Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним

12 листопада, 2010 - 00:00
ТІМОТЕЙ СНАЙДЕР
ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

 

Кілька днів тому в книгарні Гарвардського університету (Кембридж, США) відбулася презентація книжки Тімотея Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним». Автор праці, професор Йєльського університету, є одним із провідних сучасних американських дослідників історії Центрально-Східної Європи, який професійно знає історію Польщі й України. Він є автором кількох монографій, присвячених проблемам історії регіону, в тому числі біографії знаменитого представника австро-угорського імператорського дому Вільгельма Габсбурга, відомого в історії України як Василь Вишиваний.

Нова книжка Тімотея Снайдера є узагальнюючим образом тоталітарної доби, яку автор зміг побачити й подати з несподіваного боку. «Криваві землі», які позначив на карті Європи Снайдер, — це значна частина Центрально-Східної Європи, що займає простір від Балтійського до Чорного моря і розташована між сучасними Німеччиною та Росією, Берліном і Москвою. Вона містить у себе Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Польщу, Україну і частково прилеглі до них регіони.

«Криваві землі» — не лише образ, а й логічна конструкція, яку автор побачив за очевидним фактом; саме на них протягом 1933—1945 років політичні режими Сталіна і Гітлера учинили найтяжчі злочини ХХ століття, насамперед Голодомор і Голокост. Тут відбулися найбільш криваві битви Другої світової війни, в яких загинули мільйони солдатів, а мільйони мирних людей спіткала така сама доля в тилах чи на окупованій території. Сьогодні кожний історик та освічений читач в усьому світі знає про ці події, але Снайдер наклав карту кожної з цих трагедій одна на одну і поставив запитання, чи є закономірність у тому, що вони відбувалися на тій самій території?

Снайдер зазначає, що глибоке знання історії України, Польщі, Білорусі, єврейського народів — кожної з цих історій окремо — не дає можливості зрозуміти причини масового знищення населення впродовж історично досить короткого періоду. Вивчення кожної національної історії окремо не дає змоги побачити цілісне явище, і лише розгляд їх сукупно з історією політичних режимів Гітлера і Сталіна допомагає зрозуміти його причини.

У цьому дослідженні, наголошує автор, об’єднані разом сталінський і нацистський режими, бо воно слугує об’єднанню національних історій в одне ціле, а історії «кривавих земель» — з історією Європи.

Порівнюючи Гітлера і Сталіна, автор відзначає близькість створених ними політичних режимів. Обидві політичні системи зросли з Першої світової війни, стали наслідком розвалу Російської та Німецької імперій і соціальних катаклізмів перших десятиріч ХХ ст. Сталінський соціалізм і націонал-соціалізм близькі між собою ставленням до демократичних інституцій, до земельного й селянського питань. Навіть хронологічно розвивалися однаково, оскільки переломним для них став 1933 рік. Автор особливо наголошує на тому, що Сталіна і Гітлера єднали також однакові «утопії» щодо України. Вона була потрібна обом диктаторам для розбудови їхніх соціалістичних держав. Сталін створював радянську модель через голодомор в Україні, а Гітлер, коли захопив Україну, нав’язав їй окупаційний режим. Голод в Україні виявився найтяжчим штучним голодом в історії людства, а за часів панування Гітлера і Сталіна в Україні загинуло більше людей, ніж в усіх інших «кривавих землях», більше ніж в усій Європі та у світі загалом.

На думку автора, епоха масового винищення людей у Європі розпочалася з 1933 року. Маленького українського хлопчика, який помер без їжі на початку 1933 р.; молодого чоловіка, розстріляного після своєї дружини 1937-го; польського офіцера, вбитого 1940 р.; російську дівчинку, яка наприкінці 1941 р. померла від голоду в блокадному Ленінграді, та єврейську дівчинку з Білорусі, яка влітку 1942 р. перед смертю написала батькові листа зі словами прощання, об’єднала спільна трагедія — всі вони виявилися жертвами найстрашнішої кривавої вакханалії в історії людства, яку влаштували двоє тоталітарних політичних режимів.

Історик виокремлює три стадії «епохи знищення людей» на «кривавих землях». Перша з них припала на 1933—1939 рр., коли основні злочини проти людства відбувалися за вказівками Сталіна. Друга — 1939—1941 рр., коли обсяги злочинів зрівнялися щодо кількості, і третя — 1941—1944 рр., коли першість вів Гітлер. «Посередині Європи в середині ХХ ст. нацистський і радянський режими знищили близько чотирнадцяти мільйонів людей». До цього числа автор не включає загиблих солдатів Другої світової війни, оскільки воєнні дії не були предметом його дослідження, але зауважує, що на ці землі припадає щонайменше половина прямих військових втрат найбільшої війни в історії людства.

Під фактичним кутом зору, ця праця являє собою сумний мартиролог злочинів сталінського і нацистського режимів, які нічим не відрізнялися один від одного щодо найбільш принципового світоглядного питання — ставлення до людського життя. В окремих розділах автор наводить огляд трагедій Голодомору, класового терору, національного терору, вбивств і депортацій короткого періоду дії пакту Ріббентропа — Молотова, «остаточного вирішення» єврейського питання за допомогою розстрілів та нацистських фабрик смерті, етнічних чисток — переселення мільйонів людей після війни тощо.

Сама назва книжки Снайдера відразу дає підстави вважати, що вона значною мірою має бути присвячена історії України, адже всі названі трагедії відбувалися насамперед на її теренах. Це чітко усвідомлює і Снайдер, який у самому початку передмови звертає увагу на український зріз тоталітаризму.

Авторський аналіз історії Голодомору в Україні засвідчує, що ця трагедія є загальновизнаною та відомою в світі як одна з найжахливіших трагедій людства. До речі, за тиждень до презентації книжки Снайдера в цій же книгарні презентували дослідження Голодомору 1958—1962 рр. у Китаї Френка Дікотера. І його автор неодноразово порівнював голодомор, організований Мао Цзедуном, зі сталінським голодомором в Україні.

Праця Снайдера є також свідченням того, що західні вчені оперують значним фактичним матеріалом щодо великого Голоду в Україні й мають власні позиції щодо нього. Автор акцентує увагу на особистій участі Сталіна в організації Голодомору на всіх його етапах, згадує про західних свідків українського геноциду, робить спробу визначити загальну кількість жертв, дає правову оцінку цього злочину щодо людства і людяності, оцінює його значення й наслідки.

Науковець зазначає, що навесні 1933 р. в Україні щоденно помирали понад 10 тисяч людей. Що ж до загальних втрат, то найімовірнішою вважає цифру 3,3 млн. людей. Міжнародний правник Рафал Лемкін назвав голод в Україні «класичним прикладом радянського геноциду». Очевидно, наводячи цю цитату, автор абсолютно погоджується з нею. Можна також поділяти думку автора про психологічні й політичні наслідки Голодомору: з тих селян, які залишилися живими, сотні тисяч ставали радянськими громадянами, але вже не українцями.

Водночас Тімотей Снайдер не минає увагою також не менш складного питання ставлення тогочасних західних демократій до Голодомору. Західні країни залишалися глухими до закликів українців, які лунали з Польщі, надати будь-яку можливу допомогу Україні. Бо Захід більше вірив радянській контрпропаганді, аніж страхітливим фактам, які видавалися просто неймовірними західним політикам. Цікаво, що в серпні 1933 р. у Києві влаштували спектакль для колишнього прем’єр-міністра Франції: місто закрили для всіх приїжджих, киянам наказали одягнути найкращий одяг, із сусідніх міст звезли легкові автомобілі, а магазини заповнили продуктами харчування. Французького політика возили Хрещатиком, якнайкраще пригощали, і він повірив усьому, що йому розказували офіційні особи. Внаслідок таких акцій Захід заплющив очі на Голодомор, і саме того року Рузвельт встановив дипломатичні відносини між США та СРСР.

Лише поодинокі західні журналісти змогли прорватися через «стіну мовчання», дізнатися правду про реальну ситуацію і мали мужність її оприлюднити. Один з них, Гарет Джонс (Gareth Jones) у березні 1933 р. від’їхав із Харкова поїздом, вийшов на невеличкій станції та побачив страхітливу картину спільної смерті людей. Він роздавав голодним їжу, що її мав при собі, після чого одна дівчинка сказала: тепер, з’ївши таку смакоту, я помру щасливою.

У репресіях 1937—1938 рр. також найбільше постраждали українці — так звані куркулі й націоналісти. Одним із найжахливіших місць масових винищень людей була Вінниця, довкола якої знайдено 87 місць поховань. Сталін був піонером національного терору, а Гітлер підхопив і розвинув його практики. У ті роки Гітлер розкручував машину масових знищень, яка на повну силу запрацювала пізніше. Автор не оминув і проблеми національного складу НКВД часів репресій, звернувши увагу на досить показовий факт: на початку терору 1937—1938 рр. третина вищих офіцерів НКВД були євреями за національністю, однак до кінця 1939 р. їх залишилося лише чотири відсотки. Машина смерті нещадно знищувала її виконавців, але не сліпо, а з дотриманням певної, продуманої згори логіки. Терор 1937—1938 рр. автор називає третьою революцією в Росії, а насправді — сталінською контрреволюцією.

Тим часом як першою жертвою сталінського режиму стали українці, а потім — вороги народу, то першою масовою жертвою нацистського режиму виявилися поляки. Із початком Другої світової війни Гітлер і Сталін однаково намагалися вирішити польське питання у власних інтересах. Трагедія Катині — нині вже подвійна — була одним з яскравих фактів знищення радянським режимом усіх потенційних противників. 15 тисяч польських офіцерів, більшість яких була офіцерами резерву і належала до польської еліти — політичної, інтелектуальної, професійної, загинули, їх розстрілювали в трьох місцях — Катині, Калініні й Харкові. У Калініні кілька тисяч чоловік знищив один кат, начальник місцевого НКВД, який щоночі вбивав по 250 людей. Сталін і Гітлер знищили понад 200 тисяч поляків, а Сталін ще й відправив два мільйони поляків до ГУЛАГу.

Трагедія поляків була тісно пов’язана як з українськими землями, так і, власне, з долею самих українців. Адже крім етнічних чисток території Західної України від поляків об’єктом дії сталінської репресивної машини були й сотні тисяч українців, яких або фізично знищували, або переселяли до Сибіру і Казахстану, як буржуазних націоналістів чи неблагонадійних. Дослідник побіжно згадує також українсько-польський конфлікт, проте не заглиблюється в його причини й перебіг. Звертаючись до проблеми національного терору часів дії пакту Молотова — Ріббентропа, автор передусім розглядає трагедію поляків і, як хронологічно наступну, євреїв.

Напад Гітлера на СРСР автор пояснює насамперед його бажанням захопити Україну. За його цифрами, на той час 90% продовольства СРСР вироблялося в Україні. Голодом і колективізацією Сталін примусив українців працювати на свою систему. Гітлер хотів зробити те ж саме для себе. Гітлерівська верхівка була переконана, що окупація України вирішить більшість економічних проблем Німеччини. Німецькі аналітики стверджували, що Україна — найважливіша частина СРСР і план «Ост» був значною мірою розрахований на експлуатацію саме українських ресурсів. Для цього в намірах німців було збереження колгоспів як найзручнішого способу досягнення своїх цілей. Для Сталіна Україна мала бути фортецею, а для Гітлера — хлібним кошиком. Автор вважає, що захоплення України давало Німеччині можливість стати супердержавою.

Початок війни призвів не лише до катастрофічних військових втрат, а й до численних жертв мирного населення і загибелі сотень тисяч військовополонених у німецьких концтаборах. Вторгнення Гітлера на територію СРСР спровокувало його і на початок остаточного вирішення єврейського питання. До 1939 р. євреям навіть можна було виїжджати з Німеччини, частину з них Гітлер переселив до Польщі, й навіть мав місце квазіплан переселення євреїв на Мадагаскар, що був тоді колонією Франції. Останню було переможено, і Гітлер мріяв про її заокеанські колонії, але океан і далі контролювала Британія. Тому від планів переселення євреїв на Мадагаскар довелось відмовитись і шукати їм заміну. І таку заміну знайшли в їх масовому винищенні.

Початок Голокосту припав на перші дні війни. Німці вбивали євреїв на новоокупованих територіях, звалюючи на них вину за злочини НКВД. У Луцьку, де в катівнях НКВД розстріляли понад дві тисячі ув’язнених, німці вбили дві тисячі євреїв і заявили, що це помста за знищених українців. А далі запрацювали фабрики — Гітлер і Гіммлер зайнялися «остаточним вирішенням» єврейського питання.

Друга світова війна особливим чином відбилася також на долі білоруського народу. Серед народів «кривавих земель» білоруси найбільше постраждали саме в ті роки. Вони теж виявилися жертвою спільного терору сталінського та нацистського режимів. Автор переконаний, що радянські партизани, які з 1942 р. перебували під дедалі більшим контролем Москви, своїми діями провокували масове винищення мирного населення білоруських сіл. Прикладами такого ж винищення людей стали два варшавських повстання 1943 і 1944 рр.

Останньою масштабною трагедією на «кривавих землях», здійсненою частково за згодою західних союзників, стали етнічні чистки перших повоєнних років. Переселення десятків мільйонів людей з однієї країни в іншу були безпрецедентними за своїми масштабами не лише в європейській, а й у світовій історії. Масове переселення німців мало бути не лише помстою за війну, а й засобом примирити Польщу з установленням радянської влади і викликати симпатії до комуністів. Сталін дозволив розширити територію Польщі далеко на захід і перетворити її з багатонаціональної на «етнічно чисту» національну державу. Загалом же до кінця 1947 р. на захід було переселено 7,6 млн. німців, а ще 400 тисяч загинули під час цих примусових переселень. Як зауважує автор, це була етнічна чистка, але з протилежним результатом, аніж свого часу планував Гітлер: не німці розселилися на нових землях, а німців загнали у призначені для них межі.

Етнічні й політичні чистки-переселення поширилися також на Західну Україну, Білорусь та Прибалтику. Майже два мільйони поляків переселили з цих регіонів у Польщу. З іншого боку, з-поза нового польсько-українського кордону в Україну було виселено майже півмільйона українців. Масовий потік українських жертв ішов на схід до ГУЛАГу, а в Польщі в ході операції «Вісла» — і на захід Польщі. Схожі операції радянська влада проводила й проти литовців, латишів, естонців, а кілька народів — чеченців, інгушів і татар — виселила повністю.

Протягом усього дослідження Тімотей Снайдер спеціально не акцентує уваги на Україні. Скоріше, можна побачити його увагу до Польщі та поляків. І на події в Західній Україні він іноді теж дивиться крізь призму «інших» історіографій, оскільки не обізнаний з усією українською історичною літературою. Не бажаючи втрачати основний предмет дослідження, автор свідомо залишає поза основною увагою «архіпелаг ГУЛАГ», землі Румунії та інших країн, де також відбувалися злочини проти людства. Власне, жертви ГУЛАГу були насамперед вихідцями з «кривавих земель».

Наприкінці дослідження вчений робить загальний підрахунок жертв обох диктаторів. В Україні від сталінського режиму — Голодомору і репресій загинули 3,5 млн. людей, від нацистського (голокост і масові вбивства населення) — фактично стільки ж. Разом жертвами свідомого й цілеспрямованого масового винищення населення в Україні стали сім мільйонів українців, євреїв, поляків і людей інших національностей. Крім того, як під час воєнних дій, так і поза ними загинули ще три мільйони солдатів та мирних жителів. Тому загальний рахунок жнив скорботи на території України сягає десяти мільйонів людських жертв. Порівнюючи Україну з іншими «кривавими землями», автор доходить висновку, що вона виявилася центром сталінської та нацистської політики масового винищення населення протягом усієї епохи масових убивств.

Сталін і Гітлер ніби змагались у знищенні людей на «кривавих землях». Порівняння двох диктаторів розпочалося не з Тімотея Снайдера. І він не забуває своїх попередників, які вивели для обох режимів спільний знаменник — тоталітаризм. На практиці він вилився в брутальне нехтування всіма природними людськими правами, включаючи право на життя. Один з перших дослідників тоталітаризму, Василь Гроссман, порівняв знімки дітей із німецьких концтаборів з фотографіями дітей великого Голоду в України. Вони виглядали однаково.

Історик вважає, що нацистська і сталінська системи мають були порівняні не лише для того, щоб усвідомити кожну з них і краще знати минуле «кривавих земель». Він переконаний, що це потрібно для того, щоб зрозуміти сучасний світ, нашу добу і нас самих. Мимоволі пригадуються такі ж слова радянського поета, присвячені війні: «Это нужно не мертвым, это нужно живим». Не випадково свою післямову автор назвав словом, якого не вживали головні персонажі його праці, — «Гуманність».

Ti­mot­hy SNY­DER. BLO­OD­LANDS: Eu­ro­pe Bet­we­en Hit­ler And Sta­lin. New York, Ba­sic Bo­ok, 2010, 524 р.
 

Сергій ЛЕП’ЯВКО, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments