Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Незнання своєї історії як загроза... національним інтересам

Або Чому депутатів не лякають репутаційні втрати
12 липня, 2013 - 10:03
«ПОЗИЦІЯ ПАРЛАМЕНТУ ПОЛЬЩІ — КРОК НАЗАД НА ШЛЯХУ ДО ПОРОЗУМІННЯ», — ЗАЯВИЛИ ВЧОРА В 70-І РОКОВИНИ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ В ГРОМАДСЬКОМУ КОМІТЕТІ «ПРИМИРЕННЯ МІЖ НАРОДАМИ». ТАКОЖ У ЗАЯВІ ГОВОРИТЬСЯ ПРО ТЕ, ЩО ЦЬОГО РОКУ ОДНОСТОРОННІ ПОЛІТИЧНІ ДЕКЛАРАЦІЇ ЗАЛИШИЛИ ГІРКИЙ СЛІД У СЕРЦЯХ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ / ФОТО УНIАН

Парадокс. Як трапилося так, що правляча партія у Польщі виступає проти визнання події Волинської трагедії «геноцидом» польського народу, а правляча партія в Україні — за таке формулювання?

Сьогодні нижня палата польського парламенту Сейм має ухвалити остаточне рішення щодо Волинської трагедії. Раніше Сенат (верхня палата), як відомо, вже ухвалив заяву, де трагічні події 1943-го названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Хоча українські історики виступають проти навіть такого визначення. «У даному випадку такі політичні оцінки є абсолютно безглуздими, тому що саме формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду» не несе якоїсь чіткої юридичної характеристики: з одного боку воно містить слово «геноцид», а з іншого — ці акції не названо геноцидом», — заявляв раніше «Дню» історик Володимир В’ятрович.

Власне, на формулюванні «етнічна чистка з ознаками геноциду» наполягала партія «Громадянська платформа» (РО — має більшість у Сеймі) і напередодні сьогоднішнього голосування. Під час дискусії між польськими парламентарями представники РО (представлені 207 депутатами з 460) переконували, що таке визначення краще відтворює сутність тих трагічних подій, ніж саме слово «геноцид», на якому наполягали більшість із решти польських партій, повідомляє УНІАН. З боку обранців від «Громадянської платформи» звучали заклики до депутатів взяти до уваги можливу негативну реакцію на заяву в Україні.

Позицію РО підтримав «Рух Палікота», який має 40 депутатів у Сеймі та представник якого під час дискусії закликав більше концентруватися на майбутніх відносинах з Україною, ніж на минулому. Нагадаємо, на трактуванні Волинської трагедії як «геноциду» наполягали представники найбільшої опозиційної партії «Закон та справедливість» (PiS), Польської селянської партії, яка входить в урядову коаліцію (PSL), та опозиційних «Союз лівих демократів» (SLD) і «Солідарна Польща» (SP).

У той же час президент Польщі Броніслав Коморовський назвав Волинську трагедію (під час вчорашніх заходів до 70-ї річниці у Варшаві) «злочином з ознаками геноциду» та одним із «найболючіших» досвідів поляків у часи Другої світової війни.

Однак в результаті дискусій у польському парламенті комісія Сейму з питань культури підтримала поправку у проекті резолюції, згідно з якою події на Волині визнаються «геноцидом» поляків (звичайно, останнє слово буде за Сеймом, де більшість має «Громадянська платформа»).

Саме з таким формулюванням щодо Волинської трагедії, як ми вже писали, звернулися до польського парламенту 148 народних депутатів України — представники Партії регіонів та комуністів. І якщо з комуністами все зрозуміло, то дивує позиція регіоналів. Підписалися такі люди, як Володимир Олійник і Володимир Макеєнко (відмовилися коментувати «Дню» свою позицію), що свідчить про явно несамостійний характер їхнього вчинку. До закордонної прописки «геноцидної» ідеї схиляється і більшість українських експертів, про що свідчать дописи у соціальних мережах та офіційні коментарі засобам масової інформації. Якщо це так, то залишається констатувати, що в Україні, на жаль, ніхто не має останнього слова, аби зупинити подібне.

Все це свідчить про глибоку внутрішню проблему України. Причому стосується вона не тільки народних депутатів, а й журналістів. Якби вони в подібних питаннях виступали як «національна збірна», у підписантів не було б шансів на «розкрутку». Цікаво, чи привітали окремі видання свого автора — Вадима Колесніченка — з нагородою? Днями цей народний депутат у Варшаві від кресового патріотичного руху Польщі отримав нагороду Хрест пам’яті жертв геноциду ОУН-УПА. Чомусь виходить так, що пана Колесніченка нагороджують то в Росії, то в Польщі за внесок... але внесок, який розколює Україну.

Така непристойна поведінка українських депутатів, головним чином, продемонструвала незнання народними обранцями своєї історії. На відміну від них, учасники Літньої школи журналістики, які наразі проходять практику в газеті «День», мають можливість поповнити свої знання щодо теми Волинської трагедії. Для цього проводять численні зустрічі з відомими експертами, істориками, політиками, де, зокрема, піднімають і проблемні питання подій 70-річної давнини. Але згадане звернення депутатів — лише одне з подібних кроків. Усі ми також пам’ятаємо Харківські угоди, «мовний» закон, реанімацію через Конституційний Суд Конституції зразка 1996 року... І все це знову від браку знань історії. Нижче говоримо з експертами.

З вашої точки зору, який вихід із ситуації: що робити із неосвіченими депутатами? На вашу думку, чому депутатів не лякають репутаційні втрати? Чому суспільство не реагує на такі дії?

КОМЕНТАРI

«КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ВТРИМАННЯ ВЛАДИ, ЖОДНІ РЕПУТАЦІЙНІ ВТРАТИ НЕ МОЖНА ПОРІВНЯТИ З ГОЛОВНИМ ПРИЗОМ»

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:

— В умовах, коли йдеться про втримання влади, жодні репутаційні втрати не можна порівняти з головним призом. Все перелічене (і харківська змова, і повернення Конституції «кумового» покрою, і, зрештою, «мовні» закони, антифашистська істерія) акурат вписується у потреби маргінального, люмпенізованого виборця Партії регіонів. Що ж до знання історії, то про це, мабуть, говорити зайве, як і про високий рівень інтелекту у діячів на кшталт Колесніченка. Суспільство ж не реагує на такі вибрики своїх обранців, як на мене, із двох причин. По-перше, у своїй переважній більшості воно не надто відрізняється від них і за рівнем освіченості, і за ментальністю. По-друге, створено ситуацію, коли питання духовного, світоглядного характеру загнані на периферію людських інтересів. На першому плані — проблеми виживання.

Ці 148 нардепів від Партії регіонів, КПУ та долучена до них жменька позафракційних могли й не витрачати чорнил на автографи під божевільною петицією — вона просто додала промовистих штрихів до загального сприйняття двох вище названих політичних сил як антидержавних, антиукраїнських і деструктивних.

Розумію, що петиція стала реакцією на процес поміркованого порозуміння, який наштовхнувся на політичні ігрища у польському Сенаті, однак негайно був скоригований спільною декларацією Верховного Архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука та первосвящеників РКЦ у Варшаві. 148 нардепів дали зрозуміти, що з-під їхніх ніг вислизає фундамент, на якому досі сяк-так базувалися міжнародні відносини у Східній Європі, коли про все можна було домовитися кулуарно, коли приниження слабшого перетворилося у норму, коли основні тренди сприйняття України формувалися у Москві та європейських столицях, тобто поза Києвом. Але спадок системи трухлявіє. Наближається час, коли «тіні пігмеїв стають велетенськими, а це значить, що сонце при заході».

