Дзеркало української політики
Про можливість офіційного "воскресіння" Дмитра Табачника в політиці (неофіційно він із неї і не йшов) розмови почалися ще в серпні, коли його прізвище спливло під час формування уряду. Однак навіть такий стриманий політик, як віце-спікер Віктор Мусіяка, заявив: прихід Табачника в Кабмін "призведе до негативного сплеску величезної сили і стане сигналом до вже остаточного протистояння між Президентом та парламентом". На деякий час питання було зняте.
Не виключено, що сам Дмитро Володимирович не так уже й домагався урядового поста. Його теперішня посада радника значно вагоміша: вона дає "доступ до тіла" і можливість впливати на події, дає простір для участі в публічній політиці (до всього цього наш герой вельми небайдужий). І все це в той час, коли повністю немає відповідальності та будь-якого контролю, окрім президентського, а до цього Дмитру Володимировичу не звикати.
У безпосередній близькості до великої політики Табачник опинився восени 1992 року, коли став прес-секретарем прем'єр-міністра Леоніда Кучми. Тієї пори Д. Табачник ще не претендував на роль самостійного політика, проте зміцненням і розширенням свого впливу займався вельми успішно, домігшись підвищення статусу прес-служби до рівня управління інформації КМ. Разом з усіма "людьми Кучми" він пішов із Кабміну після відставки патрона, але, на відміну від більшості з них, отримав непогану компенсацію - посаду заступника міністра. Треба віддати йому належне: на цій посаді він залишався членом команди і брав активну участь у передвиборній кампанії Леоніда Даниловича. Щоправда, чутки про роль Табачника в перемозі Кучми з часом було надміру роздмухано: на історію "шляху до перемоги" заднім числом переносився надмірний вплив майбутнього голови адміністрації Президента.
У липні 1994 року все виглядало інакше. Відразу після оголошення про обрання Л. Кучми Президентом України в обох офіціозах - "Урядовому кур'єрі" та "Голосі України" було надруковано (13. 07. 94 р.) "Інформацію" про команду нового Президента. У ній вихвалялися таланти самого Дмитра Володимировича ("він - кандидат історичних наук, відомий публіцист"), але віддавалось належне й іншим членам передвиборного штабу - Валерію Пустовойтенку, Леоніду Новохатьку, Петру Лелику, Віктору Небоженку, Володимиру Маленковичу та ін. Окрім згаданих, додамо Володимира Горбуліна, Олександра Разумкова, Володимира Гриньова та багатьох інших, хто вніс у перемогу Кучми неабияку лепту. О тій порі Табачник був лише одним із членів команди і далеко не "першим серед рівних".
Коли переможці ділили посади, Дмитрові Володимировичу дістався далеко не найвпливовіший і не найпрестижніший пост секретаря президентської адміністрації ("головою АП" посада стала називатися пізніше). Перша з численних "загадок Табачника": як він примудрився зі свого скромного поста "зібрати величезну владу" і стати одним із найвпливовіших політиків держави? У чомусь ця ситуація нагадує становище петербурзького генерал-губернатора Трепова, в розпалі революції 1905 року розжалуваного в палацові коменданти. Громадськість тріумфувала: "Насилия поборник назначен во дворец как самый старший дворник", - утім, у дійсності все було інакше. Вітте писав: "Переїхавши в апартаменти, розташовані біля покоїв його величності, посівши становище цілковито безвідповідального диктатора, різновид азіатського євнуха європейського правителя, який невідлучно перебуває при його величності, Трепов набув іще більшого впливу". От і Табачник, як господар будинку на Банковій, набув величезного впливу.
Друга загадка: як наш герой такий тривалий час мав вплив на Президента, попри те, що результати його діяльності завдавали главі держави саму шкоду? Саме Дмитро Володимирович став приводом для першого гострого конфлікту між парламентом і Президентом. Мова йде про сумнозвісну "справу про недопущення депутатів до АП" (30. 01. 95 р.). За формальними наслідками справа скінчилася "пшиком": постанову ВР з вимогою відставки Табачника ніхто не виконав, однак у ході парламентського обговорення акценти змістилися з "депутатського інциденту" на сам факт нелегітимного впливу голови АП. Тоді й були озвучені на всю країну анекдоти про "Дімо-кратію" і про те, "ким працює Кучма - президентом в адміністрації Табачника". Президент ставав просто смішним.
Ба більше. Усі ініціативи АП ослаблювали самого Президента Кучму. Загострення конфронтації з парламентськими лівими, раптова дружба з НРУ, конфлікти за першість із керівництвом Кабміну, розпалювання "міжусобиці" безпосередньо у президентському оточенні тощо - все йшло "в мінус".
Єдине "досягнення" президентської команди у протистоянні з парламентом - "Конституційний договір" - придумав і "пробив" зовсім не Дмитро Володимирович, а тодішній перший помічник Президента Олександр Разумков. Договір дав Леонідові Кучмі величезні повноваження, однак розпорядився ними Президент настільки неадекватно, що у прийнятій через рік новій Конституції повноваження глави держави були суттєво урізані. Нагадаємо, "конституційна ніч" стала можливою тому, що Кучма, керуючись порадами Табачника, пішов ва-банк і виніс на референдум непогоджений проект Основного договору, повністю проігнорувавши власну обіцянку в жодному разі не робити цього, яку він публічно дав своїм парламентським прибічникам.
Іще один штрих: сам Табачник ніколи не рвався "на передній край" захисту свого хазяїна. Пригадаймо обставини відставки прем'єр-міністра Євгена Марчука. Чомусь ця інтрига вважалась дуже "небезпечною" справою, хоча насправді була лише нерозумною і виконаною непристойно метушливо. Так от, усі "критичні дні" Дмитро Володимирович був відсутнім у країні, був зайнятий на Кубі важливою справою: передавав Фіделю Кастро особисте послання Президента України.
У кінці "напівдиктаторства" на Табачника повалився вал компрометуючих матеріалів, але навіть це не похитнуло позицій голови АП. Його було звільнено пізніше, коли викривальні вали відкотилися, ніби усвідомивши всю марність нападок на політика, який стояв так упевнено. Чому ж його все ж таки не було звільнено? Якусь роль відіграло сподівання примиритися з парламентом, якусь роль - "старші товариші" Дмитра Володимировича - секретар РНБ Володимир Горбулін і тодішній прем'єр Павло Лазаренко (він іще був "у фаворі"). Відзначимо також не вельми зрозумілий указ, який вийшов водночас із указом про відставку, - про позбавлення Д. Табачника відразу декількох військових звань (цікаво, чи не буде вважатися тепер новий радник Президента знову полковником - до нових вказівок?). У кожному разі, рішення Президента переживалось ним самим дуже особисто, досить пригадати відверте виправдовування Л. Кучми через кілька тижнів: "Завжди дуже переживаю, якщо когось образив... відчуваю навіть більший дискомфорт, аніж ті, кого я зняв по заслузі" ("ЗН", 28. 12. 96 р.).
І ось тепер Табачник повернувся. Мабуть, це було неминуче: його наступник Євген Кушнарьов виявився непридатним для ролі "злого демона", а Володимир Горбулін дуже не хоче сам виконувати цю роль "прилюдно". Постійні "проколи" команди в останні місяці підштовхували Президента звернутися до свого давнього соратника, - не тому, що в Табачника вже такий "інтелектуальний потенціал і досвід" (Є. Кушнарьов), просто Леонід Данилович сприймає його як своєрідний "талісман".
Передвиборна кампанія обіцяє Президентові великі неприємності, тож його бажання заручитися хоча б такою ненадійною "гарантією" можна зрозуміти. Щоправда, життя нерідко карає надто забобонних політиків.
