Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Над бар’єрами

На тлі громадянської солідарності Європи з Україною пасивність російської громадськості має гнітючий вигляд
6 грудня, 2013 - 10:12
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

Для російського суспільства ставлення до того, що відбувається в Україні, доки не стало принципово важливим, за ним ще не визначають, хто є хто. Втім, це частина загальної, вельми похмурої толерантності без берегів, вульгарного плюралізму, який роз’їдає свідомість інтелектуально активної частині російського соціуму. Якщо вже люди з репутацією супердемократів підтримують Олексія Навального з його типовою для тоталітарних вождів боротьбою з мігрантами і корупцією, то чого чекати від інтелігентського мейнстрима, що зневажливо ставиться до всього українського. Виражається це по-різному: від вживання слова «хохол» до міркувань про єдину націю, природно, російську. Обмеженою, можливо, південним сходом України, однак єдину.

Антиукраїнська риторика нині звучить з вуст тих, хто останнім часом волав про швидке падіння путінського режиму. Вже довгий час я говорю про те, що крики ці найвигідніші самому Путіну, його агітпропу, спрямованому на те, аби підтримувати в російському суспільстві постійні перепади між істерикою і ейфорією: «будь проклятий кривавий режим, якому залишилося жити два тижні». У вустах цих людей викриття підступів євроінтеграторів, що чинятьзамах на єдиний народ, що населяє Україну і Росію, звучать самовикривально.

Лунає й інша пісня — агітпроп не халтурить. Там приспів утихомирює: все, що відбувається в Україні дрібне, нецікаве і ніяк не стосується Росії. А ось Європі потрібна колонія, сировинний придаток, торгувати Україні із Заходом нічим. Все це легко спростовується фактами, до яких, звичайно, агітпроп несприйнятливий, а головне — вельми кумедно звучить мовою країни, де вся економіка вторинна щодо продажу вуглеводнів. Росія ж бо дійсно була свідомо перетворена нинішньою правлячою елітою на сировинний придаток Європи і Китаю.

Але з провокаторами розбиратися нецікаво. І безглуздо — з телевізійною продукцією. Значно важливіше зрозуміти, що відбувається з людьми начебто щирими, такими, що володіють помітним статусом у суспільстві та медіа.

Можливо, цієї миті українцям не такі вже важливі деякі деталі. Зараз будь-яке слово підтримки дороге, чи то пікет Бориса Нємцова біля посольства, чи приїзд декількох представників шоу-бізнесу з Москви, чи звернення письменників. Проте росіянам небайдуже, як же так сталося, що українські події не отримали оцінки, адекватної їхнім масштабам і природі. Бували інші часи. Перша альтернативна демонстрація на Красній площі 1 травня 1990 року пройшла під литовським прапором. Учасники змусили Горбачова покинути трибуну, скандуючи «Свободу Литві!». Зараз не те. Хоча неабияке число аналітиків вельми критично оцінює політику Путіна на пострадянському просторі.

Заголовки на кшталт «Путін штовхає Україну до Євросоюзу», «Українців привело на Майдан обурення тиском Росії», зрозуміло, правдиві. Проте в них зберігається російськоцентрична картина світу, рух на Україні зводиться до антиросійського протесту, позбавляється позитивного змісту. А це обідняє погляд на саму Росію і на те, що може бути протипоставлене суспільно-політичному устрою, що переміг у ній (це треба визнати).

Більше того, у відомому сенсі це віддзеркалення офіційної пропаганди, головним завданням якої є теза, що нав’язується будь-яким способом, про те, що Євросоюз використовує Україну виключно для тиску на Росію. Що сама по собі Україна жодного інтересу не становить, а потрібна тільки для того, аби дошкулити Кремлю.

Частково це повторюється в деяких західних публікаціях, які з’являються, щоправда, у виданнях, відомих як майданчик для активних заходів деяких радянських і російських відомств. Звичайна історія — публікація десь на Заході з подальшим передруком у Росії. Використовується як агітпропом із спецслужбами, так і корпоративними піар-департаментами. У подібних статтях йдеться про небажання Євросоюзу втручатися в українські справи. Зроблені публікації тонко і зі знанням справи — у ЄС, дійсно, є певні кордони, за які він переходити не буде. І не може, і не хоче це робити.

Правильно й інше: Україна нині не має, по суті, підтримки США. Якщо порівнювати з 2004 роком і з реакцією на російську агресію проти Грузії 2008-го.

Ось короткий огляд американської преси:

«Тоді як українське керівництво відмовляється від більш тісних зв’язків із Євросоюзом, залишаючись в обіймах Росії, адміністрація Барака Обами майже нічого не говорить ні про це, ні про вуличні протести у Києві, побоюючись розладу в стосунках із Кремлем.

Багатотисячні демонстрації в українській столиці кілька років тому могли б змусити США стати на бік протестуючих. Нині вони заслужили лише м’які і в цілому ухильні заяви. Та ще держсекретар Джон Керрі відмовився від запланованого візиту до Києва. Вся річ у тім, що Росія стала партнером США у дипломатичних угодах щодо сирійської хімічної зброї та іранської ядерної програми» (The Washington Post).

«Керрі відкрив прес-конференцію у штаб-квартирі НАТО закликом до спокою в Україні. Відмовившись від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, Президент України Віктор Янукович ухвалив «особисте рішення», яке не підтримує його народ, відзначив держсекретар. «Європа і друзі Європи відмовилися від участі у відкритих і, як ми думаємо, недоречних торгах за вибір, який може бути зроблений або не зроблений», — додав Керрі. Він уникнув відкритої згадки про Росію» (LosAngelesTimes).

Але не можна не бачити іншого: європейські політики, обмежені у своїх діях багатьма обставинами, з’являються на Майдані, а посли низки європейських країн і ЄС визнали можливим виступити на київському мітингу. Від цього і від багато чого іншого створюється враження, що цього разу солідарність із Україною іншого роду, ніж 2004-го року. Я вже говорив про це, коли проводив паралелі з оксамитовими революціями і празькою весною. Але зараз, мені здається, є підстави піти далі. Подібної громадянської солідарності Європа не знала давно. Ця солідарність значною мірою врівноважує пасивність політиків. І змушує пригадати про те, що зв’язки між європейськими націями первинні щодо зв’язків між урядами.

Європа — континент, що вічно воює і вічно розколений, що лише зовсім недавно почав знаходити єдність, що завжди потребує комунікації «поверх бар’єрів», як назвав свою віршовану збірку, яка укладалася з 1914 року, Борис Пастернак. І на тлі громадянської солідарності Європи пасивність російської громадськості виглядає гнітюче. Вона знов захоплена новими дачами вищих чиновників, хоча ті побудовані у Підмосков’ї і сповна відповідають доходам господарів. Опозиція, що іменує себе демократичною, ні в чому, окрім подібних нападів популізму, себе не проявляє. Росія і справді протистоїть Європі. Повністю протистоїть, як деяка соціокультурна і національна спільність. У єдності влади і її критиків.

Та і що влада? Зі всього того, що говориться і пишеться в Україні, а раніше говорилося в країнах танкового соціалізму, очевидно, що персоніфікатором Росії і росіян виступали і виступають не Брежнєв з політбюро і не Путини зі своїми однополчанами-односельцями, а рядовий російський обиватель. А в тому, що стосується ставлення до українців і України, деколи найвитонченіший російський естет, інтелектуал і ліберал залишається таким же обивателем, який упевнений у своїй перевазі щодо молодшого брата і не знає ні його історії, ні його культури. І це тоді, коли обом країнам життєво необхідна суспільна дипломатія, зв’язки поверх бар’єрів, якщо скористатися словами Пастернака, і через голови урядів, якщо прийняти формулювання Маяковського.

Головною перешкодою з російського боку є вступні слова, що повторюються майже у кожній — незалежно від спрямованості — публікації про Україну: «при всій спільності історії, суспільно-політичного ладу та історичного розвитку...».

Немає жодної спільності. Це така ж пастка, як позірна близькість російської та української мов. Яка може бути спільність з Україною, де кріпацтво було введене указом російської імператриці 1783 року? Скільки воно вже існувало на той час у Росії?

Так і теперішні справи. Та все ж погляд із Москви на київський Майдан недаремний вже хоча б тому, що, закликавши до трибічних переговорів по євроугоді, Янукович відмовився від визнання народного суверенітету і переніс джерело своєї легітимності у Кремль. А силова акція на Майдані стала кроком до подальшої русифікації влади в Україні.

Російський досвід опозиції — особлива тема. Проте одне треба сказати одразу — застерегти від ейфорії. Русифікація влади означає, що всі зусилля правителів зосереджуються виключно на утриманні влади, витрати ні ці дії для країни в цілому значення не мають. Розрізнені свідчення, що приходять з України, мають переважно викривальний характер (підготовка «Беркута», «тітушок», провокаторів у натовпі) доводять, що протягом останніх років українська влада створила глибоко ешелоновану, продуману та ефективну систему силового захисту і не лише захисту — наступу на суспільство.

І це стосується, боюся, не лише виконавців-бойовиків, але і виконавців-чиновників, прокурорів і суддів. Путін розгромив опозицію, підпорядкувавши собі суди, що дозволяє йому мінімально використовувати силу.

Ситуація в Україні продовжує залишатися тривожною передовсім для Європи. У Росії в будь-якому разі, при будь-якому результаті буде закручування гайок і посилення репресій. Жодного «за вашу і нашу свободу» немає — ті росіяни, які підтримують Майдан, виступають за українську свободу без особливої надії на свободу для самих себе. Європа може стати іншою, світ теж, але Росія ще більше нащетиниться проти такої Європи і такого світу. А візьме верх Янукович, російська влада знахабніє ще більше. Чи в камінь головою, чи каменем у голову.

Тому росіяни, які підтримують Майдан, роблять це винятково з бажання бути європейцями.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments