«Знімати потрібно не камерою, а головою»

У кожному місті є люди, які вписали знакові сторінки в історію своєї малої батьківщини і прославили її на всю країну. Для Херсона такими людьми стала відома династія фотожурналістів на прізвище Альперт. Олександр, Алеан, Ігор — творчий вік цього тріо нараховує вже понад 160 років.

Одним із перших фотолітописців історії Херсонщини був Олександр Григорович Альперт. Його об’єктив зафіксував буремний початок ХХ ст., становлення однієї і розпад іншої імперії, відхід із Херсона французької ескадри і мордування місцевих жителів грецькими окупантами, колективізацію і Другу світову війну. Стаж роботи — 60 років (!) в обласній газеті «Наддніпрянська правда». У нього не було вихідних чи святкових днів — Олександр Григорович з головою віддавався життєвому покликанню — знімати, знімати, знімати. Навіть у 91-річному віці (!) «старий Альперт», як його називають у Херсоні, не лінувався робити репортажі жнив на полях Скадовського району.

Таку відданість і любов до професії фотокореспондента він передав сину — Алеану. Сьогодні Алеан Олександрович залишився єдиним представником династії фотокорів, адже життя його сина Ігоря, блискучого репортажиста, літописця помаранчевої революції, передчасно обірвалося 2005 року.

У свої 75 Алеан Олександрович і досі «в строю». Урочистості на День міста чи відкриття чергового меморіалу, святкування Дня Незалежності чи життя курортної Херсонщини, будні лікарів і рекорди спортсменів, трударі землі й підкорювачі морів — усе це і не тільки вже не одне десятиліття документує своїм фотоапаратом Алеан Альперт. За самовідданість роботі відомого фотокора поважають і шанують не лише у Херсоні. 2011 року йому було присвоєно звання почесного громадянина міста (до речі, єдиний серед журналістського корпусу). Пам’ятка про це визнання стоїть у Алеана Олександровича поряд з іншими відзнаками: «Заслужений працівник культури України», «Кращий фотожурналіст Херсонської області 2008—2013 років», кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеня...

«Моцарт, Чайковський, Бетховен — це музика, Альперти — це професія», — жартує Алеан Олександрович.

Кореспондент «Дня» зустрівся з Алеаном Альпертом у фотосалоні, заснованому його сином Ігорем. Сьогодні ця маленька майстерня успішно розвивається; своєю вітриною, де господар виставляє «найсвіжіші» знімки з життя Херсонщини, вона приваблює нових відвідувачів. У затишній атмосфері ми говорили про тенденції у репортерських знімках, професійне кредо Альпертів і традиції ремесла, які варто передавати майбутнім поколінням.

— Алеане Олександровичу, що змінилося з роками у професії, та які тенденції ви спостерігаєте в сучасній фотожурналістиці?

— Коли комусь подобаються мої фото, часто запитують: «Чим ви знімаєте?» На що в мене лише одна відповідь — «головою». Бути в центрі непересічних подій чи зустріти відому особу — замало для вдалого фото. Я завжди думаю про глядача, який оцінюватиме ту ж подію чи людину лише за моєю роботою. Тому стараюся передати суть усього навколо і в дрібницях, і в особах, і в панорамах. З розвитком фототехніки це мистецтво стало доступним широкому загалу. Втім, як на мене, фотоапарат завжди залишатиметься другорядним щодо того, хто тисне на кнопку затвору. За своє життя я мав сотні публікацій у провідних радянських газетах, таких, як «Правда», «Известия», «Литературная газета», а зараз продовжую знімати для херсонських видань. Як тоді, так і тепер цінували перш за все сюжетність, багатогранність фото, щось більше, ніж просто картинку до статті. Гадаю, фотографія цінна тоді, коли сама собою надихає на текст і творчий пошук. Вона може бути зроблена за всіма канонами жанру, але не бути показовою, а іноді, здавалося б, неправильний знімок може викликати фурор. Важливо, щоб сьогодні в кожному друкованому виданні була своя традиція фотографії, свої авторитети і ретельний відбір матеріалу. Сучасність диктує жорсткі правила ринку, тож лише кращі мають бути представлені на сторінках газет і журналів: як регіональних, так і всеукраїнських.

— Чи існують у вас якісь особисті таємниці зйомки?

— Основне моє кредо — ніколи не робити людям зла і показувати щось хороше, адже погане «вилізе» і без моїх фотографій. Ось нещодавно знімав роботу онкологів, «зробив» дві операції. Їхній труд — безцінний, і про це треба говорити, писати, показувати. У нас часто афішують політиків, а звичайних людей — спеціалістів у своїх професіях — рідко. Проте прості вчителі, лікарі, моряки, комбайнери творять нашу країну не менше за державних діячів. Я хочу, щоб про них пам’ятали, дивлячись на мої фотографії. Іще одне моє правило — завжди йти вперед, не озиратися на негаразди. Мабуть, тому не відчуваю свого віку. Щодня прошу у Господа мудрості. Намагаюся працювати так само завзято і на всі сто, як і 20-30 років тому. Ось ще один приклад. Нещодавно знімав у Скадовську турецькі пороми. Потрібна була гарна панорама. Не довго думаючи, поліз на 40 метрів уверх по стрілі підйомного крана. Машиніст репетує «Куди?!», а я йому: «До ангелів» (сміється. — Авт.). Небезпечно, страшнувато, але інакше гарно не вийде. Доводилося також на перилах 8-го поверху знімати навчання рятувальників. Хлопці тримали ззаду, жартували, а я фотографував.

— Знаю, що до вас часто звертаються за порадами молоді фотографи...

— Так, я завжди прошу їх перш за все відчувати велику відповідальність своєї місії. Бути фотокором — цікаво й почесно, адже нашою роботою скористаються нащадки. Якою вони побачать нашу епоху, багато в чому залежить від фотожурналістів. Тому віддаватися роботі треба по максимуму, навіть якщо це не завжди приносить успіх. Висока оцінка знімків і достойні гонорари обов’язково прийдуть до наполегливих.