Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Про відповідальність...

«Кіборг» Борис АЗАРОВ: «Біди на Донбасі можна було не допустити»
13 лютого, 2015 - 11:35
БОРИС АЗАРОВ
БОРИС АЗАРОВ

Борис потрапив на війну з перших її злих подихів. В аеропорту він з’явився з початку червня в час перших атак бойовиків.

Борисе, з чого для тебе почалася епопея з Донецьким аеропортом?

— У березні в військкоматах були черги добровольців. Тоді ми уточнювали свої дані — залишали номери телефонів і продовжували займатися своїми справами. Військкомати відкрили 5 чи 6 березня. В суботу їх відкрили, в понеділок я відстояв у черзі, і 10 числа мені зателефонували: запропонували прийти з речами у військкомат на збори. Нас там відібрали. Тоді тільки починалася проблема з Кримом. Ще не було навіть наказу виконуючого обов’язки Президента Турчинова про часткову мобілізацію. Вона, здається, вийшла 17 березня. Я призивався в 72-гу механізовану бригаду міста Біла Церква. І от 23 числа за наказом Президента ми були вже мобілізовані.

Чи можна було зберегти територіальну цілісність країни?

— Щодо Криму, не знаю. На Донбасі все було реально. Не всі ще взагалі розуміли, що відбувається. Армії взагалі не було як такої. Всі підрозділи перебували на місцях постійної дислокації. Більшість частин була в західних регіонах. Але все одно при злагоджених і своєчасних діях біди на Донбасі можна було не допустити. Коли почали набирати добровольців, то, на жаль, не було конкретного завдання. І ми не знали, чи будемо залишатися на полігонах, чи будемо висуватися далі й щось робити. Ми місяць тренувалися на полігонах і вже на початку квітня були на кордоні з Донецькою областю.

Другий батальйон був майже весь сформований із першої хвилі добровольців. І це саме батальйони ЗСУ. Ми були абсолютно свідомі, заради чого туди йдемо. А от після 20-х чисел березня почали набирати тих, кого майже повитягували з домівок. Була проблема. Варто було набирати військових за принципом сумісництва військових спеціальностей з цивільними. Тоді б більше було добровольців, які просто чітко знали своє місце і могли ефективно використовувати свій досвід.

Існує думка, що у війську не має бути «доверительных» відносин між командуванням і підлеглими. Має бути субординація. Але по факту, якби не було таких відносин, то все було б набагато гірше. Коли до нас приїздило безліч генералів, то кадрові військові не могли нічого їм сказати всупереч. Я ж як доброволець і людина, яка не прагне до кар’єрного росту, міг тому ж генералу сказати все, що я думаю. Завдяки цьому ми прямо могли окреслити проблеми, які існували.

Як ці генерали реагували на таку поведінку?

— По-різному. Деякі намагалися увійти в довіру, налагодити нормальне, конструктивне спілкування. Дехто навпаки демонстрував зверхність, намагався спілкуватися в наказному порядку. Але з нами таке не проходило. Повторюю, люди прийшли туди цілеспрямовано захищати країну, а не будувати свою кар’єру. Ми не юнаки по 18—20 років, що проходять строкову служби. Ми дорослі свідомі чоловіки з усвідомленням конкретних завдань і баченням проблем. Серед нас були і власники фірм, і директори фабрик, і начальники цехів.

— На «тілі» армії завжди існувала така виразка, як дідівщина. Позастатутні відносини проявлялися в батальйонах?

— В жодному разі. Дідівщина притаманна строковій службі ще в далекі часи. Зараз там не до цього. Ну а які можуть бути позастатутні відносити серед дорослих людей? І взагалі, нам накази інколи і не потрібні були. Ми самі розуміли, що маємо розібрати міномет, згадати, що до чого. Самі вчилися, самі згадували, і коли почалися бойові дії, нам це дуже знадобилося.

Коли вперше ти взяв участь у безпосередньо бойових діях?

— Перший бойовий досвід наша бригада отримала 9 травня під Маріуполем в місті Ялта, коли ми звільнили будівлю МВС, де забарикадувались бойовики. Ми влетіли туди на БМП-2 і відпрацювали перші два поверхи. Тоді були поранені два мої товариші. На прикладі Маріуполя можна було простежити, що взагалі можна було зробити на сході. В Маріуполі не було однозначних настроїв, багато проросійських елементів. Але відсотків 60 там хотіло більше в Радянський Союз, ніж в Росію. При чому не стільки ковбаси по 2,20, скільки шкіряних курток, маузерів і експропріювати експропріаторів. Всі інші або мовчали, або мали проукраїнські погляди. Після того як ми його звільнили, можна простежити, як змінилися там думки. Маріуполь став одним із найпатріотичніших міст в Україні.