«...ЛЮДИ ВИВЧАЮТЬ НЕ ІСТОРІЮ, А МІФОЛОГІЮ»

Юрій САС, заступник голови Черкаської обласної організації Комітету виборців України:

— Потрібно усвідомити, що різні політики, як і різні громадяни України, по-різному визначають для себе, що є їхньою Батьківщиною. Ті люди, які підписали згадане звернення, мабуть, ототожнюють себе з УРСР. З їхньої точки зору, вони якоюсь мірою «насолили» «проклятим бандерівцям». Такі депутати не усвідомлюють Україну так, як її усвідомлювали люди, що приймали Декларацію про державний суверенітет. Такої України у них у голові немає. Що з цим робити? Треба це визнати. Взагалі, є декілька шляхів: визнання цього факту і розділення країни або намагання з цим жити, конвертувати це в одне розуміння і в одну ідеологію. Я довго думав і аналізував цей вчинок депутатів, і зробив висновок, що вони навіть зробили непогану послугу нормальним українцям і Україні. А свідомі поляки, прочитавши звернення, зрозуміють, на чий млин вони зараз ллють воду, коли підіймають це питання.

Переконаний, що Харківські угоди, «мовний» закон і подібні звернення виникають тому, що люди вивчають не історію. Натомість вони вивчають міфологію. І в різних партій різна ідеологія. Для них історія — це і є ідеологія. Вчити історію як науку зараз чомусь нецікаво більшості людей. Вони якраз хочуть, щоб їм давали неправду і міфи. Одні живуть одними міфами, інші — іншими. Якщо розібратися у ситуації, то побачимо абсолютно іншу картину того, що насправді було на Волині. Натомість, усі ці ностальгічні моменти — це продукти міфологем. Історія як наука тут насправді ні до чого.

Депутатів не лякають репутаційні втрати, бо вони вважають, що їхній виборець це зрозуміє адекватно і навіть буде схвалювати таку позицію. Якщо виборцю це взагалі цікаво, звісно. Насправді, нардепи не дуже поважають своїх виборців. Серед них панує думка, що «засівання» перед виборами або великий вступний внесок у партійну касу звільняють їх від будь-якої відповідальності перед конкретними виборцями. Іміджевих втрат вони давно не бояться. Бо що ще може зашкодити іміджу того ж Колесніченка? Він навпаки намагається таким чином отримати максимальні дивіденди і надалі розігрувати цю карту. Насправді, з тих 148 депутатів 100 реально не розуміли, не читали те, що підписують, робили це за вказівкою.

Суспільство не реагує на подібні речі, бо люди насправді не живуть цими проблемами. Якщо в Польщі ця тема піднімалася й обговорювалася, викликала інтерес, то в Україні зовсім інша ситуація. Для прикладу — Леонід Кравчук, який на початку 90-х років чесно зізнався, що не знав про те, що в Україні був Голодомор. І я йому вірю. Тобто, це людина, яка очолювала Комуністичну партію України, фактично була однією з перших осіб в Українській республіці у другій половині 70-х років. І ця людина чесно зізналася, що не знала про Голодомор. Так само, наприклад, жодної згадки про Волинську трагедію, жодного семінару, жодної сторінки підручника я, як випускник історичного факультету Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, не вивчав. Усе, що я про це знаю, дізнався вже потім, самотужки, — із монографій, статей та дискусій на цю тему, які почув поза межами вищого навчального закладу. Тому наше суспільство й не цікавиться подібними зверненнями депутатів, бо про Волинську трагедію людям дуже мало відомо.

«ЖОДНА ЗІ СТОРІН ТАК І НЕ ВИНЕСЛА УРОКІВ З ВЛАСНИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАГЕДІЙ...»

Артем ПЕТРИК, історик, Херсон:

— Стосовно ініціативи парламентарів щодо визнання «Волинських подій» геноцидом польського народу можна сказати, що це чергова здача бойових позицій у війні під назвою Боротьба за розбудову Української держави. Гірко, що дехто не розуміє: подібні демарші є свідченням слабкості духу та відсутності державницького мислення поважних мужів, котрі, фактично, репрезентують Україну перед світовим загалом. А в даному випадку демонструють її слабким пташеням із несформованими крилами, а не сильним і потужним яструбом, здатним відстояти своє право як на щасливе державне майбутнє, так і на власну національну пам’ять. Визнання вище вказаних подій геноцидом може бути здійснене лише тоді, коли наші польські друзі визнають військові злочини поляків по відношенню до українців за все багатовікове українсько-польське протистояння, як і сам факт незаконних кількаразових окупацій українських земель.

Однак сьогодні подібна риторика здається неприйнятною, а сама проблема — штучною, привнесеною якоюсь «третьою стороною», яка намагається шляхом розпалювання у «буйних головах» давно померлих пристрастей нівелювати все зроблене Києвом і Варшавою на такому важкому шляху примирення.

Адже історія українсько-польських відносин є надзвичайно насиченою та дуже трагічною. Протягом останнього тисячоліття обидва народи пройшли важкий шлях державного становлення. Цей процес був пов’язаний із веденням постійних війн: як завойовницьких, так і захисних. Народи, що по суті є двома гілками однієї «полянської» спільноти, часто знаходилися у напружених відносинах. У часи Середньовіччя, починаючи від епохи Святого Володимира основною причиною конфліктів між Києвом та Державою Пястів стала боротьба за гегемонію у слов’янському світі та контроль над червленськими містами, територією сучасної Західної України. Розкол Вселенської Християнської церкви у 1054 р. додав внутрішньослов’янському протистоянню релігійного забарвлення, протиставивши бастіону православ’я — Києву передову цитадель католицизму — Польське королівство.

Подальші відносини між сусідами будувалися на фундаменті міжконфесійної ворожнечі. Посилення держави Ягеллонів (XV—XVI ст.) і одночасний занепад українських князівств призвели до включення Наддніпрянщини до Корони Польської і встановлення на українських теренах репресивного ладу шляхетської республіки. «Золотий час» І Речі Посполитої став «добою темряви», періодом національного приниження для українства. Безжалісне ополячення, повсюдне витіснення православ’я, нав’язування уніатства призвело до ескалації давнього конфлікту. Буквально все XVII ст. минуло під знаком українсько-польського протистояння, що по жорстокості та кривавості своїй можна порівняти хіба що з загальноєвропейською Тридцятилітньою війною (1618—1648 рр.).

Національна революція 1648—1676 рр. стала для українців першою Вітчизняною війною, яка закінчилася перемогою та утворенням Гетьманату — омріяної багатьма поколіннями патріотів власної держави. Однак іншим підсумком багаторічного протистояння стало послаблення Речі Посполитої, втрата нею статусу великої держави і поява на регіональній арені нового, як пізніше виявиться — вирішального, фактору — Москви. Сильна і централізована, реформована Петром І держава Романових пройде «паровим катком» і по молодому Українському гетьманству, і не залишить жодних шансів гоноровій але слабкій Польській республіці. Діючи за принципом «розділяй і пануй» «Північний ведмідь» буде і в наступних епохах вдало використовувати ворожнечу між українцями та поляками.

Найсумнішим є той факт, що жодна зі сторін так і не винесла уроків із власних національних трагедій попередніх епох. Польща котра протягом 120 років боролася за відновлення власної державності, отримавши свободу заходилася знову пригноблювати етнічні меншини на чужих по факту територіях Західної України та Західної Білорусі.

Жодним чином не бажаючи виправдати агресивні дії українських збройних формувань проти польського населення у 1942—1944 рр., маємо заради об’єктивності згадати, що протипольська діяльність ОУН-УПА стала відповіддю на антигуманну політику пацифікації українського населення Східної Галичини та Волині, що її проводили режими Й. Пілсудського та І. Мосцицького у 20—30-х рр. Польська держава планомірно витісняла українське населення з його етнічних земель і заміняла польськими колоністами, тож постала загроза повної асиміляції українців Польщі. Боротьба на Західних теренах стала війною за виживання галицької гілки української нації.

«У НАШОМУ РОЗУМІННІ НЕМАЄ МЕЖІ, ЗА ЯКУ МИ НЕ МОЖЕМО ПЕРЕЙТИ...»

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів:

— Для того, щоб бути освіченим, треба володіти хоча б елементарними знаннями, щоб погортати, почитати, поритися в Інтернеті, подумати, побачити. Тобто політична акція є абсолютно непродуманою. Не так давно читав коментарі поляків з цього приводу, так вони самі були надзвичайно здивовані. Тому що в Польщі нічого подібного, наскільки я розумію, вони собі просто не уявляють. Для них незрозуміло, чому депутати, байдуже якої каденції і політичних поглядів, звернулися з подібним проханням. От не може бути — і все. Тобто є такі речі в кожного народу, які ніколи не зачіпають. А у нас бачимо розгардіяш, коли частина депутатів, які не є істориками, для підтвердження своєї точки зору використовують всі можливі методи. Виходить, що є певна політична заява людей, які, м’яко кажучи, не надто обізнані в цих питаннях. Ну, так сказали і так підписали. Як на мене, перед тим, як, по-перше, ініціювати такі заяви, а по-друге, ставити свій підпис під ними, треба дуже добре подумати.

Знаєте, є такий термін, як «політична доцільність», коли всі дії виконуються в залежності від ситуації чи конкретної події. На жаль, у нас ця «політична доцільність» дуже часто перекриває будь-які інші міркування, у тому числі й право, мораль... До речі, це стосується як депутатів, так і їхніх виборців. Тобто питання, чому в Україні ці важелі дуже часто не спрацьовують, повинне адресуватися всім нам. Адже у нашому розумінні немає межі, за яку ми не можемо перейти: і депутати, і їхні виборці. А оскільки у двох випадках і та, і інша сторона не відчувають меж дозволеного — ми їх щоразу переходимо.

 «У НАС ПОКИ НЕМАЄ САМОГО ПОНЯТТЯ «ПОЛІТИЧНА РЕПУТАЦІЯ»...»

Андрій БАУМЕЙСТЕР, кандидат філософських наук, викладач КНУ ім. Т.Г. Шевченка:

— З одного боку, це проблема нерозрізненості історії та політики. З іншого — проблема виникає тому, що в Україні існує декілька традицій культур, і цей розрив між різними культурами призводить до такої проблеми: різні політичні сили, маючи різне тлумачення історії, якраз і намагаються використовувати історію як аргумент у політичній боротьбі. Бо тут немає консенсусу як культурного, так і політичного. Коли немає культурного, то я вважаю, що це добре, оскільки це може бути предметом дискусії між різними істориками, культурологами. Однак повинен бути хоча б певний політичний консенсус. Я, приміром, засуджую цю подію саме тому, що вона порушує політичний консенсус української спільноти, політикуму і є результатом безвідповідальності політиків і небажання бачити принаймні на два кроки вперед.

А щодо питання репутації, то справа в тім, що у нас поки немає самого поняття «політична репутація» і це дозволяє політикам міняти свої думки і позиції. Ми бачимо це на публічних дискусіях. Зокрема, в політичних ток-шоу. Ми знаємо окремих політиків по 10—15 років і мали змогу пересвідчитися, що одного дня вони кажуть одне, а наступного роблять зовсім інше. Це відбувається тому, що вони розуміють, що можуть це робити, так як відчувають повну безкарність. Я маю на увазі не юридичну безкарність, а безкарність суспільної думки.

Також кожен із політичних таборів ще відчуває свою правоту на рівні того, що їх у цьому конкретному питанні повністю підтримає їхній електорат. Тобто окремі політики і цілі політичні сили просто переконані, що їхня думка подобається їхнім виборцям.

«ЕЛІТИ, ЯКІ ПРИ ВЛАДІ,  СВІДОМО ЧИ НЕСВІДОМО Є ПОСТКОЛОНІАЛЬНИМИ...»

Владислав ГРИНЕВИЧ, кандидат історичних наук:

— Ви ж розумієте, я не можу сказати, що депутатів треба взяти за руку, привести, посадити за парти й примусово навчати. Це — їхня політична позиція. До того ж, позиція не окремих обранців, а політичної сили, яка зараз при владі. За останні два роки вона продемонструвала, що не буде опікуватися українською історією. Здебільшого, влада інтерпретує усі історичні події або у ракурсі, запропонованому Москвою, колишньою радянською історією, або задля заперечення основних позицій, на яких ѓрунтується українська ідентичність, патріотизм. Історія — не просто наука, а й інструмент виховання.

Так, наприклад, коли йдеться про Голодомор, влада переховується, не бажає коментувати, заперечує геноцидний характер цієї трагедії. Варто нагадати, що цього року будуть 80-ті роковини тих подій. Акцентування на «геноциді» поляків руками українців, військових злочинах ОУН-УПА, має відволікти увагу від геноцидного фактору сталінізму в Україні, вшанування жертв режиму. Заради цього депутати здатні на все. Логічно припустити, що далі вони здадуть територію та владу в цій країні на користь третіх сил. Серед підписантів є й такі, котрі мають гуманітарну освіту й обізнані в історії. Однак заради політичної доцільності вони згодні нівелювати певні засади державності. Важко уявити, щоб на такий крок наважилися представники французького чи будь-якого іншого європейського парламенту.

Не хотілося б казати таку сентенцію, але для того, щоб втратити репутацію, потрібно її мати. Їм у цьому сенсі нічого боятися. Нині не тільки польський, а й європейський та американський парламенти зрозуміли ситуацію в Україні: влада відкрито маніпулює історією, використовуючи її у своїх цілях. Про жодну репутацію не йдеться.

Слід зауважити також і те, що усе це відбувається за мовчазної згоди суспільства. Так само було прийнято й мовний закон, опір якому чинили недовго. Більш того, влада використовує пасивність людей, апелюючи до того, що це не викликає жодного резонансу, тож не зачіпає нічиї інтереси. Якщо ж говорити про причини інертності суспільства, їх існує ціла низка. По-перше, це шок, у якому люди, тобто значна їх частина, перебувають після зміни влади. Окрім того, наше суспільство диференційоване: одні підтримують «помаранчеві» ідеї, інші — «біло-голубих», третя ж частина — так зване «болото», яким байдуже до всього — ми не маємо згоди не тільки стосовно мовно-історичних питань. Насамперед, це пов’язано із поразкою Помаранчевої революції, керівники якої отримали величезний кредит довіри, але зрадили ідеали й віддали владу.

По-друге, значну роль у цих процесах відіграє економічне становище. Україна розташована у другій сотні в рейтингу країн за рівнем життя і входить до групи бідних країн. Тож, переважна більшість людей думає про те, як знайти роботу й вижити, а не про шляхи вирішення таких абстрактних проблем, як історія.

По-третє, впливає те, що ми називаємо «постколоніальний дискурс». Політологи мають активно використовувати цей термін. Попри те, що критиків цієї ідеї, зокрема у владі, вистачає, події, які переживає Україна, свідчать про те, що ми — постколоніальна країна. В країнах Африки, наприклад, нова еліта, яка прийшла до влади — це діти тих, хто воював із колоніальною політикою Франції, Британії тощо. Окрім того, вони вчилися у Сорбонні та інших європейських освітніх центрах, знають англійську мову. Тобто, там відбулися певні процеси, які вплинули й на суспільство в цілому. До певної міри, тут можна провести паралель і з Україною, яка має проблеми із мовою, історією, ідентичністю. Ми повинні з’ясувати, хто ми й звідки прийшли: чи наші провідники це Центральна Рада, українські уряди, чи Радянський Союз із Центром у Москві. Яких батьків ми діти? Саме ця невизначеність — джерело усіх проблем.

Власне кажучи, звернення депутатів щодо Волинської трагедії також міцно пов’язане із постколоніальним дискурсом. Еліти, які при владі, свідомо чи несвідомо є постколоніальними: вони не мають розуміння власної держави, ідентичності, не буду вже казати про моральні якості. Ці еліти відстоюють колоніальні цінності: єдина російська мова, єдина історія у російському тлумаченні, Велика Вітчизняна війна.

Насамкінець, до цих процесів домішується політична боротьба. Відбувається дискредитація «Свободи», яка є радикальною силою й активно протистоїть владі, та інших націоналістичних сил в Україні.

Підготували Анна ЧЕРЕВКО, «День», Юлія ЛУЧИК; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон; Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

Іван КАПСАМУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments