«Не час думати лише про себе…»

Уже три роки при згадці про Крим ми змушені додавати болісне для кожного з нас формулювання: «тимчасово окупований Російською Федерацією». Від початку збройної агресії проти України Кремль щосили намагається створити враження, мовляв, питання Криму «вирішене остаточно». Але те, що це не так, свідчать наступні рішення, зокрема, попередній висновок Міжнародного кримінального суду, резолюція ООН із визначенням Росії як країни-окупанта, перемога в суді у справі Скіфського золота в процесі повернення Криму до України, а найголовніше — активісти й самі кримчани, які не дають зняти це питання з порядку денного.

Однією з головних тенденцій в окупованому Криму сьогодні стає посилення політичних репресій. Незалежні ЗМІ були змушені припинити свою діяльність або виїхати на материкову Україну, сигнали українського телебачення та радіочастот блокуються, число затриманих за мітинги й публічні заяви вже перевищило сотню. Під найбільший удар потрапили представники кримськотатарської громади — був заборонений Меджліс, припинено діяльність низки громадських організацій. Ціле покоління кримчан, яке виросло за часів України, звикло активно висловлювати свою громадянську позицію, але сьогодні ці дії вже становлять реальну загрозу.

Гайде РІЗАЄВА — одна з них — кримська татарка, яка виросла й мешкала на півострові аж до самої окупації. Вона принципово вирішила для себе переїхати на підконтрольну Україні територію, коли залишатися їй, активістці, стало вже небезпечно. Незабаром вона стала відомим волонтером, двічі їй довелося побувати в полоні у бойовиків, зараз заснувала свій жіночий батальйон імені однієї з лідерок кримськотатарського руху ХХ століття Шефіки Гаспринської. «День» розпитав Гайде про ставлення до блокади, виправданість міфів і труднощі звільнення українців.

«ЗНУЩАННЯ У ПОЛОНІ ЗАБУТИ НЕМОЖЛИВО»

— Як ви потрапили в полон?

— Вперше я потрапила в полон як волонтер 22 червня 2014 року. Ми заплуталися в блокпостах. Останній український блокпост не попередив нас, що наступний пост ворожий. Я заснула в автівці, а вийшовши, спросонку не зорієнтувалася і сказала: «Слава Україні!». У мене перепитали: «Что?». Я знову: «Слава Україні». Вже потім подивилася на шеврон, на якому було написано «Новороссия». Відповідно, нас затримали. У полон ми потрапили до донських козаків, якими керував росіянин генерал Козіцин. Два тижні ми перебували в його розташуванні, й це були найстрашніші дні, які я дуже часто згадую. Ті знущання забути неможливо. Нас вивозили на продаж до Росії, але угода якимось чином зірвалася. Через два з половиною тижні для вирішення нашої долі нас відвезли до Луганської військової комендатури. Її комендант, Сергій Грачов, залишив нас у себе, й на цьому знущання закінчилися. Ця людина пройшла «афганську війну», і розуміла, що є певні поняття війни і як себе поводити на ній. Тобто не практикувалися побиття, каліцтва.

Звільнено мене було шляхом обміну 28 жовтня 2014 року групою «Патріот», у складі Оксани Білозір, Олега Котенка, В’ячеслава Гришаєва. Величезну допомогу в процесі надала СБУ. Обміняли мене на сепаратиста в районі Щастя у буферній зоні. Через кілька місяців я вирішила для себе також займатися звільненням військовополонених, стала учасником групи «Патріот» і парламентером. Через три місяці за домовленостями з тією стороною я возила гуманітарну допомогу українським солдатам, які перебувають у полоні. В одну з таких поїздок, вчетверте, я їхала за двома військовополоненими Русланом Шанідзе та Василем Боднаруком і везла гуманітарну допомогу. Тобто була домовленість, що містом я не пересуваюся, привожу гуманітарну допомогу на їхній блок-пост, і там, у Станиці Луганській, я мала забрати двох наших хлопців. Я переміщалася з бійцем «Айдара», зашифрованого у цивільного, у мене він був як водій. Але під час обшуку його автівки знайшли патрони, військові мапи, й затримали. Мені надійшла пропозиція перейти на бік України, тому що до мене питань не було. Але через свої переконання, враховуючи, що я приїхала з цією людиною, то не змогла його залишити там. Через три дні його відпустили, а я просиділа у полоні ще 4 з половиною місяці. Також шляхом обміну мене було звільнено 10 липня 2015 року.

«БЛОКАДА: НЕОБХІДНА ПОСЛІДОВНІСТЬ І ЧІТКА ПОЗИЦІЯ»

— Ви одна з найактивніших учасників енергетичної та економічної блокади Криму. Чому ви пішли на цей крок, адже електрика відключалася на всій території Криму, зокрема й у ваших близьких?

— Якщо кожен буде думати тільки про своїх рідних — маму, тітку, бабусю тощо, як вони будуть сидіти без електрики, інші зручності, то тоді не варто порушувати питання про те, що ти патріот України. Так у нас склалася доля, що чимось доводиться жертвувати д ля захисту всього народу, тому я не замислюючись пішла на цей крок. І знаю, що рідні мене зрозуміли. Блокада принесла свій результат. По-перше, ми заявили про себе як кримськотатарська нація на увесь світ, показали, що ми сильні люди, здатні на серйозні кроки. А також змусили державу все-таки ухвалити певні законодавчі акти щодо торгівлі з окупантами.

— Як ви ставитеся до «блокади» на Донбасі, торгівлі на окупованих територіях?

— Рішуче негативно ставлюся до того, що спершу ця тема подавалася «під соусом» депутатів Семенченко, Парасюка, Соболєва. Поки державою не було ухвалено певні законодавчі акти, це мала бути громадянська блокада. Щобільше, тоді політиками з 14 існуючих нині залізничних доріг було перекрито всього 5. Якщо у нас за громадянської блокаді Криму було три виїзди на Крим — Чонгар, Чаплинка, Каланчак — то всі три одночасно було перекрито. Пройти через них не було жодної можливості. Необхідна послідовність і чітка позиція. Торгівля на окупованих територіях однозначно є неприпустимою. Але також не можна перетворювати цю тему на предмет спекуляцій. Наприклад, деякі політики запустили «качку» про торгівлю українського бізнесу — мережі супермаркетів «АТБ» у Криму й на цій підставі почали цькування компанії. Це злочинна практика, про яку потрібно говорити вголос. Так, чутки про торгівлю «АТБ» у Криму — маячня зацікавлених певних людей. Як ви знаєте, у кримських татар завжди великі родини, щонайменше троє дітей. Тобто велика кількість моїх родичів і зараз живе в Криму, й можу, наприклад, сказати точно щодо цієї мережі — мережа супермаркетів «АТБ» не працює в Криму з першого дня анексії. Яскравий приклад маніпуляції, на що влада і правоохоронці повинні реагувати.

«КРИМ МАЄ БУТИ ВКЛЮЧЕНО ДО ПОРЯДКУ ДЕННОГО МІНСЬКИХ УГОД»

— Чим Крим живе сьогодні?

— Я не можу повернутися до Криму, тому що на мене порушено там безліч кримінальних справ — від псування ліній електропередач до зради Батьківщини. Виявляється, я зрадила Батьківщину, бо прописана в Криму, а Крим вони тепер вважають Росією. І відповідно, якщо я перетну кордон, то опинюся в місцях позбавлення волі. Атмосфера насправді жахлива. Сотні затриманих кримських татар є фігурантами справи «26 лютого», коли здійснювалося захоплення «зеленими чоловічками» Верховної ради Криму. Люди в принципі живуть у певній консервній бляшанці, де немає виходу, немає свободи слова.
Зараз багато «завислих» справ політв’язнів, і складається враження, що в української держави немає стратегії щодо їх звільнення, політики зосередилися на своїх інтересах. І в цій справі громадськість не сидить склавши руки, допомагає морально в’язням, проводить флешмоби й акції.

— Якими кроками можна досягти деокупації Криму?

— Насамперед, вважаю і порушую це питання вже два роки, що Крим, як і окуповані території Донецької та Луганській області, має бути включено до порядку денного Мінських угод, що підняло б необхідність позиції та умови його повернення на міжнародний рівень. Це перший крок.

— Чи багато кримчан переселилося на материкову Україну і з якими проблемами зустрічаються?

— Уже триває четвертий рік невизначеності з питанням переселенців, держава злочинно зволікає з ухваленням рішень. Виїхало багато кримчан — передусім людей, які потенційно могли постраждати від дій російської влади, активісти або працівники держструктур. Всі зіткнулися з великою кількістю труднощів, але спасибі простим українцям, волонтерам, які надали переселенцям житло. Буває і навпаки — так, власники санаторію в Пущі Водиці зі зброєю в руках виганяють сотні сімей переселенців із дітьми на вулицю. На жаль, відсутність мінімальних умов для життя робить Україну непривабливою для переселенців. Ми не боремося за уми людей, що залишилися в Криму.

— Як безпосередній парламентер із питання обміну військовополонених, скажіть, чому процес іде повільно, які є проблеми?

— Держава з обміну військовополонених фактично робить все можливе. Проте є безліч матеріально зацікавлених осіб, які всіляко дискредитують і заважають переговорному процесу. Неприпустимо втручатися з метою піару чи заробляння, як роблять Савченко та інші. Процес звільнення дуже складний, свої дії необхідно координувати зі Службою безпеки, щоб не нашкодити нашим військовополоненим.

— Ви ініціювали створення жіночого батальйону імені Шефіки Гаспринської. Як з’явилася ідея і що з її реалізацією?

— Вже набрано певних людей, до його складу входять і волонтери, і психологи, і медики. Це допоміжний батальйон, який буде надавати допомогу всім іншим підрозділам. Ідея створення була саме жіночого батальйону, бо основна маса воюючих у нас сьогодні — це, звичайно, чоловіки, але також є чимало й жінок, які хочуть допомогти Україні у ці важкі часи. Будь-яка участь у нас є дієвою.