Коли хлопці ще залишалися на блокпостах, нас 28 травня кинули в Донецький аеропорт, бо там із 26-го тривав бій. Я влетів туди 1 червня. До речі, летів на тому самому Іл-76, який згодом через два тижня збили під Луганськом. Нам ще пощастило, що ми сідали в страшну грозу. У зливу літаки сідали, а ми розвантажували техніку. А далі епопея в два з половиною місяці в повному оточенні, аж до 5 серпня. Тоді у нас не було навіть нормальних рацій. Лише частково ті, що залишила охорона аеропорту.

Були припущення, що, може, варто було б підірвати смуги і не втрачати людей?

— Що й зробили з Луганським аеропортом — підірвали злітну смугу. Але Луганський аеропорт старий і був побудований за радянськими нормами. Там лежали плити, і їх підірвали. Донецький аеропорт був побудований для Євро-2012. За німецькими технологіями, було залито бетон шаром 1,5-2 метри. Його не так просто підірвати, і мені здається, що вона і зараз не знищена.

Коли дивишся новини, спостерігаєш за подіями, немає відчуття, що існує якась формула зі здачі позицій на сході? Що хтось колись уже домовився, а зараз лише виконує взяті на себе обіцянки?

— Я до останнього про це навіть думати не хочу. В цілому на війні я був п’ять місяців, багато чого пережив. Півроку ми не бачили родин, але ж знали, для чого туди ішли. Я хочу вірити в чесність влади. Ми чекали виборів Президента і гадали, що все вирішиться. Потім чекали виборів до Верховної Ради, мовляв, ну все, ось зараз...

Ми Президента обирали в надії, що почнуться активні дії на фронті.

— Ми ж думали так — Турчинов не може нічого зробити, бо він лише виконуючий обов’язки, а як оберемо Президента, то почнеться. Думали, півтора-два тижні — і вже можна було взяти Донецьк, а тут перемир’я. Тільки зупинилися, вони «позаливалися» бетоном. За десять днів забарикадувалися, зробили відповідні передислокації, підтягнули сили.

Який бій більш за все запам’ятався?

— 10 липня, початок другої години дня. Почався наступ на аеропорт з п’яти сторін, тобто кругова атака. По колу на 360 градусів. Закінчився лише увечері. Без перерви. Тоді у нас з’явився перший 200-й, до цього були лише поранені. Він загинув від пострілу з танка. Коридор з’явився аж у серпні. Вивезти поранених ми не могли. Вони так і лежали з нами весь той час. А вбитого хлопця ми тримали в холодильнику для продуктів. Добре, що хоч був електричний струм. Води вже тоді не було, і ми пили з пожежних місткостей. Але 10 липня був дійсно страшний бій. Я тільки тоді вистріляв більше 70 мін. А мінометів було ще більше. Бойовики думали, що нас в аеропорту півтори-дві тисячі. Нас насправді було трішки більше ста осіб. Тоді вони про нас говорили не «кіборги», а «Брестська фортеця». За законами війни, якщо наступаєш на об’єкт, що обороняється, то атакуючі сили мають переважати в три-чотири рази. Можете уявити, скільки їх було, якщо вони вважали, що нас кілька тисяч? Вони підійшли впритул, аж під термінал. Працювала наша стрілецька зброя, а ми їм клали «мінки». Вони не могли ні підійти ближче, ні відступити. Красиво вийшло.

Тобто в той день, 10 липня, з нашої сторони загинув один солдат?

— Так.

А з боку бойовиків?

— Не знаю, але дуже багато. Вони просили кілька днів, щоб вивезти трупи.

Хтось вигадує і тиражує міфи, хтось звертається до глибокої історії за прикладами героїзму, щоб підняти дух солдатів. А тут ми маємо винятковий героїзм наших днів, абсолютно не висмоктаний з пальця. Хто б міг подумати рік тому, що таке можливо?

— Я багато чув від свого діда про Другу світову війну, в якій він брав участь. Але і уявити не міг, що й мені доведеться воювати. У мене дуже багато знайомих із Криму, Луганська, Донецька. Постійно туди їздив. Ніколи в житті не міг подумати, що таке може статися в Україні.

У чому був наш прорахунок, коли ми втратили свої позиції?

— В Донецький аеропорт 72-га бригада була переміщена одна з найперших. 95-та тоді перебувала в районі Слов’янська і Краматорська. 72-га почала перекривати кордон і дійшла до Саур-Могили, Зеленопілля, Ізварина, Краснопартизанська. Просто витягнулась така кишка, яка не мала забезпечення. Ми-то гадали, що за нами іде тил. Коли залишилося десь 100-150 кілометрів для того, щоб закрити кордон і оточити бойовиків, то Росія почала обстрілювати зі своєї території. Ми дійсно багато у що не вірили: що захоплять Крим, що нападуть на Донбас. Ми не думали, що Росія почне нас обстрілювати зі своєї території. А вона почала, коли побачила, що Україна закриє кордон і локалізує конфлікт.

Що трапилося з росіянами? Що це за виверт мозку?

— Я вважаю, що якби ми добре знали свою історію й історію Росії, то не дивувалися б багатьом речам. Більш того, ми б багато чого не допустили. Ми дивилися на Схід, наче на старшого брата. А не було ніякого старшого брата. Ми мали перш за все на себе дивитися як на рівного серед рівних

Є відчуття, що вже навоювався?

— Поясню. Коли я ішов на війну, то моїй доньці було 2,5 року. Вона ще не вміла розмовляти. Зараз вона розмовляє, і якщо я піду на війну, то буду відчувати себе зрадником щодо родини. Але підсвідомо я шукаю виправдання тому, щоб повернутися на фронт. Я чекаю наказ, щоб виправдатися вже перед собою. Я знаю хлопців, які дійсно не навоювалися. Вони прослужили строкову службу, а тут такий привід повоювати. Раніше ніколи б не здогадався, що вони могли б бути військовими. Треба визнати — воювати навчилися. Якби техніка була, а ще воля політична для відповідних наказів. Вже рік триває війна, а у нас все одно є генерали, які за «відкат» знаходять якусь не ту соляру. Тилового забезпечення і зараз немає. Якби не волонтери, була б біда.

Я в аеропорту 2,5 місяця хліба не їв. Були якісь цвілі сухарі. Коли пробили коридор і завезли хліб, то ми спершу його нюхали — і в голові паморочилося. Багато хлопців підірвали собі здоров’я. Я довго спав під небом, коли нам довелося зариватися в землю. Бо в терміналі можна сховатися за бетон, а от на вулиці потрібно було створювати укриття. І я спав там, у виритій ямі, яку називав диваном. Коли повернувся додому, то перший час не міг заснути в закритому приміщенні квартири. По собі я помітив, що для того щоб адаптуватися до нормального життя, потрібно місяці 3-4. А у нас немає повноцінних реабілітаційних центрів. Все знову ж таки тримається на волонтерах, але цього недостатньо. Треба системно залучати фахівців. Відділення психіатрії у Київському центральному шпиталі переповнене. Вони приймають, наскільки мені відомо, по 500-600 осіб на день.

Перша ротація в аеропорту відбулася на початку серпня?

— Так, до того ми лише чули про це слово і знали, що воно означає. Як це на практиці, ми не бачили. У мене ще є таке відчуття, що хтось не хотів до аеропорту залучати більше людей. Бо це учасники бойових дій, пільги, а так що менше, то краще. Гадаю, що багато хто наверху був у шоці від того, що ми взагалі залишилися живими. Коли хлопці телефонували наверх і просили допомогу, бо трималися з останніх сил, обмаль патронів, палива немає, то з іншого боку відверто питали: а що, ви ще живі? Вважаю, що командування боялося приймати рішення. Ніхто нічого не знав, а брати на себе відповідальність боялися.

— Воєнний стан і є тою прямою відповідальністю. Як ти ставишся до впровадження воєнного стану?

— Я вважаю, що його треба було запровадити давно. Я вам скажу, що введення воєнного стану буде означати, що мені доведеться повернутися на війну. Для мене це буде моральним виправданням перед сім’єю. І таких, як я, багато. Але ми помітили, що, фактично, нікому не потрібні.

Ніхто не хоче залучати?

— Так. А ми могли б багато чого навчити тих, кого зараз призивають. Я шукаю привід, щоб туди повернутися. При цьому тому, хто говорить, що там не страшно, я ніколи не повірю. Значить, або не був там, або вже проблема з головою. Там дуже страшно. Але коли тобі страшно, коли ти маєш при цьому миттєво приймати рішення і прив’язуєшся до позитивного результату, то, звичайно, потім у цьому відчуваєш потребу.

Валентин ТОРБА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments