Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Фактор «Х»

Глибинне коріння сьогоденних українських проблем
9 липня, 2010 - 00:00
ПОСТТОТАЛІТАРНИЙ СИНДРОМ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Мабуть, неможливо перерахувати проблеми сучасної України. Звідки росте їхнє коріння? На жаль, над тим, щоб виробити реалістичну, отже, багатовимірну, багатофакторну, сказати б, стереоскопічну візію українського буття, працює не так багато науковців. Але все ж такий підхід поволі пробиває собі шлях, отож варто спробувати бодай пунктирно узагальнити вже вироблене соціально-гуманітарною наукою розуміння кореневих підстав чинної української ситуації.

НЕТИПОВА ВТІКАЧКА ВІД БІЛЬШОВИЗМУ

Світова політична наука відносить Україну (як і її сусідів на Сході та Заході) до числа посткомуністичних держав. І це не може викликати заперечень: упродовж десятиліть (в одних регіонах довше, в інших, західних, коротше) на цих теренах існував комуністичний різновид тоталітарного ладу (з перервою на війну і на нацистський різновид тоталітаризму). Потім тоталітаризм загнив зсередини, перейшов у стадію саморозкладу і впав. На порядок денний в Україні постали будівництво демократії та ринкової економіки.

Але чому в також посткомуністичних Польщі та Румунії соціально-економічні проблеми розв’язуються ефективніше, ніж в Україні? 1990 року українська економіка була в кращому стані, аніж у сусідів; може, якісь специфічні риси українського народу заважають йому ефективно працювати й будувати демократичну державну машину?

Та чому ж тоді мільйони українців-емігрантів за останні 120 років змогли добре адаптуватися до життя в американських, британських чи австралійських умовах? Їм ментальність не заважає, натомість «материковим» українським громадянам вона, як виявляється, шкодить. Доводиться припустити існування якихось «факторів Х», що тиснуть на свідомість та підсвідомість українського загалу як ззовні, так і — з якогось часу — зсередини, інтеріоризувавшись, як говорять психологи, тобто увійшовши до внутрішнього світу персонажів новітньої вітчизняної історії (тих, хто перебуває як на горішніх, так і на нижніх щаблях соціально-політичної драбини).

Якими ж були ці головні чинники останніх ста років (не будемо заглиблюватися у княжі чи козацькі часи)? Це — КОЛОНІАЛІЗМ, ТОТАЛІТАРИЗМ та ГЕНОЦИД — і все характеризує перебування України у складі Російської і Радянської імперій. Почнемо з першого. Навіть вироблена у радянські часи розшифровка поняття «колонія» цілковито характеризує ситуацію, в якій опинилася Українська РСР у межах СРСР. За «Советским энциклопедическим словарем», колонія — це країна чи територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керована на основі спеціального режиму. Специфіка цього режиму дуже добре висловлена класичною приказкою: коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці. Колонії й метрополії можуть бути навіть етнічно однорідними, але це не зупиняє прагнення колоніальних країн до незалежності (приклади: північноамериканські колонії Англії, на основі яких утворилися Сполучені Штати Америки, Австралія, Нова Зеландія, які входили до Британської імперії). При цьому радянська система створила імперію не стільки національно-етнічного, скільки ідеологічного типу — ідеократичну.

На відміну від імперій першого типу (Британська, Іспанська, Російська до 1917 року тощо), ідеократична імперія напряму не передбачає етнічне домінування однієї нації над іншими. Вона наполягає — у випадку СРСР — на «інтернаціональній дружбі народів», в інших випадках — на дуже схожих мотиваціях, які нібито базуються на єдності корінних інтересів загалу (навіть у разі, коли цей загал не розуміє свого щастя), а відтак витворює нову історичну спільноту — «велику арійську націю», «великий радянський народ», «велику югославську націю» тощо. За всіх обставин, реально як «старший брат» у новій історичній спільноті чи то германський, чи то російський народи виступають біомасою для «всесвітньо-історичних звершень» ідеократичної імперії; але їм бодай дозволено (в певних, виставлених тоталітарною ідеологією межах) гордитися власним національним «я»; інші народи позбавлені і такої можливості.

Але за всіх обставин колонія, визволена з-під панування ідеократичної імперії, має повний «джентльменський облаштунок» постколоніальної доби, як-от: домінування компрадорського капіталу, неповну структуру суспільства (певні верстви, головним чином пов’язані зі стратегічним політичним й економічним менеджментом, відсутні), недовершену і нецілісну національну культуру (щодо України ця ситуація блискуче описана ще наприкінці 1980-х тоді ще не академіком Іваном Дзюбою) і, можливо, головне — бачення підколоніальним народом себе самого не власними очима («очима своєї культури»), а очима колонізатора, тобто геть неадекватне світобачення і світовідношення, з відповідною «сліпотою» щодо вибору своїх перспектив розвитку. Останнє означає, що значна частина пересічного люду, дивлячись на себе очима колонізатора, зневажає свою власну мову, культуру, історію, зрештою, своє незалежне майбутнє.

Добре відомо, що в СРСР панувала тоталітарна ідеологія. Тоталітаризм — це державний лад, що прагне до здійснення абсолютного контролю над усіма сферами суспільного життя. Тоталітаризм характерний повним одержавленням суспільства, зростанням панівної партії, державного-управлінського й карально-репресивного апарату, ідеологічним контролем за поведінкою усіх членів суспільства, використанням пенітенціарної системи як одного з головних рушіїв економіки, уніфікацією культури. Тоталітарний лад нищив громадянську ініціативу і привчав маси населення до повсякденного беззаконня як до норми життя. Колоніальний режим ламав національну самосвідомість і культуру, деформував структуру економіки України в інтересах метрополії, не переймався захистом довкілля, зрештою, формував рабськи залежну від Кремля квазіеліту, нездатну на захист українських інтересів.

ПОСТКОЛОНІАЛЬНЕ ПОХМІЛЛЯ

Зверніть увагу: наразі ВВП Польщі приблизно на ј більший за український. А у 1990 був удвічі менший. Отож польська економіка росла, українська падала, потім теж росла, але не так успішно. Здавалося б, і число багатих людей в обох країнах мало бути хоча б приблизно пропорційним до загального обсягу ВВП і стану економіки. Але — ні! В Польщі значно менше мільярдерів і мільйонерів, аніж в Україні. І злидарів менше. І не тільки пропорційно до кількості населення, а і в абсолютних цифрах. Що це означає? Елементарну річ: у Польщі домінує капітал національний та транс’європейський, в Україні — компрадорський та імперсько-російський.

Якщо не залазити в теоретичні хащі, то головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає ось у чому: перший приростає, і внаслідок його діяльності багатшають країна та її громадяни, другий зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Перший росте далеко не лише за рахунок росту експорту, а і (головним чином) за рахунок росту чисельності внутрішнього платоспроможного споживача; для другого ідеал — це великі (і сховані від держави) гроші за експорт низькотехнологічної продукції плюс така публіка вдома, гранична межа інтересів якої — багато пива «Сармат» та видовищний футбол між «Шахтарем» і «Динамо».

Отже, одне із засадничих питань постколоніального розвитку — це зміна типу пануючого капіталу. Адже у разі, якщо не скрутити в’язи компрадорському капіталу, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку. Ба більше: вона може «випасти» із Третього світу в так званий Четвертий, де йдеться вже не про навздоганяльний щодо передових країн розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від таких країн.

На принциповому для будь-якої постколоніальної країни питанні, чи повинен капітал колишньої метрополії мати однакові права на території України (як і будь-якої визволеної держави) з іншими різновидами капіталу, варто, очевидно, зупинитися детальніше. Адже йдеться не про властиво теоретичну проблему, а про докорінне питання національної безпеки. Капітал метрополії за своєю суттю побудований не на засадах вільної конкуренції та рівної відповідальності, а на підставах домінування над національним капіталом колоній і країн, які входять до зони впливу згаданої метрополії. Капітал метрополії й після міжнародно-правового унезалежнення колишньої колонії прагне поводитися у ній по-старому, як господар, виходячи із інтересів своєї держави, із владною машиною якої він тісно злився впродовж історичного розвитку (бо ж капітал метрополії завжди йде до колоній і залежних країн в одній шерензі із адміністративними, військово-політичними та пропагандистськими силами колонізатора). А на додачу управлінський апарат нової незалежної держави, хоч-не-хоч значною мірою успадкований нею від колоніальної доби, має звичку ставати «струнко» перед колишніми хазяями. Щоб позбутися цієї звички, потрібні роки і практика співпраці з іншими, цивілізованими гравцями міжнародного ринку, а на додачу постійний тиск на управлінську верству з боку структур громадянського суспільства і контроль за цією верствою з боку незалежних інтелектуалів.

ЧИ СПРАВДІ ПЕРЕМОГЛА «ТРАДИЦІЙ ПІДРІЗАЦІЯ»?

Але і поняття «постколоніалізм» недостатньо, вважав американський професор Джеймс Мейс, котрий останні 15 років свого життя працював в Україні, зокрема, в «Дні». Голодомор 1932—1933 років мав наслідком такий злам буття українців, що він дається взнаки і зараз, оскільки йдеться про чи не єдину у Європі постгеноцидну націю. Постгеноцидний статус України означає, за Мейсом, по-перше, «вбивство розуму нації»; по-друге, люмпенізацію села на Східній Україні, що відчутно гальмує аграрну реформу; по-третє, слабку в порівнянні з іншими народами національну солідарність різних суспільних класів. А це, зокрема, тягне за собою найбільше в Європі майнове розшарування. Та головне в іншому. Не можна забувати, що Голодомор означав масштабну антропологічну катастрофу і масовий перехід населення до настанови на виживання замість повноцінного життя.

Реального власне економічного підґрунтя Голодомор не мав, причина його була не в низьких врожаях чи в потребі продати збіжжя за кордон СРСР задля закупівлі новітніх технологій, як інколи пишуть. Збіжжя вивозилося на збиральні пункти і там найчастіше просто пріло, зігнана докупи в колгоспи худоба і птиця гинули, а «виметені» з селянських хат рештки всього їстівного не мали товарної цінності. Йшлося про те, що тогочасне більшовицьке керівництво мало на меті раз і назавжди приборкати норовливе українське селянство — антропологічну і етнокультурну основу розвитку української нації.

Адже у 1918—1921 роках саме українське селянство на теренах колишньої Російської імперії вчинило чи не найпотужніший, хоча і значною мірою стихійний опір «червоним коням світової революції». Тим часом за планами кремлівського керівництва радянська Україна була ближнім тилом планованої грандіозної воєнно-політичної операції із радянизації Західної Європи. Отже, Сталін запрограмував разом із модернізацією війська та випуском велетенського числа наймодернішої зброї ще й кілька етапів «наведення порядку» у своїй імперії.

Восени 1932 року селянство Наддніпрянської України зазнало такого удару, якого ані до цього, ані після цього воно не зазнавало. Власне, в новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було — скажімо, Голокост виявився розтягненим більш аніж на п’ять років, а етнічні «чистки» на Балканах наприкінці ХХ століття не дійшли межі антропологічної катастрофи, бо їх зупинили збройні сили країн НАТО. Більшовики, між тим, ставили перед собою інше завдання, ніж німецькі чи сербські нацисти: не знищити «непевний» чи відверто ворожий етнос, а приборкати, укоськати, а потім використати його. Тому спершу сільське населення на повну силу відчуло повну безнадію пошуку порятунку — це коли у селян були відібрані буквально всі засоби до життя, — потім пройшла чистка «ненадійних елементів» (тобто осіб з бодай частковими проблисками людяності) у владних — партійних та радянських — структурах (йшлося про десятки тисяч репресованих партійців), а потім уже для найбільш слухняних і фізично бодай трохи витривалих селян (які сповна відчули на собі жах Великого Голоду) влада організувала харчувальні пункти у колгоспах.

Життя пропонувалося не просто в обмін на лояльність, а в обмін на схвалення політики партії (тобто того ж таки Голодомору) та на участь у боротьбі з «прихованими ворогами народу». Цим самим закладалася у підсвідомість мільйонів людей настанова на виживання за будь-яку ціну, на накопичення і приховування статків, навіть коли це виглядає аморальним і безглуздим. А паралельно по всій країні швидкими темпами згорталася українізація (не тільки в гуманітарній сфері, а і в науково-технічній: руйнувалися цілі наукові школи, бо контроль за елітою був важливіший за поділ атомного ядра, за міжконтинентальний стратегічний бомбардувальник, за реактивний винищувач чи за радіолокатори (саме ці питання на той час успішно розв’язували українські науковці та технологи), отож національне Відродження перетворювалося на Розстріляне — цим влада убезпечувалася від перспективи структуризації української нації, перетворення її на повноцінного історичного суб’єкта.

Інакше кажучи, Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість українського етносу факт його цілковитої залежності від більшовицької держави, його повної несуверенності не тільки в державно-політичному плані, а і в соціальному та екзистенційному планах. Так само несуверенною з цих часів мала почуватися особистість: до скону мусила українська людина дякувати великому Сталінові, що змилувався свого часу над нею чи над її предками, нагодував більшовицькою макухою, надів на шию колгоспне, якщо у селі, чи пролетарське, якщо у місті, куди тікали селяни, ярмо з червоною стрічкою — і дав дозвіл працювати на перемогу світового комунізму.

Тобто йдеться про цілеспрямоване перетворення українського народу на соціобіомасу так званих ідеальних виконавців будь-яких наказів, про «традицій підрізацію» — тут краще за Павла Тичину не скажеш, про масштабну антропологічну катастрофу, коли були не просто винищені кращі представники нації, а насправді у найрозумніших надовго відбите бажання бути кращими, про примусове повернення на ті кола національного розвитку, які перед цим українці вже пройшли століття тому. Ось такими на загал були наслідки Голодомору в плані національного розвитку українців.

Отже, східноукраїнське колгоспне село, де відбулася жорстка соціальна селекція, фактично перестало бути однією з головних опор національної моральності та культури; віднині у переважній більшості селяни (і вихідці з села) в історично складній ситуації виживають не нацією, а колом «своїх хлопців»; там тримаються не за Бога, не за істину, не за правові інститути, а за кума та за свата і намагаються не подолати ворога, а домовитися з ним. Країна не має цілісних соціальних структур; це — сукупність відносно ізольованих сегментів соціального простору, які не прагнуть до поєднання за допомогою культурно-інформаційних комунікацій. А ще селянин, потрапивши до міста, донині відчуває підсвідомий страх (який відтворюється на соціально-генетичному рівні) за своє «неправильне» походження, «некультурну» мову, «хибний» стиль поведінки і прагне якомога швидше їх замаскувати, позбутися свого єства. Саме ж місто набуває рис безнаціонально-«совкових», особливо пройшовши 1937-й рік.

Таким чином, Голодомор — це тяжка національна травма, наслідки якої відчутні донині. Постгеноцидна нація — це нація, яку здатен вилікувати від її страху жити повнокровним національним життям тільки масовий героїчний вчинок, бодай у ненасильницькій формі. Свого часу єврейська спільнота подолала травму Голокосту під час героїчної боротьби з деспотичними арабськими режимами і політичними силами за створення та виживання Ізраїлю. Східна Україна не мала такої нагоди, бо ж участь «східняків», скажімо, у Другій світовій війні значною мірою була використанням радянською системою українського «гарматного м’яса», коли самі українці не були суб’єктом історії. Отож пазурі Великого Голоду сягнули сьогодення, а настанови збільшовиченої ери сягнуть дня завтрашнього, якщо не займатися повсякденною «соціальною терапією».

***

У сучасній Україні існують політичні сили та інтелектуали, які заперечують наявність всіх цих чи бодай одного з перелічених чинників. У європейській політичній традиції для позначення таких персонажів, які готові здати національні інтереси в ім’я інтересів чужої недемократії, використовують поняття «п’ятої колони» та «квіслінѓів». Ті, хто в Україні заперечує факт російсько/радянського колоніального управління Україною чи факт Голодомору, який був добре організованим геноцидом українського народу, здійснюють класичну зраду національних інтересів задля виправдання антидемократичних сил, які чинили ці акції. Отож існують усі підстави для використання зазначених понять і стосовно симпатиків російського імперіалізму чи більшовицького тоталітаризму, а відтак зважати на їхні заперечення і «спростування» не більше, ніж сучасна Франція зважає на виступи прихильників Петена і Лаваля — мовляв, створений тими політиками варіант тоталітаризму був «якнайкращим» і «благотворним» для країни. Бо ж в іншому разі нам доведеться визнати, що накинутий ззовні тоталітаризм, ущербна національна культура і нездатність на солідарну діяльність — це цілком «нормальні» параметри життя українців, що останні — це генетично неповноцінна соціоетнічна спільнота. Але ж хіба це так і хіба не існує способів розв’язання українських проблем?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments