Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Есе про економічну свободу

24 лютого, 2006 - 00:00
ФОРУМ КНИГОВИДАВЦIВ У ЛЬВОВI. ЧИТАЮТЬ УКРАЇНЦI БАГАТО, АЛЕ УКРАЇНСЬКI ПИСЬМЕННИКИ ВIД ЦЬОГО НЕ БАГАТIЮТЬ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»

Свобода завжди конкретна. Звільняючи, вона переносить на поля інших прав та обов’язків. Навіть у своєму найповнішому вияві — творчості — вимагає дотримання основного принципу співіснування у Всесвіті: «Не зашкодь!» Свобода мислити, обирати, діяти не є породженням внутрішньої свободи. Навпаки, внутрішня свобода виникає з послідовної реалізації цих свобод.

На початку Книги Буття «дух сидить на водах», а не ширяє над ними, як невірно перекладають іноді цей текст. Дух висиджує яйце, з якого за наказом Творця постане впродовж шести днів Всесвіт. Бог створив людей на свою подобу вільними й активними. Основа їхньої праці — відповідність роду занять схильностям кожної людини й загальне благо. Свобода, згідно Сімони Вайль, французького філософа, є однією з найважливіших духовних потреб людської душі, тим коренем, яким вона прикріплюється до людської спільноти. Йдеться, передусім, про економічну свободу. Я б назвала її «повною реалізацією у праці всіх потенційних можливостей і якостей людини». У цьому аспекті я хотіла б показати інтелектуальну працю, зокрема, творчу, оскільки за багато років літературної діяльності, спостережень та роздумів бачу, як глобальні, так і власне українські проблеми реалізації економічної свободи.

Для мене творчий процес ніколи не асоціювався з фізіологічними актами — навпаки, у подібному легковажному порівнянні прихована велика небезпека: «біологізація» людини свідчить про кризовий стан сучасної цивілізації, яку навіть непесимісти називають «цивілізацією смерті». Я завжди була свідома того, що творчість — це особливий благородний вид праці, яка змушує людину самореалізовуватися у складних, часом навіть вкрай несприятливих, умовах, і не завжди належно поціновується за її життя. Я б порівняла власну творчу працю з шахтарською. Починаючи нову справу, мусиш спускатися кожного разу все глибше, хоча там не завжди світло та існує небезпека обвалу. Ця шахта — мої пам’ять, досвід, підсвідомість. У ній я повинна знайти щось коштовне й корисне. Лише початківцю може часом пощастити «на поверхні» й здобути визнання. Але праця, як неперервна молитва, повинна тривати надалі. Зупинитися неможливо, бо це означає загибель. Просто ж копання шахти, коли нічого не знаходиш, нагадує рабство й тому абсурдне. Шахтар видобуває щось корисне для інших й виносить його на поверхню. Люди оцінюють його вартість, проте не завжди. У будь-якому випадку шахтар знову йде в глибину, розпочинаючи новий цикл праці. Те, що створюють письменник, філософ, вчений, не є ані золотом, ані діамантами, вартість яких беззаперечна. Iноді минає не одне людське життя, перш ніж оцінять створені духовні вартості. Так було завжди, й у митця не повинно бути комплексів із цього приводу. Люди не завжди готові сприйняти щось незвичне, але воно необхідне наступному поколінню чи небагатьом уже нині. Часом письменник знає, що можуть сприйняти саме зараз, й не копає надто глибоко. Такий успіх, попри всю його глобальність, нетривкий. Його, зрештою, дуже швидко забувають. Або потім віднаходять через багато років, як раритет... Він мав свободу мислення, вибору, дії, але скористався ними не повністю, виготовивши неякісний, недовговічний продукт. Немає значення, чи свідомо, чи ні, але такі речі не прощаються нікому.

Якщо шахтар ставить перед собою мету винести видобуте ним людям, то гноми, котрі так само працюють у глибинах, не бажають ні з ким ділитися й ревно оберігають скарби від марнотратників, що здатні використати їх на щось лихе. Лише іноді відважуються подарувати дещицю тим, хто їм подобається. Тому мені здається, що творцеві-інтелектуалу слід бути обережним. Бо, як кожен, хто працює, він повинен дбати не лише про те, щоб отримати належне за працю, аби забезпечити її собі надалі, а й про те, щоб не зашкодити. Книжка, яка розбещує, деморалізує людину, така ж небезпечна, як і нова зброя масового знищення, бо вона існує не в одному примірнику. Тиражування ксенофобії, насильства, порнографії відображають не реальний попит споживачів, а спробу маніпулювання певними людськими інстинктами. Ось що таке «біологізація» суспільства. Якість праці повинна відповідати якості потреби, тому в цьому сенсі художню літературу поділяють на елітарну, альтернативну й масову. Мушу визнати, що ось такі, може й елементарні, аналогії з економічними поняттями приносять мені втіху, бо не дають змоги відчужуватися від реальності, яку можна змінити, лише зробивши повну переоцінку цивілізаційних цінностей, у тому числі економічних. Ми живемо в країні, що розвивається, й маємо можливість уникнути багатьох помилок і кризових ситуацій. Але у відсталій економічно країні не часто прислухаються до порад філософів та вчених.

Тому полишу на якийсь час мислити алегоріями. Повернемось до нової для пострадянського економічного лікнепу категорії економічної свободи. Матеріальна незалежність — це дещо інше, це умова для праці та відновлення сил. Вона може гарантувати економічну свободу, а може й не гарантувати. Для письменника, котрий заробляє собі на життя іншою працею, щоб писати книги, єдиною мрією є бодай якась найскромніша матеріальна незалежність. Суспільство завжди ставиться з підозрою до творчих особистостей та охочіше утримуватиме хронічних нероб, аніж людей, думки котрих не можна передбачити й реально оцінити їхню працю. Я так само не маю змоги жити з письменницької праці, а робота, за яку мені платять, відбирає багато сил і часу. I я не вважаю, що це нормальна ситуація, бо книги мої видаються й мають своїх читачів. Мабуть, як кожен письменник зі стажем, я можу розділити його на дві частини: раніше й тепер. Раніше я отримувала досить пристойні гонорари, які давали можливість займатися виключно творчістю. Але мій творчий потенціал був обмежений iз інших, ідеологічних причин. Над усіма тяжіла тоді цензура. Усі видавництва належали виключно державі, яка оберігала їх від банкрутства. За такої ситуації шахтарі виносили на поверхню те, що їм замовляли, а гноми ревно берегли свій скарб, вірячи в те, що і вони колись зможуть поділитись ним із читачами. Iснував самвидав, який не мав тоді таких широких технічних можливостей, як нині. Копії окремих творів робились на цигарковому папері, на примітивних друкарських машинках. Проти самвидаву виступала могутня тоталітарна карна машина. Автор самвидаву міг позбутися громадянських прав і фізичної свободи або стати вигнанцем. Однак, незважаючи на тиск, література могла розвиватись хоча б якісно, виконавши примітивні умови перед цензурою, де теж працювали достатньо розвинуті інтелектуально люди, котрі розуміли: без свіжого повітря, тобто без мистецтва, яке відповідає потребам душі, задихнеться ціла Система. Зрештою, можна було писати езопівською мовою. Дотепер ми прагнемо відшукати щось поміж рядків.

Здавалось, із здобуттям Незалежності творча особистість нарешті отримала свободу. Певною мірою — так, доки не минув стан ейфорії. Але ця свобода надто нагадувала банальну анархію. Позаяк національна економіка так і не була створена, то й національна культура не стала економічно вигідною. Український письменник в умовах дикого капіталізму й адміністративно-командного управління став невигідним людським капіталом. Ні суспільство, ні держава не зацікавлені у поглибленні шахт, а сам письменник повинен пробивати собі шлях до визнання, хоча у цивілізованому світі цим займаються літературні агенції. Оскільки він погано знає закони попиту й пропозиції, й, правду кажучи, не мусить, то намагається передозувати творчу свободу на кшталт одного з героїв Ф. Достоєвського: оскільки немає цензури, а лише вільна конкуренція, то все дозволено — шаманство, порнографія, натуралізм і будь-який інший епатаж. При вмілій рекламі та завдяки піару робляться бестселери, мистецький рівень яких надзвичайно низький, а, отже, зникає естетична вимогливість до тексту. Занепад культурного рівня позначається на всіх сферах суспільного буття. Більш вимогливий читач має у власному розпорядженні літературу інших країн, і національна самопереоцінка не витримує конкуренції. Особистісний фактор як автора, видавця, так і споживача, здатен набагато сильніше вплинути на конкурентоспроможність української книги, ніж навіть державна політика підтримки. Це правда, але без їхньої взаємодії не може постати розвинутої національної культури.

Замість цензури, цього паперового дракона доби тоталітаризму, економічна свобода митця стикається з тотальною комерціалізацією. Людський капітал, нове для нас економічне поняття, трактується надто прагматично: він повинен приносити негайний прибуток, щоб видавництво вижило. На комерційне книговидання здійснюється шалений податковий тиск, що став інквізицією в сучасній Україні. Тому видавці змушені приховувати власні прибутки. Навіть працювати з живими авторами їм невигідно, бо виплата гонорарів і дотримання авторського права можуть призвести до банкрутства — настільки вони вразливі з економічного боку. Як я уже казала раніше, основою продуктивної людської праці є максимальне використання людських якостей та загальне благо. Бог нашої «ринкової» економіки змушує шахтарів працювати за мізерну плату або й без неї до повного виснаження, а гноми його просто не цікавлять. Де немає здорового економічного клімату, там, як правило, не існує жодного правового підґрунтя для майбутнього його оздоровлення. Блокування Закону «Про підтримку книговидавничої справи в Україні» здійснюється за допомогою іншого Закону «Про податок на додану вартість». Схоже на те, що Верховна Рада не те що не хоче, а й нездатна професійно відділити книгу від ковбаси. Як наслідок, українська книга неприбуткова, що неприродно, бо книговидання у цілому світі є дуже прибутковою галуззю. У нас це «слабка ланка», котра з’єднує автора з книготоргівлею. По суті, як сказав нещодавно один письменник, навіщо нам комерційні видавництва, коли кожен автор, маючи вдома комп’ютер і принтер, може видати сам собі книгу невеликим тиражем або розповсюдити текст в iнтернеті. Можливо, лише тоді письменник, ставши самовидавцем і самопродавцем, здобуде економічну свободу, а з нею й усі інші свободи. Принаймні, це досить привабливий вихід. Бо тоді, втративши контроль над інтелектуальною власністю, книговидавці захочуть її придбати на вигідних для автора умовах. Нині ж він або не отримує нічого, крім авторських примірників, або лише жалюгідні 10% по факту від продажу книжки, над якою він працював кілька років. Це для нього дуже невигідно, бо не забезпечує навіть прожиткового мінімуму. Я не можу назвати нині жодного літературного часопису в Україні, який би регулярно платив гонорари письменникам. Тому їхня якість доволі низька, й придбати їх практично неможливо в газетних кіосках. Якщо автор не отримує прибутку, то й видавництво його не матиме. Зазвичай наші видавництва видають книги на замовлення. Як правило, це — підручники або перекладна література. Iноземне консульство, звичайно, не фінансуватиме книгу українського автора, а дбатиме про престиж національної літератури. Український письменник натомість змушений часом ставати за прилавок і рекламувати власну книгу. I це є його «обов’язком», а не актом доброї волі: розважитись спілкуванням iз читачем. Це — нове ярмо, ще принизливіше, ніж цензура. Iншим таким ярмом є конвеєр, правда, на Україні він ще не запроваджений через відсутність гідної оплати літературної праці. Ніщо так не загрожує творчій свободі, як угода, згідно якої автор повинен періодично подавати рукописи до видавництва. Це стосується не лише масової літератури, детективів, екшенів чи любовних романів, а й будь-якої купівлі авторських прав. Угода виглядає дуже спокусливо: отримуєш аванс і маєш змогу працювати, не дбаючи про хліб насущний. Однак вільний ринок дуже чутливий до товару. Надвиробництво його чи зниження якості веде до спаду попиту. Якщо товар поставляє фірма, вона зазнає збитків і мусить щось змінити. Але у випадку автора-письменника втрати значно важчі й незворотні: деградація особистості, творче безсилля, повна професійна руйнація. Треба визнати, що книга — більше ніж товар, і коли ми хочемо зберегти духовні вартості, слід максимально декомерціалізувати культуру, бо це аморально: продавати те, що не повинно продаватися. У глобальному вимірі відчувається зниження якості культури, відколи вона стала прибутковим бізнесом. Приватний сектор у світовій економіці так само, як і державний, нині поставив людство перед проблемами гуманітарними та екологічними, яких воно вже не може вирішити без радикальних змін у політиці та формах власності. Ще у 70 ті рокиАуреліо Печчеї, ініціатор створення «Римського клубу», застерігав від небезпеки надвиробництва, марнотратства й занедбання людських якостей, які знаходять найповніший вияв у творчій праці задля спільного добра. Та економіка, яка існує нині у світі, в тому числі й українська, нежиттєздатна у майбутньому, бо нічим не обмежена й виходить за межі людських якостей, шкодячи не лише самій людині, а й довкіллю. Свобода — це здобуття нових обов’язків разом зі здобуттям нових прав. Вона мусить бути як забезпечена свободою мислення, вибору та дії, так і окреслена, обмежена загальнолюдськими потребами. До послуг людства усе ще чимало шахтарів і гномів духу й мудрості. Якщо воно їх втратить, то втратить усе.

...Українська культура нині нагадує пейзаж постіндустріального Донбасу. Ні війни, ні революції, а одні шахти зачинені, інші приватизовані, кругом безробіття й злидні. Є ще приватні шахти, вириті підручними примітивними засобами, де без жодних умов та гарантій безпеки працюють наймані шахтарі. I без гідної оплати. Все одно працюють, бо не мають жодного захисту від влади, котра нічого не дає, лише відбирає. Так само як від літературних шахтарів, так і від шахтарів Донбасу не вимагають зростання професіоналізму, отже, їхнє вміння забувається. Чим менше шахтарів, тим менше хранителів скарбів — гномів, бо зневіра не є найліпшим приятелем людини, яка прагне залишити щось наступним поколінням. Турбота про майбутнє є єдиною заслоною від економічної анархії.

ПРО АВТОРА

Письменниця-романістка. Живе й працює у Львові. Авторка книжок «Діти» (1982), «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990) та ін. Член Національної спілки письменників України.

Галина ПАГУТЯК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments