом із самим «дивним грузином» (вислів Леніна), якому вождь докорив безпробудним пияцтвом у Царицині.

А царицинська команда Сталіна: Ворошилов, Тимошенко, Кулик, Щаденко найганебнішим чином зазнали поразки й у війні 1941—1945 рр.

Автор цих рядків має безліч претензій до пана Млєчина як історика, але цей його фільм вельми корисний (через інформативність і аргументованість), особливо на тлі тієї політичної реабілітації сталінізму, що відбувається сьогодні в Російській Федерації.

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: