Наша свобода залежить від свободи преси, яку, якщо обмежити, значить втратити.
Томас Джефферсон, президент США, один з авторів Декларації незалежності США, політичний діяч, дипломат і філософ

Чому стать досі впливовіша за особистісний потенціал?

Жінки в політиці. Яка ситуація в Україні порівняно зі світом?
7 березня, 2013 - 11:39
НЕФОРМАЛЬНА ФОТОСЕСІЯ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

— ...Він сліпий чи глухий?

— Одне й друге. Він антифемініст.

Аскольд — Мусі

(із роману Ірини Вільде «Повнолітні діти»)

Історія гендерного питання стара як світ. І хоча саме поняття «гендер» ввели у 70-х роках минулого століття, численні дискусії навколо нього не вщухають і досі. Воно й не дивно, адже споконвіку за чоловіками закріпили сферу зовнішньої діяльності, комунікаційних та управлінських зв’язків, а за жінками — охорону домашнього вогнища, народження й виховання дітей. Однак за багато віків фатального протиставлення чоловічого верховенства й жіночої другорядності завзяті феміністки вирішили кардинально змінити ситуацію на свою користь. Їхня основна мета полягала у виборюванні прав різного штибу, рівних з правами чоловіків. І от вуаля: у ХХІ столітті — у час усіляких проявів демократії (політичної, мережевої, культурної тощо), у тому числі й за ознакою статі, — Україна чомусь і надалі перебуває на останніх місцях рейтингів світового гендерного рівноправ’я. Основний-бо обов’язок українок — пожиттєве обслуговування всіх домочадців і обов’язкове виконання «природного призначення», яке часто оцінюється вище, ніж особистість самої жінки. Звісно, не слід узагальнювати, бо з кожного правила випливає низка винятків, але факт залишається фактом — в Україні, попри декларовану рівність прав, чоловіки і жінки у різних площинах одного дискурсу. Зокрема це стосується можливості брати участь у політичному житті країни.

«Женщина, Ваше Величество,

Как Вы решились сюда?»

(Б. Окуджава, «Ваше Величество Женщина»)

УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК

Так, у минулорічному дослідженні Всесвітнього економічного форуму (World Economic Forum) щодо рівня участі жінок у політичному житті держави Україна опинилася в самому кінці рейтингу, зайнявши 119-те місце зі 135 аналізованих країн. Таким чином наша держава увійшла в 20-ку найбільш політично нерівноправних країн світу на рівні з Ботсваною, Нігерією, Гамбією та Іраном. На час оприлюднення рейтингу (жовтень 2012 року) у нас було лише 8% жінок у парламенті та одна жінка на посаді міністра. Доречно буде згадати слова Миколи Азарова, сказані на одному з виступів ще 2010 року. Тоді український прем’єр-міністр заявив, що впровадження реформ — не жіноча справа, тому в його уряді жінок не буде. Для порівняння, у лідерів списку — Ісландії, Фінляндії, Норвегії та Швеції — половина жінок в уряді займає міністерські позиції і більше 40% — обрані до парламенту. До речі, Куба є абсолютним лідером за кількістю жінок-нардепів — 45%.

Варто зазначити, що після торішніх парламентських виборів жінок у Верховній Раді відчутно побільшало. Нині їх 43, себто трохи більше 10 відсотків від загальної кількості народних обранців. Ба більше, Азаров усе ж прийняв в урядові лави кілька представниць чарівної статі — Раїсу Богатирьову (уже вдруге), Наталію Королевську та Олену Лукаш (виходить, впровадження реформ — це вже жіноча справа). Ми ж, провівши кілька нехитрих математичних розрахунків, зробили власний рейтинг політичних партії, які можуть похвалитися найбільшою кількістю депутаток:

1. КПУ — майже 19% — 6 жінок із 32 народних депутатів.

2. «УДАР» — близько 18% — 7 жінок із 40 нардепів.

3. ВО «Батьківщина» — приблизно 12% — 12 жінок зі 101 депутата ВРУ.

4. Партія регіонів — майже 8% — 14 жінок зі 185 народних обранців.

5. ВО «Свобода» — трохи більше 5% — 2 жінки із 37 обраних депутатів.

Додамо, що «УДАР» — чи не єдина партія, яка у своїй передвиборчій програмі мала розділ про гендерну політику. Зокрема, Альянс виступає «за рівноправну участь жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства й держави».

Коли ж говорити про основні причини гендерного нерівноправ’я щодо участі жінок у політичному житті країни, наводять, як мінімум, три.

ПРИЧИНА №1. ГЕНДЕРНІ СТЕРЕОТИПИ

Процес соціалізації орієнтує чоловіків і жінок на виконання певних ролей. Протягом багатьох віків у суспільній свідомості більшості українців закріпилася низка стереотипів, пов’язаних з функціональними амплуа представників обох статей. Так, у словнику «Знаків української етнокультури» читаємо, що «споконвіку на обов’язку української жінки був дім, родинне вогнище, виховання дітей, виготовлення одягу й готування їжі». Відчувається також значний вплив християнської моралі, яка глаголить про те, що жінка — істота щодо чоловіка другорядна, бо її створили з Адамового ребра. Прихильники цієї гіпотези переконані, що якби Бог хотів, аби жінка претендувала на владу над чоловіком, то створив би Єву з голови першого чоловіка.

Ще гірша ситуація мала місце за часів СРСР. Де-юре права жінок і чоловіків у державі оголошувалися рівними, проте де-факто представниці чарівної статі перебували у важкому, якщо не сказати принизливому, становищі. Пригадайте лишень героїнь радянських фільмів, які наяву закріплювали тривимірний міф про жінку-матір, жінку-робітницю та жінку-громадську діячку, яка після важкого робочого дня мала з наснагою задовольняти потреби членів своєї сім’ї, а весь вільний (?) час займатися громадсько-активною діяльністю. Звісно, у Верховній Раді СРСР було близько 30% жінок, однак усі вони займали нижчі посади, у той час як чоловіки стрімко піднімалися партійними кар’єрними сходами.

І останнє. Сьогодні представники вищих ешелонів влади у більшості випадків навіть не розглядають жінку як серйозного політичного конкурента. Єдиний виняток становить хіба що Юлія Тимошенко. До речі, торік депутат Європарламенту Ребекка Хармс заявила, що за справою Тимошенко стоять не лише політичні мотиви. Пані Хармс переконана: «Чоловіки, які перебувають при владі, просто не бажають, аби жінка отримала такі ж повноваження і вплив». Ба більше, вони роблять усе, аби ще більше її принизити і «поставити на місце». Чого лишень варта низка сексистських стереотипних висловлювань від Віктора Януковича штибу того, що екс-прем’єр-міністр — не жінка, а якщо вона жінка, то її місце на кухні, чи заяви Володимира Литвина про те, що в політику йдуть лише «нещасні, обділені увагою і турботою жінки».

ПРИЧИНА №2. СТРУКТУРНЕ БЕЗПРАВ’Я

На сьогодні устрій українського суспільства побудовано так, що надзвичайно мало жінок мають статус бізнесвумен, з якого зазвичай і рекрутуються у велику політику їхні колеги-чоловіки. Найчастіше жінки приходять зі сфер освіти, охорони здоров’я та соціальних ініціатив, володіючи меншим політичним досвідом, ніж чоловіки. Більш того, економічний статус жінок зазвичай нижчий за економічний статус представників сильної статі, що в свою чергу позначається на їхніх фінансових можливостях для організації передвиборчої кампанії. Провідним трендом останніх років стала також інтеграція вітчизняних шоубізних дів та культурних діячок у політичний процес країни. Так, усім відомо, що другим номером у списку Партії регіонів на торішніх парламентських виборах була відома співачка Таїсія Повалій, а другою в «УДАРі» поставили письменницю Марію Матіос. У свій час за народну підтримку на виборах боролися Софія Ротару, Руслана Лижичко, Ольга Сумська та багато інших багатих і знаменитих. Як показує досвід, артисток, що стали політиками, історія знає багато. Згадати хоча б скандально відому порноактрису Чічоліну — італійську депутатку від Радикальної партії, яка в обмін на відмову від війни запропонувала своє кохання Саддаму Хусейну та Усамі бен Ладену. Кілька років тому колумбійська співачка Шакіра стала радником американського президента Барака Обами у справах освіти іспаномовного населення США, а торік інша відома артистка Бейонсе виступила з активною підтримкою у передвиборчій кампанії Обами. У Росії, для прикладу, знаменита примадонна Алла Пугачова є відкритим прихильником політика-мільярдера Михайла Прохорова.

ПРИЧИНА №3. ЧИННИК БІОГРАФІЇ

Важливу роль у тому, піде жінка в політику чи ні, відіграють особливості її життєвого шляху. Так, сучасна представниця чарівної статі несе відповідальність за виховання власних дітей, веде домашнє господарство, а тому як мінімум на кілька років повинна забути про власні кар’єрні амбіції. Не випадково жінки, як правило, приходять в політику в значно старшому віці, ніж чоловіки. Вони зазвичай чекають, доки їхні діти стануть дорослими і вже не потребуватимуть такого обсягу материнської турботи й підтримки. Однак є інший тип жінок, для яких кар’єра й сім’я є поняттями несумісними. Саме тому в лавах політичних діячів зустрічається так багато самотніх, бездітних чи розлучених жінок-депутаток.

Це не означає, що чоловіки не відчувають конфлікту між політичною кар’єрою й сімейним життям. Просто вони здебільшого займаються політикою всупереч такому зіткненню, а в жінок, мабуть, спортивний інтерес не настільки розвинений, як у представників сильної половини людства. Саме тому в суперечливих ситуаціях вони схильні шукати компроміс і скоріше відмовляться від райдужних журавлів свого політичного майбутнього, аніж проміняють їх на буденних синиць свого теперішнього.

Для прикладу, німецький канцлер Ангела Меркель має досвід невдалого шлюбу, тому вийшла заміж удруге, однак дітей у політика немає. А лідер української опозиції Юлія Тимошенко прийшла в політику вже у зрілому віці, оскільки до того часу займалася вихованням власної доньки та заснуванням комерційних підприємств разом зі своїм чоловіком. Що ж до відомої Маргарет Тетчер, то свого часу вона зробила тайм-аут у власних політичних стремліннях заради інтересів сім’ї, вона народила близнюків (сина і доньку) і чи не одразу після цього з головою поринула у велику політику. Нині її донька Керол — знана журналістка, автор кількох книжок про життя та побут залізної леді, а син Марк — скандально відомий бізнесмен, який 2005 року зізнався у власній причетності до спроби організації державного перевороту в Екваторіальній Гвінеї. До того ж його не раз звинувачували в тому, що в бізнесі він раз у раз прикривається іменем своєї впливової матері.

Однак, незважаючи на перераховані вище фактори, які заважають українським активісткам брати участь у політичному житті країни, їхні закордонні колеги вже встигли досягнути в цьому питанні неабияких успіхів.

ПРИХОВАНА СИЛА ЖІНОЧОЇ СТАТІ

Згідно з рейтингом найвпливовіших жінок планети 2012 року за версією журналу Forbes, трійку лідерів утворюють саме політичні діячки. Перше місце вкотре зайняла канцлер ФРН Ангела Меркель, друга позиція у держсекретаря США Гіларі Клінтон, третє — у президента Бразилії Ділми Руссефф. Шоста сходинка підкорилася лідерці правлячої в Індії партії «Індійський національний конгрес» Соні Ганді, 7-ма — першій леді США Мішель Обамі, а на 26-му місці опинилася британська королева Єлизавета ІІ. Нагадаємо, що 2005 року третю сходинку цього рейтингу завоювала Юлія Тимошенко.

У загальному рейтингу найвпливовіших світу цього, на думку Forbes, Ангела Меркель має друге місце, Соня Ганді — 12, Ділма Руссефф — 18. Ці жінки відіграють важливу роль не лише в житті власної країни, а й впливають на стан міжнародної ситуації.

Згідно ж зі щорічним рейтингом журналу «Фокус», до десятки найвпливовіших жінок України 2012 року увійшли політики Юлія Тимошенко — перше місце, друге — у Ірини Акімової з Адміністрації Президента, четверте і 9-те місця у двох народних депутаток — Тетяни Бахтеєвої та Юлії Льовочкіної відповідно.

У загальному списку найвпливовіших людей України, оприлюдненому у журналі «Корреспондент», Юлія Тимошенко посіла 13-ту сходинку, міністр соціальної політики Наталія Королевська — 45-ту, а міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова — 48-му. Вони стали єдиними жінками, котрі потрапили в топ-50 найавторитетніших осіб країни.

Багато чоловіків люблять стверджувати, що жінкам не місце в політиці. Але цю думку можна легко заперечити хоча б тому, що в усі часи представниці чарівної статі грали на політичній сцені далеко не другорядні ролі. Згадати хоча б Клеопатру, Маргарет Тетчер, Леді Діану, Беназір Бхутто, княгиню Ольгу чи Індіру Ганді. Ми не помилимося, коли зауважимо, що політика — не місце для боягузів. Тут досягають успіхів лише сильні духом та найпрофесійніші, а ці характеристики не мають гендерних ознак. На підтвердження сказаного надаємо коротенький список перших в історії жінок-президентів:

Марія Естела Мартінес де Перон

перша жінка-президент у світі, Аргентина (1974—1976 рр.);

Вігдіс Фіннбогадоттір

перша жінка-президент у Європі, Ісландія (1980—1996 рр.);

Корасон Акіно

перша жінка-президент у Азії, Філіппіни (1986—1992 рр.);

Елен Джонсон-Серліф

перша жінка-президент на африканському континенті, Ліберія (2006 р. — дотепер);

Агата Барбара

Мальта (1982—1987 рр.);

Мері Робінсон

Ірландія (1990—1997 рр.);

Віолетта Чаморро

Нікарагуа (1990—1997 рр.);

Рут Дрейфус

Швейцарія (1999 р.);

Вайра Віке-Фрейберга

Латвія (1999—2007 рр.);

• Тар’я Халонен

Фінляндія (2000 р. — дотепер);

Ділма Ванна Руссефф

Бразилія (2001 р. — дотепер);

Магаваті Сукарнопутрі

Індонезія (2001—2004 рр.);

Атіфете Яхьяга

Косово (2001 р. — дотепер);

Мішель Бачелет

Чилі (2006—2010 рр.);

Патіл Пратібха

Індія (2007—2012 рр.);

Даля Грібаускайте

Литва (2009 р. — дотепер);

Лаура Чінчілья Міранда

Коста-Рика (2010 р. — дотепер);

Пак Кін Хе

Південна Корея (2013 р. — дотепер).

Як бачимо, у багатьох країнах світу жінки вже багато років займають найвищі посади у політичній кухні прогресивних держав. Їхня роль у житті суспільства перестала зводитися до щоденного готування їжі чи виховання чад. В Україні ситуація останніми роками починає потрохи змінюватися. Завдяки підписанню низки угод щодо зрівняння чоловічих і жіночих прав частка політичних діячок з кожним роком помітно збільшується. І це не дивно, адже для того щоб стати повноцінним членом Європейського Союзу, Україні необхідно утверджувати систематичну політику гендерної рівності. Тільки тоді жінки зможуть по-справжньому впливати на стан речей у країні та з об’єкту політичної дії трансформуються в авторитетний суб’єкт багатофункціонального керівництва державою й ефективної взаємодії з суспільством.

Юлія ЛУЧИК, студентка КНУ ім. Т. Г. Шевченка
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments