Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Мистецтво як пам’ять епохи

Володимир ПРЯДКА: Без підтримки власного історичного живопису держава не відбудеться
7 березня, 2012 - 00:00
ВОЛОДИМИР ПРЯДКА, ОЛЕНА ВОЛОДИМИРОВА «АСКОЛЬД І ДІР» / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»
ВОЛОДИМИР ПРЯДКА «ГЕТЬМАН ПЕТРО ДОРОШЕНКО», 2007 р. / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ НАДАНА ВОЛОДИМИРОМ ПРЯДКОЮ

Наша розмова з паном Володимиром розпочалася з історії про маленького хлопчика, який одного разу, гріючись узимку на печі, побачив, як малює його мама. Цей малюнок справив на хлопчика таке глибоке враження, що він вирішив пройти свою життєву дорогу рука в руку з мистецтвом. Сьогодні він визнаний художник, скульптор, академік, лауреат престижної Шевченківської премії, викладач...

Із Володимиром Прядкою «День» познайомився під час П’ятої всеукраїнської виставки «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». У творчості пана Володимира — а в його творчому доробку десятки картин і скульптур, ікони, мозаїчні рельєфи, вітражі, гобелени й навіть кольорове вирішення мікрорайону Троєщина — знайшлося місце й для історичного живопису, який у незалежній Україні продовжує залишатися в андеѓраунді.

4 березня Володимиру Прядці виповнилося 70. Ми скористалися ювілеєм як приводом для розмови про українське мистецтво, зокрема й те, яке поки що повною мірою не представлене суспільству.

— Ви творили у різних жанрах, напрямах, як вам вдалося поєднати все це у своїй творчості, адже в кожній роботі присутнє ваше особисте бачення?

— Художник має бути універсальним. А моїм баченням я завдячую моїм духовним вчителям: кобзарям та бандуристам Никону Прудкому з Черкас та Георгію Ткаченку. Я свого часу захопився народною музикою. Спочатку вчився у Прудкого, потім — у Ткаченка. У 1964 році навіть сам зробив бандуру, саме по старій, так званій зіньківській конструкції. Донині я страшенно гордий дружбою з цими людьми, бо саме вони виховали мою духовну сутність. Я ніби був запрограмований бути слугою свого народу. Не знаю, наскільки це мені вдавалося, але я цього щиро прагнув.

Після інституту я працював з Іваном Литовченком — художником декоративно-прикладного мистецтва. Спершу — як помічник, та поступово ми почали працювати як співавтори. Зокрема, придумали мозаїчний рельєф: я ліпив скульптурне зображення, а він показував, як його можна розписати. Після цього нам пропонували роботу архітектори з Москви. Але, порадившись з Іваном Семеновичем, я вирішив, що скільки відведено часу, віддам його Україні. З Литовченком ми ще створили для «Луганськвугілля» мозаїчний рельєф, дуже складний, багатофігурний, модерний. Потім я займався розписами, виконали з дружиною два гобелени для Музею історії України — «Русь» і «Світанок революції». Тоді вперше зіштовхнувся з історичною тематикою, і вона мене захопила, особливо період Київської Русі. Українці не змогли художньо осмислити свою історію. В нас була настільки складна історична доля, що тема війни заступила давньоруську. В кожного було горе в його очах, тому тема козаччини в нашому мистецтві більш розроблена.

— Ви пишете ікони, працюєте в храмах. Чи не складно було «переключатися» на духовну тематику після атеїзму й соцреалізму радянського мистецтва?

— У мене таке враження, що все, що я робив за радянських часів — а я зробив багато, — це була дорога до храму. У 1990-х роках я виконав перші іконописні роботи, зокрема ікону «Свята Трійця» за каноном XVII століття. А вже у 1998 році ми почали працювати над Михайлівським собором. Це було дуже складно: перечитав гору літератури, довго сидів у архівах, вишукував усю можливу інформацію. Потім таки знайшов маленьку фотографію, на якій важко було хоч щось розібрати. Коли ми закінчили дві зовнішні стіни перед входом — почали роботу всередині собору. Потім розпочали роботу у Варваринському приділі. Бароко добряче дало нам «прикурити» — знову довелося зануритися у книжки: вивчали стародруки, насамперед ілюстрації, досліджували характер ліній, шукали потрібний колір. Роботи над Михайлівським собором тривали три роки. Вже чотири роки працюємо над Успенським собором, і це ще далеко не кінець.

— За освітою ви скульптор. Чи розвинена в українському мистецтві скульптура?

— Як на мене, сьогодні створюють гарні пам’ятники. Наприклад, Чепелик створив чудовий пам’ятник козакам у Відні. Багато українських авторів працювали над абстрактно-формальними скульптурами. Особливо цікаві в цьому напрямку симпозіуми, що проводяться в різних містах по всій Україні й під час яких за два-три тижні створюються цілі алеї скульптур. Крім того, в нас є хороша портретна пластика, скажімо, Бориса Довганя чи Володимира Луцака. Цікавими є й малі форми скульптурної пластики.

— Виставки сучасного мистецтва рекламують, про них пишуть, їх відвідують зірки й високопосадовці. Чому, на вашу думку, з історичним живописом справи йдуть значно складніше?

— У псевдомодерне мистецтво вкладаються великі гроші. Натомість держава має підтримувати те мистецтво, яке стосується безпосередньо життя народу, його історії. Я дивуюся, чому росіянам вдалося створити цілий напрям історичного живопису ще в ХІХ столітті. Це ж угро-фінський народ, але вони на київській історії зробили собі мистецтво. Васнецов, Суріков, потім за ними пішли інші художники. Багато хороших робіт зробив Білібін, але не варто забувати, що його підтримував сам Третьяков. У нас же не було ні ідеологічної, ні фінансової підтримки.

Я наполягаю на думці, що держава повинна підтримувати мистецтво, яке її ж прославляє, утверджує й зміцнює Не буде цього — держава не відбудеться. Візьміть для прикладу Яна Матейка, який створив чимало чудових зразків історичного живопису. Коли поляк бачить його полотна, то в його душі може народитися тільки гордість за свою державу і свій народ. Те саме зробив для Росії Васнецов, без нього не відбулася б російська нація. Мистецтво відображає суспільну програму певного періоду, це — пам’ять епохи. Що б не виходило з-під рук художника — він говорить від імені народу. Але монументальні речі створюються тільки на замовлення. Високий задум, підтриманий матеріально, може породити високий результат. Якщо ж немає замовлення та фінансування — дрібнішають й ідея, й результати.

— Пам’ятаєте літературну дискусію початку ХХ століття, коли обговорювали життєве завдання митця — належати мистецтву чи служити народу? Де, на вашу думку, має бути межа між першим і другим у житті художника?

— Це люди, обдаровані Богом, вони ж поставлені слугами цього народу. Це — покликання. Ідея служіння народу — вічна. Знаєте, в моєму житті одного разу сталося велике потрясіння. Ми завжди орієнтувалися на старше покоління таких видатних монументалістів, як Кириченко, Бондаренко, Литовченко, Задорожний, Стороженко. Це були авторитети, які своєю працею утверджували мистецькі ідеали, щоб навіть у радянських рамках існувало наше, українське мистецтво. Потім ці майстри раптом почали катастрофічно відходити, а ми, ті, хто був за ними, стали «старшими». Тоді прийшло усвідомлення того, яка велика відповідальність лежить на нас, бо якщо не ми, то хто? Я почав виступати на з’їздах, писати статті, організував Національну спілку майстрів народного мистецтва. Це було дуже для мене важливо, адже на той момент народні художні промисли фактично були знищені. Надзвичайно талановиті майстри — килимарі, вишивальниці, різьбярі — жили далеко в провінціях, нікому не потрібні. Наша спілка фактично взяла на себе функцію захисту цих людей. Ми не могли дати їм роботи чи замовлень. Але ми організовували їм виставки, добивалися, щоби держава давала їм заслужені звання, щоб вони відчували, що вони потрібні. Я керував спілкою 15 років і залишив цю посаду лише 2005 року...

— Наскільки мені відомо, ви не просто пішли з посади, ви пішли викладати...

— Так, до Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. З ним була дуже непроста ситуація, адже він був підпорядкований Москві. У Кремлі мені вдалося дістатися трибуни й виступити із закликом повернути тоді ще технікуму Україні. І нам це, на щастя, вдалося. Потім зіштовхнулися з іншою проблемою. Річ у тім, що там фактично було вже знищене декоративно-прикладне мистецтво. Останніх фахівців за цією спеціальністю випустили ще в далекому 1965 році. Потім ми зіштовхнулися з тим, що старі майстри почали відходити, а нових ми не навчили. Вийшов такий собі розрив між поколіннями у 30 років. Фактично був нанесений удар по цілій галузі національної культури. Тож одним із перших наших кроків була боротьба за відновлення відділення декоративно-прикладного мистецтва. На щастя, ми цього домоглися і знов почали готувати майбутніх майстрів.

— На скільки глибоко, на вашу думку, молодь змогла художньо осмислити минуле свого народу?

— На бієнале історичного живопису були цікаві роботи. В першу чергу — це педагогічний подвиг викладачів. Величезну роботу з молоддю веде у Харківській академії Гонтарєв, йому вдалося її активізувати, вкласти в душі студентів те, завдяки чому в них вийшли справді хороші картини. Те саме можу сказати про Миколу Стороженка. Ще раз повторю: праця цих людей — це педагогічний подвиг.

Сучасній молоді складно працювати. На мій погляд, 20 років незалежності ми не використали, щоби виростити нове покоління на рівні потреб нашого народу. Поки що їм бракує твердості переконань. Любов до мови, української пісні, повагу до наших традицій потрібно прищеплювати дітям змалку. Те, що закладене з дитинства в душу, — закладене назавжди. Деякі студенти кажуть: що якби прийшли окупанти з Європи, то вони б одразу здалися до них у полон. Чи можна уявити собі масштаби падіння?

Євгенія ПОДОБНА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