Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

«Журналіст в Україні не має права бути статистом»

Редактор відділу політики Іван КАПСАМУН — про 10 років у редакції «Дня» і в професії. І — чому це подія
31 серпня, 2018 - 12:51
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Якщо в ґвалтівника «закохується» жертва — то це недуг, і ми не маємо права її за це судити. Та коли з ґвалтівника роблять героя лікарі й санітари — це вже, як мінімум, моральний злочин». Ця цитата належить одному із організаторів акції «Україна без Кучми», засудженому у «справі 9 березня» до чотирьох років позбавлення волі Миколі ЛЯХОВИЧУ. І надрукували ми її в «Дні» п’ять років тому. Тоді наша колега Анна СВЕНТАХ готувала оглядовий матеріал по тому, як українські меді відреагували на 75-й день народження другого президента України Леоніда Кучми.

«У вітчизняних телеканалів занадто коротка пам’ять. Ще взимку цього року вони (окрім ICTV та СТБ) транслювали заяву Олексія Пукача про причетність Леоніда Кучми та Володимира Литвина до вбивства Георгія Гонгадзе, а вже сьогодні подають ностальгію за «давніми добрими часами» Кучми», — написала тоді Анна.

Ляхович назвав це моральною деградацією журналістів, які забули про десятки своїх колег, котрі втратили життя в період кучмізму, аби сьогодні «почуватися захищено». А журналіст, телеведучий та документаліст Юрій МАКАРОВ — «низьким рівнем ЗМІ як у сенсі технологій, так і у світоглядному сенсі».

Цього року другому президенту України Леоніду КУЧМІ виповнилося 80 років. Відомий колумніст Віталій ПОРТНІКОВ написав колонку з провокативним заголовком «Кучма — це ми», в якій описує «кучмізм» як синдром, симптоми якого сьогодні мають всі, на його думку, представники українського суспільства.

«Путінізм — влада людей, які живуть у власному світі. Кучмізм — це режим пристосуванців і циніків, ось чому він якнайкраще відповідав і запитам української еліти, і запитам українського суспільства в цілому. — пише автор. — ...Трагедія багатьох представників українського політикуму та багатьох наших громадян сьогодні в тому, що через кримську дурниці Путіна і війни на Донбасі у них поки що відсутня можливість знову «пристосуватися» до Кремля — щонайменше в відкриту».

І Віталій має рацію. За одним лише винятком, якби цей текст вийшов у «Дні», то він би мав інший заголовок — «Кучма — це ви».

Редактор відділу політики газети «День» Іван Капсамун — автор сотень гостросюжетних та резонансних матеріалів про українську політику, упорядник книги «Котел, або Справа без терміну давності» — відомий читачам «Дня» (і не лише) як журналіст, який чи не єдиний в Україні принципово і послідовно доносить інформацію про перебіг справи «Гонгадзе — Подольського».

1 серпня виповнилося рівно 10 років, як Іван офіційно став співробітником редакції «Дня». Як це було, чи не шкодує він про свій вибір та як уперше йому до рук потрапила газета «День» — Іван погодився розповісти в інтерв’ю.


10 років у професії — це вже солідний відрізок для саморефлексій. Чи вважаєш ти себе успішним?

— Дивлячись чим вимірювати категорію успішності.

В нашій країні критерії успіху в журналістиці дещо розмиті й хибні. Наприклад, для багатьох студентів з журналістських факультетів і працюючих журналістів прикладом успішних кар’єр є такі люди, як Мустафа Найєм чи Сергій Лещенко. Навколо них ціла тусовка. Для певної категорії вони є крутими, популярними і успішними. Але не для мене. Чому? Один із критеріїв — відома «справа Гонгадзе — Подольського». Вони як ніхто мали б бути зацікавлені, щоб замовники в цій справі були покарані, тому що самі дуже довго працювали в «Українській правді», яку заснував Георгій Гонгадзе. Так, спочатку вони висвітлювали цю справу, однак з часом перестали, а коли стали депутатами, то і взагалі забули. Більш того, вони раніше і сьогодні є постійними гостями і учасниками заходів Кучми — Пінчука (Ялтинська європейська стратегія, Український сніданок в Давосі), тобто того самого Кучми, якого потерпілий Подольський — і не тільки — вважають винним у цих злочинах. 

Коли ж ми говоримо про ту журналістику, яку ми сповідуємо в газеті «День», то в цій системі координат я, мабуть, можу назвати себе успішним. Газета пішла складним шляхом. Є нерозуміння. Є спротив. Є ігнорування в журналістському цеху. Але нас це ніколи не зупиняло. Те, що ми — я зокрема — не зійшли з цієї дороги, і продовжуємо працювати на успіх країни — це й є успіх, бо це приклад того, що в нашій країні ще можна йти правильним шляхом, бути принциповим у професії, вести резонансні теми (не дарма я згадував «справу Гонгадзе — Подольського», тому що сам пишу про неї з 2009 року) і не спокушатися. Це інша журналістика — змістовна.

Плюс, якщо ще подивитися на ці 10 років у масштабі 27 років від дати відновлення незалежності України, то це більше, ніж третина дороги.

Що є твоїм камертоном у професії? На що чи на кого ти орієнтуєшся, обираючи теми, героїв, питання, які порушуєш у своїх текстах? Адже ми добре пам’ятаємо вислів головного редактора «Дня» Лариси Івшиної: «Журналістика відповідальна за спотворення системи координат» (з розмови кореспондента «Телекретики» з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною 28 квітня 2005 року). Думаю, він гостро актуальний для тієї журналістики, в якій ти працюєш ці 10 років — політичній журналістиці. Як не зробити антигероя героєм? І навпаки.

— Я би навіть сказав, що і журналістика, і політика відповідальні за спотворення системи координат країни, тому що вони всі ці роки розбещували і творили одна одну. Безпринципні політики купували журналістів, а безпринципні журналісти — під тиском різних «спокус» — не мали позицію і випадали зі стандартів «професії». Тому це взаємна відповідальність за стан країни.

Що ж до того, як я обираю героїв, чи теми, то це має бути цікаво, інформативно, змістовно. В нашій країні є багато принципових і достойних людей, якщо хотіти їх бачити. Наведу приклад того, з ким я безпосередньо працював і спілкуюся в контексті «справи «Гонгадзе — Подольського» — це представник потерпілого Подольського у суді — Олександр Єльяшкевич. У 1994 році він вперше обирався народним депутатом, у 1998-му — вдруге. Увесь цей час він був непохитний у своїй позиції, активно боровся з тодішнім режимом Кучми, за що й поплатився — у 2000 році на нього було вчинено замах. А у 2002-му він взагалі був змушений покинути країну, отримавши політичний притулок в США з таким формулюванням: «Через загрозу життю, яка йде від діючого режиму в Україні», тобто режиму Кучми. Людині фактично зламали політичну кар’єру — я це чув від багатьох політиків, які називали його в 1990-х одним із найперспективніших політиків. Та навіть перебуваючи в США, Єльяшкевич продовжує боротьбу за правду у «справі «Гонгадзе — Подольського». Він не зламався і не продався.

Але для цього журналісту потрібно потрудитися, щоб добре знати новітню історію України. Тоді твої теми і герої будуть правильними, а тексти мати причинно-наслідковий зв’язок.

Проте я не часто бачу пана Олександра в студіях українських телеканалів чи героєм інтерв’ю друкованих та веб-видань...

— Це правда. Навіть в тих нечастих випадках, коли журналісти беруться за висвітлення теми «Гонгадзе — Подольського», до студії кличуть кого завгодно, але не тих, кому справді є що сказати країні. І це проблема української журналістики.

— Тобі часто доводиться грати «соло», коли ти пишеш про якість теми чи тенденції в українській політиці. Пригадую, твій текст «Синдром Дюранті» викликав просто шквал обурень та обвинувачень від колег по цеху. Після особистого досвіду подібних «сольних» партій я точно скажу, що це «гіркий» хліб. Скажи, будь ласка, тиск тусовки для тебе щось означає? Як ти взагалі ставишся до тусовок у професії?

— Були різні приклади, зокрема коли тусовка, де багато тих, хто вважає себе гуру журналістики, намагалися зверхньо критикувати і повчати. Той же Вахтанг Кіпіані, який публічно написав у ФБ, що він видаляє двох журналістів «Дня» (мене і Валентина Торбу) з друзів через те, що вони, виявляється, «поширюють брехню шизофреника». Так редактор «Історичної правди» назвав «живого Гонгадзе» — потерпілого Подольського, якого за три місяці до вбивства Гонгадзе за аналогічним сценарієм вивозили з Києва і били, але йому пощастили більше — залишили живим. Тобто людину, яка роками бореться за справедливість у цій ганебній справі, коли багато хто продався і забув про неї, в тому числі журналісти.

ТРАВЕНЬ 2018 РОКУ. ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ФІЛЬМУ «ЛУГАНСЬК. ОКУПАЦІЯ», АВТОРОМ ЯКОГО Є ЖУРНАЛІСТ «ДНЯ» ВАЛЕНТИН ТОРБА. УПОРЯДНИК КНИГИ «КОТЕЛ, АБО СПРАВА БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ» ІВАН КАПСАМУН ПІДПИСУЄ ЛІЦЕЇСТАМ КВЛ ІМЕНІ ІВАНА БОГУНА ЗБІРКУ З БІБЛІОТЕКИ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ»  / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Так, Кіпіані робить немало для відновлення історичної правди, і здавалося б, що люди, які розбираються в давній історії, мали би розбиратися і в новітній. Хоча я не думаю, що він не знає правди у «справі Гонгадзе — Подольського»... Та хіба можуть бути у мене в даному випадку якісь докори сумління, тим більше якщо я роками вже цим займаюся, бо хтось — впізнаваний чи ні — пише ганебні речі про Подольського. Хай ці журналісти мають, умовно кажучи, хоч тричі відоме ім’я і заслуги. На мене це не впливає. 

Внутрішня впевненість — головний секрет стійкості. Якщо ти впевнений, що ти на світлій стороні, якщо за тобою правда, якщо ти не продався, якщо ти послідовний і принциповий, то шквал критики тобі не страшний.

А як на це реагують рідні та друзі? Бо я якось почула від свого батька: «І що з того, що ти так принципово пишеш? Де результат? Тільки душу людям ятрите». Звичайно, це було сказано не в найсвітліший період життя. І більше — від переживання за мене і мою безпеку. Але все ж. То як до твого життєвого вибору ставляться рідні?

— Іноді навіть не до кінця розуміючи, що таке політологія, на яку я вступив в Одеському університеті, чи багатьох тем, про які я пишу в «Дні», мої батьки завжди мене підтримували і підтримують. Це не означає, що вони не мають своєї думки — вони розумні і мудрі, іноді ми дискутуємо на політичні теми, просто батьки хочуть, щоб їхні діти мали кращі досягнення. Плюс дійсно має місце те, що вони також хвилюються за мою безпеку.

Якщо казати про друзів чи знайомих, то вони ставляться з повагою до мого вибору, навіть якщо дехто не погоджується з тим, що я пишу.

ЛИСТОПАД 2006 РОКУ. ПРОГУЛЯНКА ОДЕСОЮ ПІСЛЯ ЖВАВИХ ДИСКУСІЙ НА ЗАСІДАННІ ОСТРОЗЬКОГО КЛУБУ В ОНУ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА — ПІД ПАТРОНАТОМ ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА «ДНЯ» ЛАРИСИ ІВШИНОЇ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

А як ти познайомився з газетою «День»? І коли?

— Коли навчався в середніх класах школи. Це були 1990-ті. Моя родина «День» не передплачувала, але на нашій вулиці жив сусід — Георгій Дмитрович. Він вважався одним із найрозумніших (мав кілька вищих освіт), адже завжди був у курсі всіх подій, любив говорити про політику і аналізувати ситуацію в країні. Так от він чи не єдиний в селі виписував цю газету, бо, за його словами, вона була найкраща. Дружина Георгія Дмитровича приятелювала з моєю мамою. Відповідно вона інколи приносила газети і нам. Тоді й відбулося моє перше знайомство з «Днем». Я намагався читати ті величезні статті (тоді газета мала удвічі більший формат), щось розуміти і навіть аналізувати. 

Чому ти обрав політологію як факультет для вступу в університет? У тебе в родині було заведено стежити за політикою?

— Не скажу, що мама чи батько були «включені» в політику, але в цілому вони стежили за подіями. Перші ж мої особливі враження з цієї тематики — від діда з маминої сторони. Вони з бабусею жили в іншому селі — болгарському. А ми, де я народився і виріс, в гагаузькому (мати у мене — болгарка, а батько — гагауз). Ми їздили до них у гості й часто залишалися там на літо. На жаль, діда вже немає в живих. Але я його добре пам’ятаю. Він був майстром на всі руки, тяжко працював по господарству. Але коли приходив час новин, усе кидав і біг дивитися — що там робиться «нагорі», ну, а дивитися підсумкові вечірні новини — для нього було традицією. Причому він не просто дивився — коментував, аналізував, обурювався, іноді лаявся... Наприклад, одна з найбільш яскравих тем, яку я запам’ятав з тих часів, — це російсько-чеченська війна. Коли до діда приходили односельці, він намагався обговорювати з ними політичні питання. А я слухав, щось «шифрував» там собі, іноді ставив запитання. Мені це подобалося. Потім, коли повертався до себе додому в село, вже і сам намагався дивитися новини, політичні передачі.

Що ще додало — то це моя любов до історії. У 10 класі, коли вчителька з історії Марія Федорівна помітила мої здібності, вирішила відправити мене на районну олімпіаду з історії. Я поїхав. І відразу ж зайняв перше місце. Так само і в 11 класі. Зрештою це вплинуло на мій вибір спеціальності в університеті. Я вирішив, що це має бути пов’язано з історією і політикою, а це — політологія. Так я вступив до ОНУ імені І.І Мечникова. Батьки, до речі, в цьому плані ніколи мені не вказували, що я маю обирати, ми фактично радилися один з одним. Вони поважали і підтримували мій вибір.

І вже в університеті ти познайомився з Ларисою Івшиною. Як це було?

— Це було на третьому курсі (2006 рік). Тоді до центральної бібліотеки міста із презентацією книжкових новинок «Дня» приїхала Лариса Івшина. Наш університетський викладач Василь Васильович запропонував нам із користю «прогуляти» лекцію і піти на цей захід. Частина студентів дійсно прогуляла лекцію, бо пішла у своїх справах, а інша частина пішла на зустріч з Ларисою Івшиною. Серед них був і я. І ось під час цієї зустрічі я насмілився (просто сильно переживав, бо не мав подібного досвіду) поставити Лариси Олексіївні запитання про національну ідею. На що вона відповіла, що молодь з різних регіонів України насамперед має пізнавати одне одного, і запросила мене та моїх однокурсників поспілкуватися на цю тему в Острозькій академії.

ЛИПЕНЬ 2018 РОКУ. ЗУСТРІЧ З УЧАСНИКАМИ ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ «ДНЯ». ОСТАННІМИ РОКАМИ – ЦЕ ВЖЕ ТРАДИЦІЯ   / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Через три місяці ми поїхали на Західну Україну. Для нас, представників півдня, це стало справжнім відкриттям, тому що досі ми жили міфами одне про одного. Там ми познайомилися зі студентами з різних областей. Була дуже тепла зустріч. Під час дружнього спілкування з подачі Лариси Івшиної виникла ідея створити Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді. Мета цього клубу була — внутрішньо українська інтеграція. Далі упродовж кількох років студенти з усієї України долучалися до нас, ми об’їздили всю країну, спілкуючись на актуальні й важливі теми нашої історії, культури, політики... Все це відбувалося під патронатом газети «День». І ось за результатом цієї дворічної співпраці на відстані, коли я закінчив університет в Одесі (2008 рік), Лариса Олексіївна запросила мене спробувати себе в газеті. З того часу я в «Дні».

Пам’ятаєш свій перший день у редакції?

— Це було 29 липня 2008 року, коли я приїхав у Київ, і в той же день прийшов у редакцію, яка тоді ще знаходилася на Оболоні. Мав зустріч і спілкування з головним редактором, більше того, в той же день я отримав завдання взяти інтерв’ю не в кого-небудь, а в... першого президента України Леоніда Кравчука. Мені дали диктофон, бо свого я не мав, причому касетний, і пояснили, що потрібно робити: ставиш запитання в нижню частину слухавки, а коли на тому кінці починають відповідати, підставляєш диктофон до верхньої частини слухавки. Я так і зробив. Звичайно, було певне хвилювання, але це нормально. До того у мене не було журналістського досвіду, тим більше інтерв’ювання. Але я справився із завданням. Інтерв’ю вийшло в газеті.

Це був твій перший журналістський матеріал?

— Можна й так сказати. Перший матеріал у серйозній журналістиці. Тому що до того — в університеті — я писав більше про враження від поїздок Острозького клубу.

До речі, ще один знаковий момент моїх починань у журналістиці — це досвід першого «живого» інтерв’ю. Буквально через місяць після початку роботи мене відправили у відрядження в Одесу, звідки я щойно приїхав, щоб зробити інтерв’ю з тодішнім міським головою Едуардом Гурвіцом. Газета до Дня міста готувала спеціальний номер, присвячений Одесі. Попри те, що я до цього навчався в цьому місті, мера я ніколи вживу не бачив і не бував у міській раді. Тому для мене це було хвилююче і по-особливому цікаво. Зрештою, все пройшло успішно. В газеті вийшло велике інтерв’ю

— Тоді, 29 липня 2008 року, ти вперше приїхав до Києва?

— Ні. Вдруге. Вперше я побував у столиці ще будучи школярем. То була екскурсійна поїздка, яка відбулась завдяки... передвиборчій кампанії 2002 року кандидата в депутати Верховної Ради Івана Плачкова. Він балотувався в нашому мажоритарному окрузі на півдні Одещині, звідки сам родом, і вирішив зібрати найкращих учнів декількох шкіл Болградського району, щоб повести їх у Київ на екскурсію. Тоді я вперше побачив столицю. Пам’ятаю, що ми побували в Києво-Печерській лаврі, Володимирському соборі, в урядовому кварталі й... навіть у «МакДональдзі». На той час для нас це було щось неймовірне, тим більше для підлітків із села, які мало що бачили в своєму житті.

Звичайно, тоді це було ще дитяче сприйняття Києва. Більш по-дорослому я оцінив столицю, коли переїхав сюди в 2008-му. Їдучи в Київ, після п’ятьох років життя в Одесі, у мене були очікування, що це має бути щось дуже особливе і круте. Але коли я сюди потрапив, то відчув Київ по-іншому. Тут більше якоїсь духовної атмосфери. Як на мене, Одеса більш динамічна, «гаряча», а Київ — розмірений, самозаглиблений. Столиця мені підійшла по духу. Я люблю Київ по-своєму, а Одесу по-своєму.

Коли люди дізнаються, що я редактор економічного відділу в газеті, відразу питають: «Яким буде курс долара?», чи: «В якому банку зберігати гроші?». А в тебе просять якихось «політичних» порад, на зразок «за кого треба голосувати»? І що ти відповідаєш?

— Так, звичайно. Особливо коли приїжджаю до себе на малу батьківщину. Ось, наприклад, буквально нещодавно був на зустрічі однокласників у селі. Не всі, звичайно, але розпитували, в тому числі вчителі: «Як там у Києві?», «Коли вже стане краще?», «Хто виграє вибори?» і т.д. Люди дійсно переживають, тому що ситуація в країні складна, причому це вже тягнеться не один рік.

Я завжди намагаюся, де б я не був, не давати категоричних відповідей. Мої поради зводяться до того, щоб спонукати людину думати, аби вона сама аналізувала і знаходила відповіді. Я не даю готових рецептів — більше інформації для роздумів. Також намагаюся розвінчувати міфи в головах. А ще важливо — допомогти людині заглянути за горизонт — шукати альтернативу.

За десять років із того, кого вчать, ти став тим, хто вчить. Під твоїм керівництвом вже інші починали свою дорогу в політичній журналістиці. Можеш розповісти, як це — «вчити»?

— По-перше, «День» сам собою — це не просто медіа, це своєрідний «університет». Причому не лише для студентів із Літньої школи журналістики «Дня», а й для колективу також. Для мене газета точно стала «університетом життя».

Що ж до студентів, стажерів чи тих, хто прийшов працювати в «День», то я завжди намагаюся бути справедливим і в міру строгим. Я поважаю, коли є порядок. Люблю, коли люди несуть відповідальність за те, що вони роблять. А щодо змістовного наповнення, намагаюся донести наступні речі.

У нинішніх умовах України журналістика не може послуговуватися лише прикладами західних стандартів професії, стандартами країн, де усталені демократії і правила життя. Треба зрозуміти, що там журналісти працюють в інших умовах. У нас же досі — це було в 1990-х, і в 2000-х, — іде становлення держави. Тим більше, зараз усе ще більше ускладнилося, бо відібрали частину території. Журналіст в Україні не має права бути статистом. Це має бути людина з позицією громадянина своєї країни, зі знаннями історії своєї країни. Звичайно, зі мною зараз можуть не погодитися колеги, які переконані, що завдання журналіста — донести інформацію й дати можливість висловити свої позиції різним сторонам. Це все правильно — виконувати професійно свою роботу, але для нашої держави цього поки замало. Тому що надаючи свого часу слово таким персонажам, як Колесніченко, Затулін, Царьов, Іщенко, Симоненко, які постійно сиділи на ефірах того ж ICTV, журналісти допомагали Росії готувати ґрунт для майбутньої агресії. Тому щоб зберегти державу, журналістам потрібно знати і робити більше.

Розмовляла Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments