Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Європейський аристократ, радянський розвідник, відвертий художник

17 вересня минає 110 років від дня народження знаменитого українського імпресіоніста Миколи Глущенка
16 вересня, 2011 - 00:00
«КОРИДА». 1960-ті рр. / МИКОЛА ГЛУЩЕНКО «ПЛОЩА НА МОНМАРТРІ», 1963 рік «У ПОРТУ». 1965 р. «СХИЛИ НАД РІЧКОЮ». 1960-ті рр.

Микола Петрович Глущенко став явищем в українській історії. І не лише через свій непересічний мистецький талант. Після розкриття архівів КДБ про його діяльність як розвідника почали складати легенди. Деякі з них — міф, а деякі, як-от, наприклад, дружнє спілкування з Винниченком чи подарований Гітлером альбом малюнків фюрера, — реальність. Якби про Миколу Петровича зняли художній фільм, то агент Ярема виявився б, судячи зі спогадів його сучасників, не менш колоритним, аніж Джеймс Бонд. Принаймні достеменно відомо, що на постаті Глущенка перетнулося чимало історичних доль — він був знайомий з гетьманом УНР Павлом Скоропадським, племінником австрійського імператора, австро-угорським ерц-герцогом Вільгельмом фон Габсбургом, товаришував з Олександром Довженком, Максимом Рильським, Анрі Барбюсом.

Але найважливіше — Глущенко належав до кола тих прогресивних українців, які за умов відсутності державності стали мостом між українською та європейською культурами. Що правда, а що міф у життєписі Миколи Глущенка, яким він був в особистісному спілкуванні та чим для нього було мистецтво в житті, в інтерв’ю «Дню» розповіла генеральний директор каналу «Культура» Тамара БОЙКО, яка спілкувалася з художником упродовж майже тридцяти років.

— Уперше я зустрілася з Миколою Петровичем, коли навчалася на третьому курсі університету й проходила практику у «Вечірньому Києві». Глущенко тоді якраз повернувся з відрядження — він писав пейзажі тих місць, де планували зробити Кіровоградське море, — і я отримала завдання взяти у нього інтерв’ю. Пам’ятаю, мені тоді сказали: художник чекає тебе під редакцією, вийдеш — одразу його впізнаєш. І справді, виходжу — стоїть іноземець... Це була людина, яка дуже вирізнялася своїм одягом, манерою триматися, виразом обличчя. Прекрасна постава, більше схожий на спортсмена — до речі, в сімдесят років він перепливав Дніпро. Тоді вперше Глущенко мене вразив своєю надзвичайністю. У поводженні з жінками він був парижанином. Микола Петрович так умів говорити з жінкою і на неї дивитися, що кожна відчувала себе першою красунею. Він і українською розмовляв як іноземець.

Пейзаж — був для нього всім. Микола Петрович прагнув залишити українську природу на полотні такою, якою нащадки її не побачать, і вважав, що немає на світі прекраснішого краю, ніж береги Дніпра. Тому він залишив для нащадків серію пейзажів тих дніпровських берегів, які опинилися на дні штучного моря.

Це море було для нього особистим болем. Хоч би де він бував, малював пейзажі. Якось ми одночасно відпочивали в Паланзі. Коли всі тільки йшли на сніданок, Глущенко вже повертався з етюдів. Я не знаю іншої людини, яка так багато й натхненно працювала б, як він.

— Чому саме пейзаж відігравав у творчості Миколи Петровича особливу роль?

— Бо то було його єство. Щоправда, він розповідав мені, що коли в Німеччині познайомився з Довженком, а той, у свою чергу, познайомив його з Винниченком, останній попросив Глущенка розмалювати йому дачу. І Микола Петрович розмалював її... портретами гетьманів. Та все ж основним у його творчості був пейзаж, особливо пейзаж український. Він так прагнув повернутися з Франції в Україну, тому що був частиною цього пейзажу. Кожен шматок землі для нього був темою для роботи. І водночас його картини набували філософського змісту. Я дуже любила його живопис.

— Ви бували в його київській майстерні. Вона була такою ж незвичайною, як і її господар?

— Майстерня Миколи Петровича була розташована на останньому поверсі найвищого тоді будинку Києва. Там була дуже висока стеля. Під стелею — сплетіння труб. Для Глущенка воно мало свій зміст. Вікна були вгорі. Посеред майстерні стояв мольберт. Коли Микола Петрович показував кому-небудь свою роботу, то на мольберт ставив старовинну раму, яку привіз ще з Франції. Він любив свої роботи, але всім дарував їх дуже щедро. У майстерні обов’язково пригощав кавою. У нього був дивовижний шоколад, вишукані альбоми з образотворчого мистецтва та український куточок — диван, тканий килимок, опішнянська і косівська вази й дуже багато сухих квітів. Коли йому дарували квіти, він їх не викидав, тому вся майстерня була у квітах.

— Він був аристократом, чи не так?

— Так. Особливо я це помітила, коли була в нього востаннє за два чи три тижні до смерті. Ми готували програму до ювілею першої радянської української виставки, і Микола Петрович захотів узяти в ній участь. Я вперше прийшла до нього додому, раніше ми зустрічалися в майстерні. Він уже хворів, тому вийшов до нас у домашньому халаті, вибачився за свій вигляд. Але саме те домашнє вбрання в той момент лише відтінило його інтелігентність. Він завжди залишався аристократом.

— Крім мистецтва, у Миколи Петровича був ще інший, так би мовити, фах. Він був розвідником. З історичного погляду це, можливо, не менш вагомо, ніж його талант художника.

— Є люди, які це досліджують. Я про це не знала. Мене лише вражала одна його здібність. Коли художники збиралися на застілля, Микола Петрович завжди був тамадою. І хоч він ніколи нічого не пив, складалося враження, що він п’яніє разом з усіма. Уже після його смерті я зрозуміла, що оскільки він був розвідником, то повинен був уміти так себе тримати. Та головною загадкою біографії Миколи Глущенка було те, що після переїзду з Франції в Україну (а це був 1936 рік) його не переслідували. І невдовзі він переїхав жити до Москви. А крім того, Глущенко потрапив у лабети системи і тяжко страждав від неї. Одного разу він сказав: «Знаєте, дуже мене ламали». У нього був цікавий ранній період і вражаючий останній. А середина його творчості припала на етап, коли мистецтвом жорстко керували, тож він чимало втратив. Але Микола Петрович завжди був патріотом України. Він оберігав письменників, заступався за молодь. І головним у його житті було саме мистецтво.

— Мало хто про це знає в Україні, але Глущенко перетинався з багатьма знаковими особами своєї епохи. Він розповідав вам про свої особисті знайомства?

— Попри заборони, він розповідав мені про Винниченка, якого дуже поважав. «Ніякий він не націоналіст, а абсолютно європейська людина, дуже красива, елегантна, порядна, темпераментна», — казав Микола Петрович. Вони з Винниченком абсолютно не сприймали Пікассо й під час його першої виставки закидали Пікассо і глядачів гнилими яблуками та яйцями. Перший нудистський пляж у Парижі організували вони з Винниченком. Це були дуже прогресивні й визнані європейці. До переїзду в Україну Микола Петрович мав у Франції вже десять персональних виставок.

— Свого часу Глущенко також організував виставку радянського мистецтва в Берліні, де йому подарував альбом своїх малюнків Адольф Гітлер. Це не міф?

— Ні. Він розповідав мені про це і показував альбом Гітлера. Перед Другою світовою війною його попросили переглянути роботи, які дібрали для виставки в Берліні. Він подивився, а там — колгоспи, робітники, верстати... Тоді Микола Петрович запропонував інші твори, і його відрядили керувати виставкою в Німеччині. Виставку відвідав Гітлер. Вони з Глущенком перетнулися лише на кілька хвилин. Фюрер оглянув роботи, уважно подивився на Миколу Петровича і пішов. Потім до Глущенка підійшли і сказали: «Фюрер хоче подарувати вам альбом своїх творів. Він запитує, чи підписати вам його?» Микола Петрович відповів, що повинен порадитися, проте альбом принесли без автографа. Про роботи Гітлера Глущенко говорив, що вони абсолютно професійні.

— Як альбом потрапив до Сталіна?

— Глущенко показав альбом Іллі Еренбургу. Той написав статтю, що Гітлер навіть у творчості руйнівник. Сталін прочитав текст Еренбурга і захотів побачити альбом. Через деякий час альбом повернули. Проте те, що вже бачила я, було в розібраному вигляді. Куди зник альбом Гітлера після смерті Миколи Петровича — загадка. Хоча легенд ходить багато.

— До речі, щодо легенд. Є версія, що Гітлер вчився у Глущенка малювати...

— Ні. Це точно міф. Тоді на виставці вони бачилися єдиний раз.

— А як щодо того, що Глущенко малював портрети відомих людей на замовлення Сталіна?

— Це теж легенда. Перед війною йому дали завдання писати портрети генералів. Це була абсолютно не його справа — вимальовувати ордени й медалі. Він був імпресіоністом. А довелося.

— Микола Петрович — це, безперечно, людина епохи. Як, на вашу думку, звідки у хлопця з невеликого містечка Новомосковськ такий потенціал?

— Глущенко був дуже талановитим. Ясна річ, університетом для нього стала зустріч з Винниченком. Але в українцях простежується від природи закладений аристократизм. Крім того, Микола Петрович дуже багато працював, а робота робить людину кращою. До речі, його значення з кожним роком зростає. Адже краса завжди сучасна, а Глущенко був людиною, що вміла відшукати і показати її в дуже простих речах. Це унікальне явище — розвідник, та при цьому абсолютно відвертий художник, цілісний у своєму таланті.

Вікторія СКУБА, «День». Фоторепродукції надані Національним художнім музеєм України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments