Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Нова якість української політики: міф чи реальність?

6 квітня, 2012 - 00:00
ОЧІКУЮЧИ НА ЗМІНИ... / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Україна або матиме
інтелектуальну силу
й буде завойовувати світ,
або вона пропаде.

Юрій ШЕВЕЛЬОВ

Потрібна нова якість. І суспільства, й політиків. Інакше на «тихі води, ясні зорі» не випливемо. І тут вибір за всіма. Чи знову милі та конструктивні «всіхи» обиратимуть менше зло, красивіше, гламурніше, наступаючи на ті самі граблі? Чи вперті, непоступливі «всіхи» заперечуватимуть все, не пропонуючи нічого навзаєм? Хто з них є носієм нової якості? Що нам поможе, а що зашкодить?

* * *

Справді, цей рік несе складні випробування не тільки країнам та людям, а й перестороги нашому цілісному та крихкому світу. Про це свідчить безпрецедентно затяжна світова економічна криза і стагнація європейської економічної унії. Це підтверджує неординарний порядок денний Давоського форуму (вперше про майнову нерівність!). Зрештою, вкрай тривожним аргументом стали кліматичні катаклізми на всіх широтах. І це тільки прелюдія до ймовірних катастроф планетарного масштабу. Не будемо лукавити, це не просто «кара Господня», це — наслідок ненаситної, зокрема економічної діяльності людини: більше прибутку, більше вигоди!

І приходить розуміння, що немає ефективних економік, немає ідеальних систем управління, а брутальне порушення гармонії з природою несе погибель самій людині. Чому? Бо, виявляється, наш нинішній світовий порядок уже працює проти людства, а підвалини його прогнили. Світове панування, концентрація влади та матеріальних ресурсів у кола вибраних — і знову більше доходу в будь-який спосіб і за будь-яку ціну. Це — небезпечно! Бо політичний газовий зашморг, новітній ядерний арсенал чи залита нафтою затока — це не проти когось, це — проти тебе. Воістину по Хемінгуею: «Не питай, по кому дзвонить дзвін, він дзвонить по тобі».

Злети і падіння людства йшли за рецептами сміливців з берегів Сени, які штурмували Бастилію; новаторів з берегів Гудзону, де символ Свободи, і експериментаторів з берегів Неви, що разом із залпом «Аврори» заперечили Бога і господаря.

Сьогодні про них можна з певністю сказати: це вже не законодавці світового порядку, це — лузери. І якщо світ і далі буде слідувати за їхнім сценарієм, — він приречений!

Є нагальна потреба не просто в нових ідеях чи ресурсах, не в технічній заміні шокової терапії на кейнсіанську модель, а в новій якості рішень та відповідей на глобальні виклики. А це значить — у новому світобаченні та світосприйнятті. У відчутті межі на рівні сумління, моралі, душі, в стосунках між людьми, народами, в ставленні до природи та геному людини також.

Дещо дивно? Не круто? Майже по-біблійному? А інакше не можна, бо нічого не вийде, бо далі глухий кут. Доведено Першою і Другою світовими війнами, парадоксальними торнадо, понівеченим озоновим шаром Землі, незнаною спекою й небаченими зимами та, зрештою, цією затяжною світовою економічною кризою — теж.

Де шукати ту нову духовну інтелектуальну силу? Чи не на берегах Дніпра, де живе народ, який ніколи не поневолював інших народів, не захоплював чужих земель, не навертав у свою віру, не крав чужих ікон, не паплюжив святинь? Зрештою, навіть революція на берегах Дніпра, названа «помаранчевою», була особливою: не скрипіла гільйотина; не чинили звірств революційні матросики. Навпаки! Кожен намагався підтримати і почути іншого, напоїти гарячим чаєм, зодягнути, взяти на нічліг.

І не має значення, чи був ще якийсь пусковий механізм, окрім волі мільйонів. І не важить, що не всі з тих, хто стояв на сцені, не були готові до довіри мільйонів. Головний феномен, головна дійова особа — народ. Його гідність, шляхетність вражала. Не даремно один польський оглядач назвав усе дійство «літургією високого духу», а пастор із Європи стверджував, що над тим Майданом і аура була помаранчево-золота. Наше майбутнє осяяне нею, а наша молодь нею освячена.

Це ми, українці. Це сучасна Україна, розіп’ята на перехресті наших зовнішніх і внутрішніх протиріч. Це ми, що впродовж 20 років очікуваного зростання перебували у вільному падінні. Додолу, до самого дна. Не для того, щоб пропасти, а піднятись і рушити. Усвідомлено, незворотно, на віки. І сили для цього — в нас самих. Просто необхідно, прокинувшись одного ранку та відігнавши дурман нав’язаних стереотипів та сфабрикованих сценаріїв, тверезо осмислити все, що з нами відбувається. Як вперше, по-новому, з чистого листа. Тоді з’являться або ж відродяться справжні цінності та реальний вектор руху. А нова якість суспільства зродить нову якість політики.

ГЕОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ, ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ

Нині Україна все ще нагадує плавця, який з усіх сил пливе до «землі обітованої». І що ближче берег, то сильніша протидія глибинних течій. Оскільки друге дихання в нас ще не відкрилось, варто осмислити систему координат, в якій перебуваємо, та й саму природу тих течій.

Минуло два роки з часу обрання Президентом В.Януковича, можна робити попередні висновки. Оскільки поліпшення життя суспільство так і не відчуло, то наразі найголовніший «здобуток» — концентрація влади в руках Президента та зменшення прав і свобод усіх інших. І перше й друге, м’яко кажучи, не корелюється з чинною Конституцією й є не що інше, як сповзання в бік авторитаризму. Про це попереджають експертні кола, проти цього протестують підприємці, чорнобильці, афганці та журналісти. А політичні переслідування опонентів породили непримиренну й принципову позицію Ради Європи, яку можна вважати червоним світлом нашим євроінтеграційним устремлінням.

Сьогодні у Президента Януковича ще більше повноважень, а отже, й персональної відповідальності, ніж колись у Кучми. Це не тільки численна парламентська більшість і практично тотальна владна вертикаль, а й повний контроль над прокуратурою, судовою гілкою влади, включно з Конституційним Судом. І владна булімія триває надалі. Залишилося ще забрати право парламенту формувати бюджетну політику (а такий законопроект уже подано) та призначити кілька «саламатіних» на вакантні посади.

Парадоксально, але така сильна влада та омріяна стабільність не тягнуть за собою ні підвищення соціальних стандартів, ні оптимістичного фіналу декларованих реформ, ні успішної євроінтеграції, ні вигідного партнерства з Росією. Навпаки, не зменшується енергозатратність української економіки, росте зовнішній борг, а інвестиції в Україну скоротилися у 2,5 разу. Нині у виграші каста в кількасот людей, до якої вже не належить переважна більшість депутатів-регіоналів.

Якщо Ангелу Меркель, в якої вже друга каденція, сьогодні підтримує понад 60% співвітчизників, то Президента Януковича — близько 7%. Це значно гірше, ніж у Президента Ющенка в аналогічний період, і звучить як діагноз. Нинішній спосіб управління країною команди Януковича — спроба копіювати російську модель. А нещодавні події не тільки в Єгипті чи Тунісі, а й у самій Росії доводять, що автократія — не найкращий вибір. При цьому не слід забувати, що Україна не Росія. Батурин був останнім містом у Центрально-Східній Європі, де діяло Магдебурзьке право. А далі — Азіопа.

На жаль, нинішня владна команда не тільки не хоче, а й не вміє діяти інакше. Для цього потрібне інше світобачення, бо Україна не чергове підприємство, яке захопили й яке слід дерибанити, а держава, яку треба розбудовувати. Що стане останньою краплею, яка переповнить чашу терпіння суспільства: податок на бездітність, чергове перетягування владних повноважень чи ймовірні фальсифікації парламентських виборів? Зрозуміло одне: так довго тривати не може. Суспільство відторгне те, що, на його думку, чинить перепони власному благополуччю.

Прикметне інше: по двох роках правління Януковича Україна знову єдина. Розчарування Заходу й Центру несправдженими надіями епохи двох «Ю» доповнилося розчаруванням Сходу та Півдня своїм обранцем. Таким свіжим, таким болючим! Вони, мешканці шахтарських міст та селищ, свято вірили, що обравши свого, таки отримають краще життя. Але вийшло навпаки. Тому не помиляються політологи, які прогнозують, що Донбас може стати детонатором суспільного оновлення.

Можна наперед передбачити, що серед читачів цих рядків знайдеться немало таких, які дорікнуть, що якби ми, мовляв, обрали 2010 року Тимошенко — все було б інакше! Дійсно, інакше, але як? Російський класик у минулому столітті писав:

«Большое видится
на расстоянии,
лицом к лицу лица
не увидать».

Справді, з віддалі у два роки видно краще і велике, і мале. Почнемо з того, що у дуеті провідних російських політиків Путіна і Медведєва один ведучий, а інший дублер; один потужний політичний акціонер, а другий слухняний міноритарій. А у ставленні до України між ними жодної різниці немає. Навесні цього року В.Путін знову став президентом Росії. Що чекати нам від автора «Русского мира» та будівничого усіх можливих газогонів в обхід України? На що сподіватися, коли вся передвиборна кампанія головного претендента базується на приниженні України, творенні образу ворога з країни, яку він і досі вважає «случайным государством».

Так от, 2010 року дублер Путіна начебто підтримував Януковича, наше «більше зло». А тодішній прем’єр-міністр Росії успішно співпрацював та підтримував Ю.Тимошенко. Це для нас було «більше і менше зло», а для Кремля, виходить, ні! Тому результати президентських виборів 2010 року доцільно розглядати не з точки зору виграшу чи програшу якогось із претендентів, а з позиції українських національних інтересів. Отже, якби обрали президентом Тимошенко, чи були б для України нижчими ціни на газ чи вищими тарифи на його транзит? По двох роках правди про газові угоди 2009 року стає очевидним, що ні! На цінову політику Газпрому не впливає ні колінопреклонство Лукашенка, ні лояльність Януковича, ні «смішечки» Тимошенко. З тих самих причин очевидно, що були б підписані й Харківські угоди. Адже Путін публічно зазначав про готовність Тимошенко погодитися на ще довший термін перебування ЧФ Росії в Севастополі.

Але були б іще дві трагічні особливості, яких, на щастя, сьогодні не маємо. Перша: Партія регіонів і БЮТ у парламенті часто голосували б спільно, що пришвидшувало б здачу національних інтересів до такої межі, коли вже до Європи йти ні з чим. Що таке може бути — засвідчує проект угоди ПРіБЮТ, один із розробників якої, екс-бютівець, сьогодні очолює юридичне управління Адміністрації Президента. При нинішніх же розкладах партія «Батьківщина» та її фракція змушена займати виразно опозиційне становище. Друге: посилювався б розкол України. Соціально-економічні реалії й далі б давали підстави Донбасу до невдоволення, до бажання обрати свого, до регіоналізації. На цих настроях успішно б спекулювали внутрішні та зовнішні антиукраїнські сили, а парламентські вибори могли б їх тільки підсилити.

Утім після підписання сумнозвісних Харківських угод Янукович якось пригальмував у реалізації наступних позицій, визначених Кремлем. Мало того що стишилися сепаратистські настрої, Україна не спішить входити у відкриті двері Митного союзу, опонує Газпрому, не згинається у «сирних війнах».

Тому раптовий арешт Тимошенко не тільки засвідчив про згортання демократії в Україні та її міжнародних перспектив, а й став фатальною помилкою Януковича. Права була А.Герман, коли в одному з ефірів зазначала, що «задушила б того, хто це зробив». За останнє десятиріччя це друга справа, яка ганьбить Україну в світі. Першою було вбивство Г.Гонгадзе...

І реакція світової спільноти не забарилася. Кучма став ізгоєм на Празькому саміті, тоді ж уперше похитнулася наша євроатлантична перспектива. Після арешту Тимошенко, за який «треба когось задушити», не тільки похитнувся, а й призупинився процес нашої євроінтеграції з перспективами безвізового режиму, зони вільної торгівлі тощо. І ця «багатоходівка» виявилася успішною. А з віддалі часу більш очевидними стануть її складові. Виграла Тимошенко чи її використали і здали, — також покаже час. Важливо, щоб усі, й її прихильники, й опоненти, зайняли безкомпромісну позицію проти політичних переслідувань в Україні, а оцінку діям політиків, у тому числі й тим, які знаходяться під арештом, суспільство дасть на майбутніх парламентських виборах.

Тривожить інше. Доки пульти управління нашими президентами, провладними й опозиційними політиками будуть знаходитися за межами України, доти Україна не буде застрахована від чергових міжнародних провокацій та геополітичних провалів.

Про те, що наше «більше й менше зло» не самостійні суб’єкти, свідчать два коментарі. Перший із них — Станіслава Говорухіна, начальника виборчого штабу Путіна, який зазначив: «У меня нет окончательного ответа на вопрос, что выберет Янукович, зато я точно знаю, что, вопреки всем иллюзиям нынешней украинской власти, отказ от предложения России станет для Януковича и его Партии регионов началом конца. И очень велика вероятность того, что в результате их провала политический маятник на Украине вновь качнется в сторону более радикальных антирусских сил». Не менш відвертий і Ян Пєкло, керівник Польсько-Українського фонду PAUCI: «Росія з одного боку заробляє бали, критикуючи недемократичні процедури в Україні, а з іншого — нагадує Януковичу, що коли не схоче коритися Москві, то його можуть замінити на жінку, яка нині під арештом».

Безперечно, все це принижує нашу національну гідність. Принижує кожного з нас, і «всіхів», і «противсіхів». Водночас це робить нас іншими: сильнішими, безкомпромісними, прозірливими. Бо знаючи природу течій, що нам протидіють, ми зможемо їх подолати.

ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ. НАША СУТНІСТЬ

У контексті нинішнього становища України життєво важливою для суспільства є нова якість українського політикуму. Тільки при цій умові він виконає своє призначення — бути локомотивом усіх суспільних, економічних і соціальних змін.

Зрештою, пієтет у ставленні до молоді, сокровенні надії, пов’язані з нею, — невід’ємна людська риса. І в цьому є рація. Буття нашого світу можливе лише за умови, що кожне наступне покоління стане кращим, сильнішим, моральнішим за попереднє. Бо ж і випробування їх чекають важчі.

Саме тому слід чітко з’ясувати, що ж криється за поняттям «нова якість, свіжа кров» у політиці — механічна заміна старших на молодших (а демографічна ротація і так відбувається кожні 20—25 років) чи щось інше?

Нещодавні події довкола «молодої команди» Черновецького, які в умінні дерибанити дали фору і «малиновим піджакам», і «червоним директорам», засвідчили, що молоді можуть бути не тільки цинічнішими, брутальнішими, але й гіршими від попередників. Та й в процесі виходу так званих «тушок» із лав опозиції лежали не вікові проблеми. Переходили і ті, й інші. Питання не у віці, а в сумлінні та моральній стійкості. Представники опозиції досі мають клопіт із двома молодими екс-бютівцями, які не представляють в Раді Європи нікого. А Юлія Володимирівна називала їх «нашими зірочками»! Тому без зайвих роздумів громадськість погодиться поміняти сотню Каськівих чи Писаренків на одного І. Юхновського...

А живий суспільний організм уже сьогодні напружено шукає рецепти отого оновлення. Загляньте в Інтернет! Тут і пропозиція доручити формувати списки кандидатів в депутати знаним моральним авторитетам, і заборона бути в наступному парламенті усім чиновникам I та II рангу. Особливу симпатію викликає молодіжна ініціатива В’ятровича та шість пропозицій громадського об’єднання «Чесно». Правда, керуючись їхніми дороговказами, можна недорахуватися багатьох опозиціонерів серед майбутніх депутатів. Взяти хоча б пункт перший: правдиві декларації.

Проте, не дивлячись на суспільний запит на відкриті списки кандидатів у народні депутати, парламентська опозиція вже визначилась із Законом про вибори і з внутрішніми правилами взаємовідносин. Всі зійшлися на тому, що треба йти вперед, а наступні парламентські вибори — лише проміжний етап. Та все ж після проміжного етапу настане основний. А значить, і сьогодні принципи діяльності опозиції мають бути незмінними, чесними, а головне — суголосними зі суспільними потребами.

Тому технічна заміна авторитарного стилю управління на вождистський, неоковирності на гламур, правди на інформаційну джинсу приховує в собі не тільки програш чергових парламентських перегонів, але й українську поразку.

Не можу не погодитися з тривогою Ю. Макарова у публікації «Не зашкодь!» («Український тиждень» від 02.02): «Українцям бракує об’єднання за політичними поглядами, за спільними уявленнями про майбутнє, а не за тією чи іншою комбінацією інтересів. Адже нинішня опозиція збирається у наступ, озброєна тими самими організаційними принципами, за якими здійснювалася політична активність усі останні роки: а) бізнес-спонсори мають на утриманні; б) партійну верхівку, яка має на утриманні; в) партійних функціонерів, які мають на утриманні; г) масовку. Цю піраміду треба перевернути догори дриґом. Спершу — запити й потреби певної верстви, соціальної групи, нації в цілому, які політики мають усвідомити, оформити в програмні гасла й технології реалізації, потім їх просування, потім ресурси, а не навпаки».

Суспільство, що на 80% не довіряє владі, не менш пильно придивляється до опозиції. Тому механічна заміна поколінь чи технічна підміна понять не надасть їй нової якості. Залишається третій напрямок — магістральний: до витоків, до першоджерел.

Нова якість — це та справжня якість, яка була притаманна Народній раді. Яку сповідували В. Чорновіл та О. Ємець. Яка є сутністю Є. Сверстюка, Л. Костенко, С. Хмари й О. Забужко. Це просто вірність: слову, обов’язку, Україні. Її тяглість вічна, як наше устремління до волі: від Кобзаря до Каменяра, а далі до Героїв Крут та Холодноярців, до українських священиків та селянства, що не поступилися. Нинішній український парламент майже загубив цю справжність, а виборці призабули. Та не дай нам Боже її зовсім забути, бо втратимо все!

Після успішного завершення періоду первинного накопичення капіталу до парламенту полинули ті, хто за допомогою мандату хотіли назавжди закрити питання про походження своїх статків. Це олігархи. Вони принесли з собою в законодавчий орган ті ж методи первинного накопичення: підкуп, підступ, примус і зраду. Ця бацила інфікувала Раду, розрослася, мов пухлина, змінила не тільки ДНК, а й життєві цінності та політичні орієнтири багатьох народних обранців.

Виявляється, тим, хто тримав останній бій під Гурбами чи Базаром, було легше. Бо вибір був дуже конкретний: зрада або смерть. Випробування ж грошима, мамоною — важче, підступніше: напівтони, напівтіні. Та ще й по телебаченню розкажуть, що це, мовляв, заради майбутнього. Так що розслідування Р. Забзалюка мають підстави, хоча все почалося значно раніше — з часів Лазаренка та сумнозвісної ЗаЄДи.

Та все ж при всій одіозності нинішньої Верховної Ради, при всій нелюбові до депутатів спитаймо себе, чи всі з чотирьохсот п’ятдесяти стали політичними повіями та сутенерами? Якщо всі — це вирок Україні. Та, на щастя, це не так! Бо й у нинішньому парламенті мільйонерів, мільярдерів та їхньої свити є ті справжні, хто не порушив слова, не зрадив виборця. Про них не знімають спеціальні репортажі, не часто кличуть на знані ток-шоу, не публікують їхні фотосесії у глянцевих журналах. Але вони є. Їх знають і шанують люди. З точки зору психології або й психіатрії нинішньої парламентської більшості — це ті, що не вхопили жар-птицю за хвіст. А з позиції справжніх цінностей — це істинно європейські парламентарі, які, мов атланти, тримають і не дають впасти небу наших надій.

Серед справжніх парламентських достойників насамперед хотілося б назвати Я. Кендзьора, депутата шести скликань, побратима В. Чорновола, а також В. Філенка, І. Зайця, Ю. Гнаткевича, М. Косіва, Ю. Ключковського. А хіба не викликає поваги послідовність В. Кириленка, щирий максималізм А. Парубія, не імпонує позиція Ксенії Ляпіної чи О. Донія? Ще більше тієї справжньої людської якості поза стінами парламенту, бо душа нації — то неопалима купина. Не тільки підтримки, а й наслідування заслуговує громадська діяльність Олександра Палія, Володимира В’ятровича, Тетяни Чорновіл, Вахтанга Кіпіані. Вони для суспільства — не тільки свіжа кров, а й сплав чеснот найвищої проби. Сучасна історія пам’ятає професійних українських державників, які знехтували кар’єрними амбіціями, та не зрадили власним принципам. Це унікальний кадровий резерв, серед якого — Віктор Пинзеник, Павло Качур, Володимир Огризко, Валентин Наливайченко, Валерій Асадчев, Богдан Соколовський.

Тому нова якість української політики — це чесноти та гідність справжніх, а такими і мають бути кандидати в народні депутати плюс Програма «Стратегія України на віки». Сьогодні цю стратегію, здається, розробляє тільки часопис «День». А хто з політиків його у цьому підтримує? На жаль, суспільство практично не може вплинути нині на всі складові цієї формули успіху. Тому парламентські опозиційні лідери головою відповідають і за якість списків, і за узгодженість округів, бо мають безпосередній стосунок до нинішнього виборчого законодавства.

Стосовно програм, то їх в Україні за 20 років було предостатньо: і виборчих, і урядових. Про результати їх виконання свідчить нинішній стан справ у країні. А тому чергова передвиборча декларація реформ в освіті чи охороні здоров’я виглядає не лише фрагментарно, але й як ще одне дежавю.

Нова якість в політиці вимагає кардинально інших підходів. Тільки через призму бачення України як вічної категорії, як успішної геополітичної константи можна провадити енергозбереження, завойовувати лідерство серед світових виробників продуктів харчування та й реформи в освіті й медицині теж. Головне при цьому — дбати про «три кити», на яких базується така програма: цілісна нація, розвинене громадянське суспільство, потужний середній клас.

А ще — пам’ятати про особливий пункт порядку денного Давоського форуму. Бо коли у світі спостерігаються тенденції до наростання майнової нерівності серед людей, то в Україні цей процес іде просто-таки галопуючим темпом. У геометричній прогресії зростає й кількість малозабезпечених, і кількість мільярдерів. І що парадоксально — розмір їхніх статків. Це протиріччя нищить перші паростки суспільного діалогу та соціальної гармонії. Проблема стала вагомим внутрішнім фактором загрози національній безпеці.

У час, коли мільярдери США чи Європи самі шукають механізми, як поділитися зі співвітчизниками й допомогти країні, наші тільки приростають статками. Більше того, винахідливо шукають способів, як самим сховатися й повернути суспільну думку в інший бік. Перед прийняттям бюджету на 2012 рік нинішній парламент мільярдерів, мільйонерів та їхніх найманих працівників проголосував за встановлення «істинної» соціальної справедливості, урізавши виплати не лише найбільш вразливим верствам суспільства, а й позбавив виплат із безробіття кількох десятків колишніх народних депутатів України. Здебільшого це ті, хто не крав і не продавався. Коли вони зібрались у Верховній Раді рік тому, з нагоди 20-річчя ухвалення Декларації про суверенітет, — разюче відрізнялися від нинішнього бомонду. Турецькі костюмчики, тенісочки на тлі Bryony та Versace. Так-от, виплати з безробіття (а не так просто влаштуватися екс-нардепові!) колишнім парламентарям за рік — це менше, ніж перехід однієї «тушки», виходячи з оприлюднених тарифів.

І все ж, мільярдери з «думкою про народ» скасували ці виплати. Щоправда, самі не позбулися ні офшорних мільйонів, ні яхт, ні замків. А тротуар під Верховною Радою і надалі вгинається від ленд-крузерів, поршів та мерседесів. Така собі маніпуляція суспільною свідомістю! Тому завдання опозиційних лідерів, які поважають себе та громадян, — виписати у виборчих програмах механізми адекватного оподаткування офшорних схем, надприбутків, розкоші.

І здатність до таких магістральних перетворень насамперед повинні продемонструвати опозиційні лідери, засвідчивши тим самим і свою нову якість. Бо прийшов час.

Позаяк, виходячи з украй кепських справ нинішньої влади, вона розпочала операцію з підготовки правонаступника. Ним, очевидно, стане В. Хорошковський. І не виключено, що надалі Україна вибиратиме між ним та А. Яценюком. Це не буде протистояння Схід — Захід. Сьогодні Донбас проголосує за будь-кого, тільки не за «свого». Це буде битва політтехнологій, ресурсів та геополітичних впливів, а найголовніше — еліт. І переможе той, у кого є команда і хто сам уособлюватиме справжню якість; коли слово не розходиться з ділом, коли національна демократія стане її інтегральною частиною. Йому повірять люди. Арсеній Петрович уже сьогодні може починати перемагати.

І нарешті про контролера. Ним, без сумніву, є суспільство, якому на майбутніх парламентських виборах так і не довірили робити власний вибір. Доведеться обирати з того, що запропонують політичні лідери. Тільки останні повинні усвідомлювати: вдруге такий карт-бланш люди не дадуть. Чи дозріло суспільство до якісного контролю над найманими та призначеними ним функціонерами з облаштування життя в країні? Дозріває. Так багато людей, які не задоволені владою та критично налаштовані до всіх політиків, включно з опозиційними, у нас ще не було. Хіба за винятком 1991 року.

І тут нарешті доречно відверто сказати про найефективніший механізм суспільного оновлення: це один раз сказати: «Ні!». Диктаторам та вождям, клонам та проектам, провокаторам і фальсифікаторам. А ще «ні» — купівлі голосів ні за 100, ні за 200 грн, ні навіть за 500 тисяч. Те, що цьому можливо опиратися — доведено навіть у нинішньому парламенті. А ще нам усім треба навчитися сказати «ні» більшому й меншому злу. Саме тому позиція «противсіхів» у нинішній, практично патовій ситуації виглядає не лише панацеєю, а й прообразом майбутнього громадянського суспільства. Тільки відкинути треба не всіх, а все. Усе перелічене вище: вади, виродливості та мутації сучасного суспільно-політичного моменту. І власні в тому числі.

* * *

І насамкінець — одкровення. Хочу заспокоїти моїх добрих та численних побратимів «всіхів». Я теж належу до цієї когорти, бо два роки тому також віддала свій голос за «менше зло». В останній день, в останню мить так вирішила, керуючись усе ж тим принципом «не нашкодь!». Принагідно хочу нагадати, що найбільше «противсіхів» було не в Галичині, на Волині чи в Києві, а в Криму. Тож не треба нарікати на В. Ющенка чи О. Забужко.

Моє вимучене рішення далося мені важко. Бо вдруге за останні два роки вибрала позицію «не нашкодь». Сьогодні можу переконливо стверджувати: на жаль, ще більше шкодить! 7 лютого 2010 року я голосувала за Ю. Тимошенко, а перед очима була картина, яка краяла душу не один день.

Великодні свята, 2008 рік. Ми з сім’єю приїхали до чоловікових батьків на Івано-Франківщину. Тато — священик, мама — репресована зв’язкова УПА. Сидимо за столом, говоримо про Україну. Це завжди була наша головна розмова, бо об’єднувала всіх — дідів, батьків, онуків. І я розповідаю, як хотіла вийти зі щойно створеної парламентської більшості. Вийти, бо прочитала декларацію Юлії Володимирівни. І не повірила.

Ми з нею прийшли в політику майже разом. Я — з посади провінційного лікаря, вона — з посади керівника ЄЕСУ. Зрештою, й інші мої посади були значно скромніші. 1996 року я півроку працювала заступником міністра сім’ї та молоді. Це був час, коли людям перестали виплачувати зарплати, і я офіційно відмовилася від посадового окладу в Міністерстві на користь співвітчизників. Минув час. Сьогодні про це варто згадати не задля піару, а як про позитивний прецедент українського державотворення. Отже, в моїй декларації за 2007 рік були зазначені і квартира, і машина, і дача під Києвом. Зрештою, квартира, машина та земельна ділянка у нас з чоловіком були й до депутатства. А от у Юлії Володимирівни — нічого!

Пригадую сльози в очах матері, яка чи то запитувала, чи то стверджувала: «А хіба таке може бути? Та що ви з Україною робите?» Що я могла відповісти мамі, яка свого часу відмовилася від скромної компенсації політрепресованим на користь України? Тому й був мій природній порив вийти з парламентської більшості. Такої довгоочікуваної, з одного боку, і вже враженої хибами — з іншого. Та я вибрала менше зло, промовчала, залишилася. А може, вчинивши тоді інакше, зупинила б низку негативних тенденцій і тим самим допомогла б Юлії Володимирівні ще тоді.

Вирок Ю. Луценку — це не просто правове безумство, а невгамовна гріховна помста. Водночас — це вирок усьому вітчизняному правосуддю. Рішення Печерського суду ще раз засвідчило: і Ю. Тимошенко, і Ю. Луценко — політв’язні. Боротися проти цього, протидіяти в громадський, парламентський та політичний способи — обов’язок кожного, хто відчуває задуху у власній країні. Терпіння і страждання політв’язня — це не лише кристалізація його волі й життєвих принципів, це водночас і колосальний вплив на свідомість суспільства, на його загострене почуття справедливості, потребу захисту прав та свобод. Сьогодні цей шлях проходять і Ю. Луценко, і Ю. Тимошенко. Я категорично хочу, щоб і Юлія Володимирівна, і Юрій Віталійович були на свободі й діяли як опозиційні політики. Але я так само категорично хочу, щоб кожен крок, кожна дія політика, в тому числі декларація, не були ляпасом для суспільства. І це не моя суб’єктивна упередженість чи примха, а об’єктивна європейська норма.

Два роки тому одна з іспанських міністрів скористалася урядовою кредитною карткою, щоб купити внукові памперси, бо її власна не спрацювала. Суспільство її не зрозуміло, вона подала у відставку. Аналогічний свіжіший приклад — ситуація довкола німецького президента К. Вульфа. Його кредитна історія викликала обурення у понад 80% співвітчизників та спричинила до такого ж логічного кроку — відставки.

Тому нашій євроінтеграції шкодить не лише недемократична позиція нинішньої влади, а й власна позиція кожного з нас.

Головний принцип, якого європейці вимагають дотримуватися своїх урядовців та політиків, звучить так: « Як кажу, так живу, як живу, так і кажу».

Ми ж, навпаки, поблажливо дозволяємо власним обранцям фальшивити, бо, мовляв, щось дадуть, ще більше пообіцяють чи просто гарно виглядають. Чому своїм вибором знов і знов благословляємо брехню і зраду? З такими підходами зможемо змінити чинну владу на таку ж саму, і не раз. Однак очікуваних змін у житті країни не настане. Спочатку треба змінитися самим. Це і є кульмінація нашого суспільно-політичного оновлення.

Кожне покоління проходить свої виклики та випробування. Хтось — війни і голодомори, хтось — репресії і перебудови. Призначення ж нашого покоління — внутрішня трансформація, акумуляція морального та інтелектуального потенціалу. Для того, щоб не пропала Україна. Для того, щоб не дати пропасти світу.

І хай молитвою для кожного з кожного нас на цьому шляху будуть слова І. Франка:

Як не вистою, здригнуся,
захитаюсь, мов тінь,
Пропаде кривава праця многих — многих поколінь!

Вірю, не пропаде! Інакше для чого ж тоді офіра Василя Стуса. Валерія Марченка чи Володимира Івасюка? Для чого сльози наших матерів, страждання батьків і наша праця?

Лілія ГРИГОРОВИЧ, народний депутат України ІІ, ІІІ, ІV, V і VI скликань; кандидат філософських наук зі спеціальності «гуманітарна і політична безпека держави»
Лілія ГРИГОРОВИЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments