Три правила досягнення успіху: знати більше, ніж інші; працювати більше, ніж інші; очікувати менше, ніж інші
Вільям Шекспір, англійський драматург Єлизаветинської епохи, актор і поет

Жага простих відповідей

Чому нові медіа схожі на своїх предків ХІХ ст.
12 квітня, 2019 - 13:46
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Те, що ми звикли називати кризою сучасної журналістики, насправді є зовсім іншим явищем. Ідеться про повернення медіа — в широкому сенсі цього слова, передусім так званих нових медіа — «до джерел», тобто до первісного стану фабрики із продукування готових відповідей та рішень.

Одночасно «еталонні» сучасні засоби масової інформації, що працюють «за стандартами», вперто декларують повну відмову від формулювання і трансляції власних думок та власної позиції. Здається парадоксом, що інформаційний простір у цілому не стає від цього більш об’єктивним та виваженим. Але в реальності ніша глашатаїв та «пророків» не залишається порожнюю: завдяки соціальним мережам вона швидко заповнюється «ТОП-блогерами» — експертами з усіх питань і політиками-популістами.

«ФЕЙСБУК» НАСТУПАЄ

Жителі України здебільшого дізнаються інформацію про ситуацію в країні та світі з телевізору. На першому місці за популярністю — центральні українські телеканали: 74% мешканців України стверджують, що головним джерелом інформації для них є ТВ-передачі. На другому місці з істотним відривом — практично втричі менше, 28%, — українські інтернет-сайти. Майже чверть населення України — 24% — дізнаються новини із соціальних мереж.

Про це свідчать результати опитування, яке було проведено Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення ГО «Детектор медіа» і представлено 21 березня в «Укрінформі».

За даними соціологів, у країні є кілька ТОП-каналів, які дивиться переважна більшість населення країни. Це «1+1» (50%), «Україна» (43%), «Інтер» (34,4%), ICTV (32,5%), СТБ (31,4%). Інші канали користуються популярністю не більше, ніж у 16% жителів України.

Разом з тим, 41% населення довіряє центральному українському телебаченню в питаннях висвітлення подій в Україні та світі.

Найбільше довіряють телеканалу «1+1» — 24%, 20% — телеканалу «Україна», 15% — «Інтеру», 15% — ICTV, 13% — СТБ.

Коли ж вести мову про соціальні мережі, то, як стверджують дослідники, абсолютна більшість користувачів — 74% — віддають перевагу «Фейсбуку» як соцмережі, з якої вони отримують інформацію про дійсність, що їх оточує. «Інстаграм» для цієї мети користується третина населення — 34%. Кожен п’ятий українець — 20% респондентів— отримує інформацію з російських соціальних мереж «ВКонтакте» та «Одноклассники».

Дослідження «Довіра до ЗМІ, вплив російської пропаганди, медіаграмотність в Україні» проводилося з 1 по 25 лютого ц. р. Польовий етап тривав із 9 по 20 лютого ц. р. Опитування проводилося у 110 населених пунктах в усіх областях України, крім АР Крим. У Донецькій та Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, які перебувають під контролем України. У результаті польового етапу було зібрано 2042 анкети.

Головний висновок: українці продовжують вірити тому, що розповідають їм усім відомі «олігархічні» телеканали, але не можна не помітити, як поступово підбираються до лідируючих позицій онлайн-медіа та соціальні мережі, зокрема «Фейсбук» та «Інстаграм». Причому треба розуміти, що соціальні мережі, які стають дедалі популярнішими як транслятори новин, за покажчиками суб’єктивності далеко випереджають навіть найбільших порушників стандартів із числа традиційних медіа.

Питання, яке виникає у зв’язку з цими даними, дуже просте: чому українці обирають джерела інформації, які складно назвати незаангажованими та об’єктивними?

ЧИ Є У ЖУРНАЛІСТИКИ МАЙБУТНЄ

Як стверджує Джіл Лепор у статті «Чи є у журналістики майбутнє?», що була надрукована на початку ц. р. у виданні The New Yorker, все почалося приблизно 120 років тому.

У ХІХ столітті преса була суб’єктивною, працювала в інтересах тієї чи іншої партії і свою аудиторію сприймала найперше як виборців. Мета статей на той час здебільшого полягала в тому, щоб переконати електорат. А для цього потрібно було просувати визначену політичну позицію, розповідати про навколишній світ під потрібним кутом зору і давати людям прості й зрозуміли відповіді на будь-які нагальні, злободенні питання. Аудиторії це подобалося і вона охоче купувала й передплачувала газети-порадниці.

Але вже на початку ХХ століття у більшості, наприклад, американських газет — а їх було майже вісімнадцять тисяч — понад дві третини доходів почала приносити реклама товарів та послуг, а не передплата. Газети перестали розпалювати політичні пристрасті, як робили це раніше, тому що компаніям-рекламодавцям потрібні були покупці, незалежно від їхньої політичної позиції. Так читачі з виборців перетворилися на споживачів.

Політичні матеріали в пресі стали більш об’єктивними, а журналісти заявили про свою неодминну прихильність «голим фактам» без зайвих пояснень, трактувань та інтерпретацій.

У новій реальності преса розділилася на сегменти, не залежно від політичних переконань своїх читачів, а залежно від рівня їхніх доходів та інших характеристик аудиторії, важливих для рекламодавців, які хочуть продати їм свої товари та послуги (і це не політики та політичні партії).

Перебудовані під маркетинг замість політичної агітації медіа, напевно, дійсно збиралися бути політично нейтральними незаангажованими й подавати своїй аудиторії об’єктивну і збалансовану політичну інформацію. Але Перша світова війна, більшовицька революція в Росії, Друга світова, а потім і холодна війна внесли великі корективи у діяльність медіа. Політична та геополітична нейтральність довго були не в тренді.

І ось настав 1989 рік, Берлінський мур впав, залізна завіса зникла, а через два роки і радянська імперія розвалилася. Світ, як здавалося, став відносно мирним та спокійним, і медіа — передусім західні — почали новий дрейф до практики бізнес-маркетингового функціонування та політичного нейтралітету.

Більше того, цього разу ідеологи концепції медіа як політично нейтрального майданчика, зручного для бізнесових рекламодавців, зробили своє уявлення про засоби масової інформації стандартом функціонування ЗМІ.

Відстороненість журналіста і збалансованість матеріалу стали альфою та омегою правильної журналістики. Журналістика громадянської позиції та практика подання в матеріалах лише однієї правдивої переконливої позиції були зацьковані й відправлені на маргінес.

Але виявилося, що так це не працює.

У ПОШУКАХ ПРОСТИХ ВІДПОВІДЕЙ

Нейтральність медіа в критичні моменти життя країни, намагання журналістів не дізнатися і розповісти правду, а суто формально зібрати й розповсюдити «обидві точки зору», призвело до неочікуваних наслідків.

За умов відсутності чітких орієнтирів, зрозумілих вказівок та готових відповідей, які б надавали їм медіа як суспільні інституції та журналісти як лідери громадської думки, люди не стали більш критично мислити і приймати власні, більш раціональні та свідомі рішення. Через постійний вал різноманітної, суперечливої та не завжди достовірної інформації, яку ніхто не пояснює, читачі, глядачі та слухачі виявилися дезорієнтованими й наляканими і просто кинулися шукати тих, хто знає відповіді й готовий ділитися ними.

Цей запит обумовив появу яскравих популістів, які на невиразному й туманному тлі «медіа, що працюють за стандартами» і «нейтральних журналістів» легко могли здобувати популярність. Люди, які хочуть чути прості відповіді й готові вірити будь-кому переконливому оратору та харизматичному персонажу, нікуди не поділися з часів стародавнього світу.

100 років тому варіантів самостійного виходу на масову аудиторію без ЗМІ як посередників було небагато — мітинги або фільми в кінотеатрах. Але й тоді фюрери та дуче спромоглися згуртувати навколо себе мільйони людей і заразити їх своїми ідеями. Сьогодні замість збору людей на масові заходи можна зібрати навколо себе в соціальних мережах у сотні разів більшу аудиторію і легко впливати на її думки.

За розповсюдженою теорією цьому наступу популізму та «харизматичності» має протистояти критично мисляча людина. Вона має дивитися, слухати і читати лише якісні медіа, може самостійно проводити факт-чекінг й аналізувати всю отриману інформацію, вона не піддається на емоції й завжди мислить раціонально. Але — сюрприз! — таких людей навіть днем із вогнем розшукати важко.

Роль політично індиферентних медіа в сплеску популізму останніх років ще вивчати й вивчати. Можливо, «нейтральним» ЗМІ, які «працюють за стандартами», і вдалося стати ефективним маркетинговим інструментом для продажу товарів. Втім, разом із тим медіа-без-позиції дезорієнтували суспільство, залишили його без відповідей на всі болючі питання і позбавили чітких життєвих орієнтирів.

ЕЛЕКТОРАТ ЗАМІСТЬ СПОЖИВАЧІВ

Аудиторія ЗМІ — це не тільки споживач товарів та послуг. Це ще і громадяни, тобто електорат. Ніколи й ні в кого не вийде зробити всю аудиторію всіх ЗМІ політично нейтральною. Людям властиво мати суб’єктивну думку із багатьох питань, і часто політика теж є одним із них. Якщо медіа не хочуть говорити з ними про це, вони знайдуть — і знаходять — того, хто буде їм розповідати саме те, що вони хочуть чути.

Такою є об’єктивна реальність, яка призвела до Брекзиту, до Трампа і може призвести до вельми цікавих результатів травневих виборів до Європарламенту.

Але в наших реаліях ситуація є ще більш показовою та ускладненою.

Зрозуміли, що апріорі не можна вимагати збалансованості від соціальних мереж. Але й наші найбільші та популярні традиційні медіа — провідні телеканали — ніколи не були збалансованими, незалежними і нейтральними. Вони навіть не є бізнес-проектами та інструментами маркетингу для продажу товарів та послуг за зразком газет початку ХХ століття. Наші найвпливовіші телеканали із самого початку замислювалися як засоби впливу на електорат, як преса ХІХ століття, і такими вони й є.

По суті, зробивши величезне коло, медійна історія, рухаючись по спіралі, повернулася до свого попереднього, дещо призабутого стану. Як і 200 років тому, нові медіа — соціальні мережі ба навіть деякі традиційні ЗМІ — спілкуються саме з виборцями, а не зі споживачами. З тією лише різницею, що два століття тому люди самі мусили купувати собі джерела інформації — газети, а тепер цей «інформаційний фонтан» як безкоштовний контент ллється на нього з екранів телевізорів, комп’ютерів та гаджетів.

МЕДІА ДЛЯ HOMO SAPIENS

У світовому масштабі, вочевидь, настав час обговорити й обдумати наявні медіастандарти і правила для журналістів, як і загалом роль та місце журналістики в сучасному житі громадян.

Якщо наявні рамки роботи ЗМІ не сприяють розвитку суспільства і зміцненню в ньому стійкості до маніпуляцій, закономірно виникає питання щодо адекватності стандартів та правил роботи медіа сучасному світові й сучасному homo sapiens. Можливо, доцільно змушувати медіа не стояти осторонь, а формулювати свою чесну й відкриту громадянську позицію і давати людям чесні та правдиві відповіді на їхні запитання. Не виключено, що саме в такій системі координат люди отримають шанс дізнаватися правду, а не «збалансовані» релятивістські повідомлення, яка буде сформульована чітко, зрозуміло та доступно, і ухвалювати на основі саме такої інформації усвідомлені та суспільно корисні політичні рішення.

Реалізація такого підходу потребує переосмислення багатьох існуючих уявлень щодо завдання та мети журналістики. У країнах з розвинутою демократією точно є шанс на зміни на краще.

Коли ж вести мову про українську ситуацію, то поки що відхід від традицій «партійних газет» ХІХ ст. видається малоймовірним. Головна причина — тотальна несамостійність найбільших і найвпливовіших медіа, які живуть виключно завдяки дотаціям.

Не видно передумов для того, щоб медіаолігархи побачили в ЗМІ саме рекламний майданчик, а не канал впливу на електорат. Утім, можна почати бодай із того, щоб медіаспільнота і медіаорганізації почали аналізувати і намагатися виправити порядок речей у реальному медіапросторі, яким користуються реальні люди, а не вигадані ідеалістичні персонажі — з надрозвиненим критичним мисленням, стовідсотково раціональні та позбавлені впливу емоцій.

Наталя ІЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments