Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Шарден нашого часу»

10 лютого, 2012 - 00:00
ЄВГЕН ВОЛОБУЄВ. «ОСІННІЙ РАНОК», 1947 р. / ЄВГЕН ВОЛОБУЄВ. «КОРОВИ», 1980-ті рр.

Ретроспективна виставка «Все життя — живопис» із зібрання музею та колекції родини народного художника Євгена Волобуєва, приурочена до 100-річчя майстра, відкрилася у Національному художньому музеї України. «Волобуєв — Шарден нашого часу. Вражає чарівність речей, яких ми не помічаємо в житті», — так казав про Євгена Всеволодовича відомий художник Микола Глущенко. На відкритті виставки було презентовано книжку про реалізм, укладену з архівних документів і нотаток майстра.

— Я відібрала фото, листи та інші речі, що мають дотичність до натюрмортів батька. Нам із куратором виставки спало на думку зробити інсталяцію в залі музею, щоб частково відтворити ту атмосферу, в якій він працював. Наприклад, глек стоятиме поруч із незавершеним натюрмортом, — розповіла «Дню» художниця Наталія Євгенівна ВОЛОБУЄВА, донька класика українського живопису. — У нашій родині всі художники: мати — Олена Нилівна Яблонська, Євген Всеволодович Волобуєв — мій батько, а Тетяна Нилівна Яблонська — моя тітка. Я та мій брат, якого на честь батька назвали Євгеном, — художники, й обидві мої доньки також стали художниками. Із дитинства я засинала під розмови батьків про мистецтво — вони пошепки сперечалися про живопис і реалізм, про «лівих» і «правих».

Із кінця 1950-х до кінця 1960-х років був більш-менш спокійний період, а у 1968-му відбулася виставка, яка дуже вплинула на батька. Його роботи зустріли вороже, про цей інцидент докладно написано в книжці. На батька колеги написали «папір», щоб керівництво Спілки художників вплинуло на нього, але цей «сигнал» тодішні чиновники поклали в шухляду, так і не вживши «кардинальних заходів». Як на мене, завданням соцреалізму було зображення не того, що насправді було, а того, що має бути. Але при переконливих деталях навіть вигадана робота перетворюється на шедевр. Ми дивимося на таку картину і розуміємо, що такого не може бути, — ну не можуть радянські доярки ходити в білих халатах, а трактористи бути чистенькими й гарно зачесаними! А глядач дивиться на полотна й вірить тому, що намальовано дуже добре. Звісно, в батька бували комбінатські замовлення, хоча тем, які прославляли радянську владу, моїм батькам не давали.

Зараз, готуючи експозицію, я розумію, наскільки для батька був важливим реалізм. І не соціалістичний чи якийсь там іще, а реалізм, який він вважав мовою свого спілкування з глядачем. Я б його назвала «реалізм без прикметників». Головною в творчості Волобуєва була тема людяності, але без прикрас, — некрасивої та незграбної, а також мотиви співпереживання та співчуття, захисту беззахисного. Батько любив писати старість і ніжну юність. Йому властиве було витончене й ліричне бачення життя, й водночас він мав дуже тверду позицію художника-реаліста.

— Євген Всеволодович колекціонував хомути й глечики, посуд, рушники... Його живопис мав таку ідею — через річ передати саме відчуття життя. У нього були й так звані голодні натюрморти, але були й вишукано-естетичні.

— Я б назвала їх «смисловими натюрмортами», через них ми сприймаємо життя людини, — наголошує Наталія Волобуєва. — Принцип творчості в нього був такий: відкидаються вироблені прийоми й майстерність, кожна робота твориться заново, тому що на новому етапі старі напрацювання вже заважають. Батько вважав, що він як художник має заново заглибитися в образ конкретної роботи, тому й експериментував: то на дощечці намалює, то на полотні, то на картоні. Він «підступав» до кожної роботи заново. Тому в нього немає учнів і послідовників.

Цікаво, що коли батько писав з натури, то вибудовував роботу від самого початку: свідомо відкидав усе зайве, й у його книжці є розповідь про це. Це — спогади мами про цікавий випадок, коли вони разом із батьком пішли на пленер. Вони малюють, мама дивиться на полотно батька й бачить, що він «бреше», все в нього не такі небо й дерева, а мама — навпаки, пише правильно. Але коли вони повернулися додому, мама дивиться на обидва полотна й розуміє — у чоловіка вийшло, а неї — ні!

Батько знав, що й для чого він робить, саме тому виходив парадокс — писав легко, а працював завжди з великим напруженням. У моєї мами був інший стиль. Вона досягала ефекту довго й наполегливо, писала в багато шарів, і її полотна були важкими від фарб! А батько писав прозоро, й у нього вся ця легкість була ніби усередині. Він внутрішньо створив багато маленьких альбомчиків, міг з ранку до вечора думати над роботою і записувати ідеї в альбом. Він починав з невеличкого, розміром із сірникову коробочку ескізу, а потім робив із цього велике полотно. Приходив у майстерню, робив роботи, написані із стереоефектом, ніби з усіх боків, у різних ракурсах, і це були його пошуки ідеального варіанту.

Євген Всеволодович досягав правди, не намагався якось відійти убік і немовби не помічати життя. Критик Цельтнер називав його картини «дворовим живописом», але я вважаю це неправильним. Усе життя Волобуєва намагалися затиснути в рамки художника-лірика, але це зовсім не так. Він, у принципі, міг би писати лише натюрморти й залишатися при цьому чудовим живописцем, але завжди казав: «Я хочу писати справжні картини! Порушувати теми!». Його значно більше цікавило справжнє життя, ніж просто гарний пейзаж. Ось що таке реалізм для батька. Я пам’ятаю, який був скандал, коли він написав свою «Трудівницю», — стареньку з вузлуватими, натрудженими руками, а всі її груди були обвішані нагородами. Батькові казали: «Не може бути такою наша радянська трудівниця! Ви намалювали карикатуру...» А він щиро відповідав: «Вона саме й є справжньою трудівницею, погляньте, адже вона все своє життя вклала в працю! Це й є торжество праці!». У батька був пильний погляд, водночас він був надзвичайно чутливим і щиро виливав на полотно свої враження, все те, що бачив у житті.

Євген Всеволодович залишив багато записів та ескізів, які я зібрала в одну велику книжку. Для назви ми взяли цитату батька: «Реалізм — це таке сильне, живуче, велетенське, вічно голодне чудовисько». Зараз вона вийшла за сприяння Ігоря Гільбо. У мене набралося чимало матеріалу, в принципі, значно більше, ніж потрібно для одного видання, вистачило б і на дві книжки. Я просто читала маленькі альбоми та записники батька і набирала текст, який батько написав на полях, це тривало цілий рік.. а для батька це — все його життя.

Життя художника відобразилося в глибоких і змістовних зауваженнях про мистецтво: «Усе, що довкола, може бути живописним, якщо ми зуміємо збагнути і відкрити його поетичний бік. Я роблю не те, що глядач бачить на полотні, а те, що він забирає із собою» (Євген Волобуєв).

ДОВІДКА «Дня»

Волобуєв Євген Всеволодович (1912—2002 рр.) — український живописець, автор пейзажів, натюрмортів, жанрових картин. Народився у с. Варварівка Харківської області. У 1928 — 1931 рр. навчався в Харківському художньому технікумі, в 1931—1935 рр. — в ХХІ (у С. Прохорова, М. Шаронова), а з III курсу (до 1940 р.) — в КХІ (майстерня Ф. Кричевського, Д. Шавикіна). У 1947—1954 рр. викладав в КХШ. Народний художник України з 1995 р. Жив і працював у Києві.

Олена ШАПІРО, мистецтвознавець. Фоторепродукція з особистого архіву Н. Волобуєвої
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments