Майдан як нова форма Східного партнерства
За останні місяці чого тільки не почуло українське суспільство. Чомусь говорили про загрозу вступу до Європейського Союзу, який ніхто не пропонував, про різні варіації щодо участі у Митному чи Євразійському союзах, навіть згадали про федералізацію. Насамперед, всі ці твердження можна звести нанівець, проаналізувавши явище Майдану та його загрозу для існування авторитарних режимів на просторах Росії та Білорусі.
Сьогоднішній день чітко показав, що Майдан став тим процесом, який стирає національні кордони й інтегрує не політичні еліти, а суспільства, як в Україні, так і за її межами. Народне піднесення в країнах, які вийшли з Радянського Союзу і створюють нову його економічно-політичну версію — Митний союз, показує важливість Майдану як явища для усього регіону. І це підкріплюється не лише заявами лідерів двох країн — Путіна та Лукашенка, а й суспільно-політичними процесами, що вже відбуваються у Росії та Білорусі.
ПУТІН У ЛЕЩАТАХ МАЙДАНУ
Володимир Путін, як ніхто, розуміє загрозу, яку може нести український Майдан не лише для його планів, а й для його влади. Взагалі українські події з кінця 2004 року стали лакмусовим папірцем для Російської Федерації. Особливо це можна було зрозуміти під час виборів президента Російської Федерації у 2012 році, коли Путіну довелося вперше спілкуватися з російським народом і брати участь, хоч і в імітаційній, але передвиборчій кампанії. Все це засвідчило, що українські сценарії можливі й для Росії.
Саме тому український Майдан став важливим сигналом російському президенту до активних і швидких дій. Розуміючи, які сценарії українського протистояння може бути узято для боротьби з російською владою, Путін активно впроваджує в життя нові закони, котрі ставлять під контроль російське суспільство і звужують ще більше вже й так незначні свободи російського населення.
Так, нещодавно набрали чинності закони, що контролюють створення екстремістських організацій; блокують інтернет-майданчики, де розміщується інформація стосовно організації екстремістських чи повстанських рухів; створюється нова форма карального органу — воєнна поліція.
ЛИСТ ВІД РОМАНА ВІКТЮКА ДО ВСІХ УКРАЇНЦІВ. ФОТО ЗІ СТОРІНКИ «ЄВРОМАЙДАН»-EUROMAYDAN У FACEBOOK
Всі ці закони за мету ставлять одне — створити умови для контролю за російським суспільством і його громадянським активом. Каральна російська система не просто стала більш жорстокою, вона перетворила авторитарну державу на поліцейську. Прикладом може бути нещодавнє закриття чотирьох сайтів, серед яких, є й акаунт у соціальній мережі. Варто наголосити й на тому, що ініціатором таких змін був не хто інший, як сам Володимир Путін.
Про що це говорить? По-перше, президент Росії чітко розуміє, а найголовніше визнає, що український Майдан може стати прототипом майбутнього російського протистояння. Так це було з Болотною, прототипом якої міжнародні аналітики називають Помаранчеву революцію. По-друге, Путін закладає законодавчу основу, тим самим готуючи російське суспільство до переходу від «м’якого контролю» до його жорсткого еквіваленту. По-третє, російський президент не просто розуміє, що Майдан в Росії може відбутися, він визнає факт того, що саме його правління є тією цитаделлю, що є рупором авторитаризму і суверенності не суспільства, а кордонів.
Зазначимо, що відповідаючи на запитання журналістів щодо того, як би російський президент повів себе у тому випадку, якщо б схожий Майдан відбувся на Соборній площі чи на Червоній площі, Путін зазначив: «Я не буду приймати жодних політичних рішень, буду діяти відповідно до законодавства Російської Федерації. Кожен громадянин чи політична партія, об’єднання мають право висловлювати свою думку щодо тих чи інших затверджених у країні рішень, зокрема й за допомогою масових вуличних заходів, але будь-які подібні дії повинні залишатися в рамках закону». Також він додав: «Якщо будь-хто виходить за ці рамки, то держава зобов’язана — я хочу це підкреслити, це не якась воля політична, а зобов’язання органів влади — наводити порядок, бо інакше такий розвиток подій може спричинити хаос, що найнегативнішим чином відіб’ється на економіці, на соціальній сфері та на політичному стані всієї держави».
Цікаво, але говорячи про «неполітичну волю», російський президент лукавить, адже при авторитаризмі такого принципу до державотворення немає, є інше поняття — «політична неволя». Щодо дозволу на мирні протести. Які можуть бути мирні протести при законодавстві, що дозволяє створювати спеціальні каральні загони і контролювати розповсюдження інформації?
Проблема російського авторитаризму, як і українського, в тому, що влада не чує громадськості. В Росії вже давно говорять про наростання нової форми активізації серед населення. Так, днями, було представлено дані Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ) про те, наскільки цікаві росіянам події в Україні останніх місяців. За цими даними відомо, що 40% населення займають нейтральну позицію щодо подій, які відбуваються в Києві, а 22% громадян позитивно оцінюють українське протистояння. Це показує, що, по-перше, п’ята частина російського населення підтримує такий розвиток подій, і, можливо, бачить у цьому вихід і для Росії. По-друге, дане опитування свідчить, що в Росії є чималий відсоток невдоволених політикою Путіна.
Тому, український Майдан став не просто новим викликом для російського президента. Це явище створило лещата, між якими поклало плани путінської гегемонії на пострадянському просторі й авторитаризм, що до цього часу успішно продавала російська влада країнам, близьким до себе територіально та політично.
ПРИМАРНІ НАДІЇ НА БІЛОРУСЬКИЙ МАЙДАН
Що би не казали про перспективи білоруського Майдану, вони поки що залишаються примарними, і події в Мінську 2010 року — свідчення цього. Але це не означає, що українське явище Майдану не хвилює Лукашенка. Навпаки, президент Білорусі усіма силами намагається обмежити доступ не лише до інформації щодо Майдану, а й до можливості побачити українське протистояння на власні очі. Відчуває він загрозу своїй владі? Поки — ні. Але ті події, що так стрімко розвиваються в Україні, охоплюють не території, вони охоплюють суспільства, тому загроза появи політично свідомого білоруса для Лукашенка — жахлива.
Саме тому велику цікавість викликає розмова білоруського президента із держсекретарем «союзної держави» Білорусі й Росії Григорієм Рапотою, де Лукашенко заявив: «Я хотів би почути ваші оцінки білорусько-російських відносин у контексті тих проблем, які сьогодні виникають, у тому числі конфлікту ЄС з Україною, як це відбивається на наших відносинах і які уроки та висновки ми повинні зробити».
Такі заяви говорять про те, що є певне розуміння: українські події можуть змінити розташування сил у Східній Європі. Варто сказати і про стурбованість безпекою в регіоні, що раніше підкріплювалася лише силою, зараз же ситуація кардинально змінилася. Український Майдан показав, що сила перестала бути залякувальним механізмом. Тому створення нових форм обов’язкове, але нереальне для людей, які звикли до радянських методів управління.
Називаючи Майдан «українським жахом», Лукашенко не лукавить. Він дійсно занепокоєний втратою влади в майбутньому. Це доводять його оперативні дії щодо відсторонення Білорусі від України, як від чуми, усіма можливими засобами. Так, нещодавно розпочалося планування демаркації кордонів між Білоруссю та Україною і створення спеціальних робочих груп, що будуть слідкувати за швидким врегулюванням цього питання. Після ж того, як український Майдан почав переходити до більш активних стадій, в Білорусі почалися арешти тих людей, які прагнули поїхати до Києва і стати свідками подій, що розгорталися.
Чи ці факти говорять про занепокоєння і схвильованість авторитарного білоруського президента? Певно, що так. Можна вести розмову про можливі сценарії розвитку схожих подій в Білорусі? Поки що — ні. Але це не означає того, що в майбутньому ми не зможемо побачити білоруський Майдан, не менш символічний і впливовий, аніж він сьогодні є в Україні. Єдина причина, чому поки що цього не відбулося — це відсутність загиблої мрії. Для України — це була євроінтеграція і те, що з нею сталося. Для Білорусі, можливо, це буде питання незалежності, якій загрожує євразійська інтеграція, а, можливо, відсутність свободи. Але так чи інакше, Білорусь поки знаходиться в зоні пошуку.
КІНЦЕВЕ
Навіть якщо сьогодні говорити про те, що програма «Східного партнерства» зазнала короткострокової невдачі, варто зазначити, що програла вона поки територію, але виграла цілі суспільства. Український Майдан досяг того, чого не могли досягнути перемовини між представниками Європейського Союзу та країнами східноєвропейського регіону. Він отримав результат, який складається з двох відмов: ототожнення держави з суспільством і положення про виключно територіальний зв’язок між державою і суспільством. Зараз кордони як України, так і Росії та Білорусі набувають формального характеру. Держави починають інтегруватися до європейського регіону не територіями, а народами. Майдан став поза територіальним об’єднанням людей, які прагнуть змін. І, що найважливіше, це явище претендує на роль нової форми інтеграції на пострадянському просторі. Тому є надія на те, що український Майдан стане новою формою відносин у рамках «Східного партнерства» і трансформація за формулою Шарля де Голля: «Від Європи вітчизн до Європи регіонів», стане дійсністю.
