Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Десталінізація в Росії. Чергова спроба?

Борис СОКОЛОВ: «Збереження культу Сталіна пов’язане з тим, що російська еліта залишилась імперською за своєю сутністю»
5 липня, 2013 - 15:26
«СТАЛІН ЗАВЖДИ БУДЕ ПРИСУТНІЙ У РОСІЙСЬКІЙ ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ, ХОЧА Б ЯК ПАМ’ЯТЬ», — ВВАЖАЄ ІСТОРИК / ФОТО З АРХІВУ «Дня»
БОРИС СОКОЛОВ

Останнім часом питання про десталінізацію звучить у Росії дедалі частіше. Проводять дискусії, пишуть численні матеріали, а нещодавно стало відомо, що проект десталінізації невдовзі отримає статус федеральної цільової програми, і навіть разом із держфінансуванням. Наскільки реальною є десталінізація в Росії? Говоримо з російським істориком, критиком, літературознавцем і членом російського Пен-клубу Борисом СОКОЛОВИМ.

Борисе Вадимовичу, про що свідчить статус федеральної цільової програми для проекту десталінізації?

— Ні про що. Буде дуже обмежена десталінізація. Все поєднуватиметься з єдиним підручником історії, що спроектований і виключає об’єктивне вивчення історії Другої світової війни. У цьому контексті зрозуміло, що десталінізація зведеться до згадок про репресії, здійснені Сталіним, і не більше того.

Одним із пунктів запропонованого документа було проведення суду над тоталітаризмом, але в ході дискусії від нього відмовилися. Ви підтримуєте суд над тоталітаризмом?

— Ні, я не підтримую цього. Як можна судити певну абстракцію, яка не буде представлена конкретними живими людьми? Судити мертвих — це дурниці.

Нещодавно в Росії було запущено новий інтернет-ресурс «Документи радянської епохи». Близько 300 тис. документів із засекречених фондів Політбюро (за період 1919—1932 рр..) і Й. В. Сталіна (найважливіші матеріали за період 1866—1996 рр..) було оприлюднено. Як ви вважаєте, чи покладе це край спекуляціям довкола особи Сталіна?

— По-перше, цей сайт малодоступний. Він постійно переобтяжений, і на нього дуже важко зайти. Але головне інше — архів Сталіна там же викладено, а найцікавіші речі, які й свідчать про його злочини, — листування з органами безпеки, листування з міністерством закордонних справ — як і раніше, залишаються секретними і їх не викладено у відкритий доступ. Справа ж не в кількості документів, а в їх якості. А про репресії свідчить нікчемна частина документів, які виходили від Сталіна або зберігались у його архіві. Якщо навіть 1% документів залишається засекреченим, найчастіше це саме ті, які й свідчать про злочини. Це, до речі, суперечить Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій» та іншим законам, які забороняють засекречувати інформацію, що належить до незаконних репресій.

Сьогодні хтось вважає Сталіна «великим правителем» і «ефективним менеджером», а хтось — «тираном» і «вбивцею»...

— Суперечки про Сталіна не припиняться навіть тоді, коли будуть опубліковані всі мислимі документи.

Чому?

— Справа в ідейних позиціях, а не в оцінці матеріалу — в ігноруванні одних фактів і прийнятті інших. Це не залежить від того, що буде і не буде опубліковано.

Чи можна стверджувати, що Сталін досі є важливою фігурою для російського суспільства?

— Важливою фігурою історичної пам’яті він, безумовно, є. Хоча з усіх правителів радянської епохи зараз, хоч як дивно, найпопулярніший за всіх Брежнєв. Це пояснюється тим, що це була така собі епоха стабільності, відносної забезпеченості і відсутності якихось масових політичних репресій. Вони були вибірковими, і масштаб їх був не такий великий, як за Сталіна. Популярність Брежнєва зникне, коли піде зі сцени покоління тих, хто жив у його епоху. Але, з іншого боку, нині дуже мало людей залишилося, які жили в епоху Сталіна, а популярність Сталіна не зникає серед тих людей, які народилися значно пізніше після його смерті.

Чому все-таки, на вашу думку, в Росії, яка пережила трагічне ХХ століття зі сталінськими репресіями, таборами і голодоморами, досі не можуть дати однозначну оцінку злочинам Сталіна?

— Річ у тім, що прихильники Сталіна вважають, що репресії були виправдані і що основна їх маса була правильною — знищували ворогів. І Сталін може бути цілком виправданий тим, що він таким чином готувався до війни. Збереження культу Сталіна пов’язане з тим, що російська еліта залишилась імперською за своєю сутністю. Сталін був справжнім будівничим Радянської імперії. Путін хотів би за можливістю всі колишні радянські республіки з’єднати з Росією, зокрема, й Україну — чому на неї йде потужний тиск за газовим чинником і в інших сферах. У зв’язку з цим імперську політику Сталіна у нас не критикують, наш МЗС сьогодні фактично займає ту саму позицію, що й Молотов — виправдовує дії Радянського Союзу, окупацію Західної України, Західної Білорусі, країни Балтії, війну з Фінляндією. І якщо така позиція існує, то, звісно, Сталін буде завжди присутній у російській зовнішній політиці, хоча б у вигляді пам’яті.

Чим це загрожує подальшому розвитку російського суспільства?

— Російське суспільство дедалі більше скочується до тоталітарного минулого, до ухвалення репресивних законів, які багато в чому роблять життя громадян майже таким, яким воно було за «совєтів», тільки без якоїсь соціальної забезпеченості і стабільності.

Що має змінитись у свідомості посттоталітарного суспільства, щоб виробити зрілу оцінку тоталітаризму і спадщині Радянського Союзу?

— Треба, щоб змінилась еліта і на зміну путінському режиму прийшов демократичний режим. У цьому випадку може бути антисталінська реальна пропаганда, і поступово Сталіна можуть усунути з громадського дискурсу. У Німеччині післявоєнне засудження минулого і реальне засудження нацистського тоталітаризму розпочалося в 1960-ті роки. Тоді суспільство пройнялося цим, коли відійшло покоління, яке жило за Гітлера. А у нас специфічний режим, який багато в чому наслідує Сталіна, хоча й засуджує його злочини і крайнощі. Поки не буде іншого режиму, тут нічого не зміниться. І всілякі лакувальні програми десталінізації не працюватимуть.

Події на Болотній і площі Сахарова — стали серйозним сигналом для влади. Як, по-вашому, чи сформувався серед російського суспільства запит на нову еліту?

— Цей запит є десь у 10—15% членів суспільства, найбільш просунутої його частини, яку дуже умовно називають «середнім класом», хоча це зовсім не той середній клас, як у західних країнах. Якщо йти далі, то цього запиту немає. В опозиції немає єдиного керівництва, яскравого лідера, довкола якого вона могла б об’єднатися.

Наприкінці минулого року Федеральне архівне агентство Росії оголосило про підготовку тритомника документів, який «спростовує винятковий характер голоду в Україні в 1930-х роках». У чому причина такого кроку?

— Причина в тому, щоб показати, що Голодомор не був спрямований проти України, а був спрямований проти всіх народів Радянського Союзу. Так, як і український народ, постраждав і народ Казахстану. Там померла мало не половина казахського населення. Але там це було багато в чому результатом бюрократичного ідіотизму. Казахів намагалися силоміць садити на землю, не даючи їм можливості займатися колишнім кочовим скотарством, і це призвело до трагічних подій.

В Україні, можливо, голод і був спрямований проти українців. Тому що справді, Україна і Кубань постраждали більше за інші регіони. В Україні було доволі анархічне населення (це було видно за Громадянською війною), яке чинило опір колективізації, і щоб його придушити, було використано голод.

Як ви вважаєте, що може спонукати Кремль визнати український Голодомор 1932—1933 рр. геноцидом?

— Кремль не визнає цього ніколи. Я не впевнений навіть, що це станеться за умови зміни режиму, але за нинішнього уряду — точно ні.

Нещодавно радіостанція «Эхо Москвы» провела опитування: «Чи треба Росії каятися за свою історію?». «Так» відповіло 53%. Негативно відповіли 45,4% респондентів. «День» підтримав тему — провів власне опитування експертів. Їхні думки також розділились. А як ви вважаєте? Чи треба Росії каятись і чи є в цьому сьогодні потреба?

— Я не вважаю, що якомусь народу треба каятися за свою історію. Історія така, яка є. Її треба вивчати і намагатись не повторювати тих помилок і злочинів, які було здійснено, і виносити з них уроки. Якщо ж ідеться про вибачення на державному рівні за якісь злочини, то я вважаю, що Росія повинна вибачитися багато за що у своїй історії і перед різними народами. І за окупацію різних країн, і за вбивства та злочини, за той же Голодомор. Але знову-таки, я не думаю, що в недалекому майбутньому такі вибачення матимуть місце.

Ідея створення спільного підручника з історії між Україною і Росією. На ваш погляд, наскільки це реально і необхідно?

— Якісь такі книжки повинні бути. Скажімо, російський і український погляд на історію під однією обкладинкою. Але називати їх «підручниками» я не став би. Це, швидше, мають бути книжки, які дають два погляди на одні й ті самі події. А ці книжки, які називають «підручниками», створюються абсолютно за іншим принципом. Там намагаються якраз «згладити» якісь протиріччя і дійти консенсусу. Вони виходять доволі беззубими і малоцікавими. А спільний підручник — не має сенсу, навіть не через різні оцінки одних і тих самих подій, а через різну значущість однакових подій для різних народів.

Ігор САМОКИШ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments