Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

СПОСТЕРIГАЮЧИ за повзучою Змією

28 грудня, 2001 - 00:00


Напередодні Нового року нікуди не подітися від підбиття підсумків і складання різного роду сценаріїв подальшого розвитку подій. «День» попросив поділитися своїми враженнями і передчуттями відомих вітчизняних політиків і політологів. Тим більше, що для них, на відміну від інших, менш досвідчених у цих питаннях громадян, наступаючий 2002-й — не стільки рік Коня, скільки рік Парламентських Виборів. Оскільки перед-постноворічна тема буде актуальна ще довго, в наступних номерах «Дня» ми продовжимо її обговорення.

Олександр ЗІНЧЕНКО, лідер фракції СДПУ(о):


1. Ми прожили досить складний рік. Рік, який дав можливість подивитися, як можна конструктивно рухатися в руслі співпраці різних гілок влади, і водночас показав, як складно приймати рішення і організовувати політичне життя за умови відсутності діалогу між різними гілками влади. Тобто цей рік — це рік конструктивної роботи більшості і відсутності більшості, рік кодексів і ситуація, коли ми сьогодні навіть не маємо можливості говорити про серйозне просування в подальшому прийнятті суттєвих документів. Це рік, який значно просунув усіх політиків в поле більших реалій, спустив від марев на землю. Ми (політики, депутати) зараз знаходимося в досить строкатій політичній формі. Україна не набула ще остаточної незворотної динаміки політичного розвитку. Події, які відбуваються в Верховній Раді, свідчать, що кожної миті можуть статися надзвичайно серйозні зміни, які скерують парламент в інший спектр політичних рішень. Зараз, наприклад, утворена абсолютно ситуативна комуно-націоналістична більшість. Подібні утворення говорять про те, що чотири роки — це надзвичайно великий строк. Зараз вибори повинні дати можливість виборцям скоригувати склад Верховної Ради, аби вона набула більшої стабільності і спиралася на більш реальну картину суспільства.

2. Від нового 2002 року я чекаю гармонізації, приведення у відповідність соціального стану людей, їх очікувань і політичних міркувань за парламентською трибуною.

Борис ОЛІЙНИК, фракція Комуністичної партії України:



1. Ми завершуємо цей рік досить пристойно щодо виконання нами наших зобов’язань перед Радою Європи. До нас уже змінилося ставлення в цій структурі. Стосовно наших внутрішніх справ, то чогось особливого я не можу виділити, оскільки багато з тих законопроектів, які мала б прийняти Верховна Рада, ми не встигли прийняти. Але треба мати на увазі, що багато енергії і уваги депутатів поглинув «касетний скандал», який ще досі не закінчився.

2. Я покладаю надію на те, що наш народ нарешті обиратиме депутатів не за заявами, а за конкретними вчинками.

Сергій ТІГІПКО, лідер партії «Трудова Україна»:



1. Що стосується економіки, то ми повинні бути задоволені роком, що минає. Якщо все буде так, як іде, то ми вийдемо на найбільше економічне зростання в Європі — 8%. У цьому році ми зрозуміли, що пройшли найнижчу точку економічного падіння, і в Україні вже два роки відбувається економічне зростання. Що стосується соціальних проблем, то більшість людей України, напевно, не відчули цих позитивних змін. Для того, щоб це сталося, потрібне продовження економічного зростання ще хоча б два-три роки.

Що стосується політики, то як політики ми бездарно провели цей рік. Ми втратили більшість в парламенті, політична еліта не змогла домовитись між собою і створити або коаліційний уряд, або знайти якісь інші точки примирення.

Олександр РЯБЧЕНКО, фракція партії Зелених України, голова спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації:


1. Головна подія цього року — це, звичайно ж, теракти у США 11 вересня. Це безпосередньо не торкалося України, але змусило по-новому поглянути на світовий порядок. Після цієї події починають змінюватися взаємовідносини супердержав та невеликих країн. У світі, сповненому протиріч, побудувати систему безпеки для будь-якої, навіть найбільш розвиненої країни, якщо не знаходити загальних способів згладжування цих протиріч, неможливо. Потрібно більше домовлятися — силові рішення рідко приводять до хорошого результату.

Україна повинна знайти своє місце у цьому новому світі. Росія, я вважаю, це місце знайшла. Америка в будь-якому разі матиме своє місце у цьому світі. Європа має багато думати, хоча вона і є суб’єктом, що динамічно розвивається, — вона вводить нову валюту, зміцнюється, змінюється, тобто Європа розуміє і приймає виклики глобалізації. Ми маємо зрозуміти, що Україна повинна бути досить сильною у цьому новому світі, щоб захищати свої інтереси. Йдеться не про військову силу, а про активні дії, тверду економіку, здатність захищати свої інтереси всередині України та поза нею. І, до речі, антидемпінгові процеси, які почалися зараз у багатьох країнах світу, були частіше за все реакцією на збільшення обсягів виробництва, обсягів експорту України. Вони стануть для України першими уроками, — Україна жила весь час в умовах промислового спаду, і у нас були дуже дрібні проблеми щодо демпінгу. А зараз вони раптом перетворилися на великі та масові.

2. Першу половину наступного року вся країна житиме на виборах і виборами. Що стосується «мажоритарки», то можна дати більш- менш точний прогноз. Успіхи лівих залежатимуть в мажоритарних округах від ступеня організованості центристських фракцій, — якщо вони будуть організованими, то успіхи лівих в одномандатних округах будуть мінімальними.

Набагато цікавішими будуть ці вибори з точки зору першого досвіду створення могутніх блоків. Це дуже цікавий експеримент, який багато в чому покаже напрям розвитку майбутньої української партійної системи. Я думаю, напевно, і блок «Наша Україна», і блок «За єдину Україну» пройдуть в парламент, де на них чекатиме жорстке поствиборне випробування. Чи не розпадуться вони знову на окремі партії? Якщо вони зможуть утриматися, то складуть кістяк майбутньої парламентської більшості. Якщо ж розпадуться, то це буде повторення пройденого.

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:


1. Минулий рік був знаменний кількома подіями, що зумовили зміни і в Україні, і в світі. Перша — це вересневі теракти в Америці, які вплинули на геополітичний статус України. Йдеться передусім про відносини нашої держави з її головними геополітичними партнерами — США та Росією. Ще важко сказати, наскільки глибоко і серйозно вони змінилися, але те, що вони змінюються, — це очевидно.

Другий підсумок минулого року — це умовне завершення «касетного скандалу», який показав наявність в Україні серйозних проблем з демократичною трансформацією. Демократичний перехід ні в одній країні не буває нескінченним процесом, він має чимось завершитися. Однак у нас процес демократизації не вирішується ні авторитарним режимом, ні демократичним. Партії та політична опозиція залишаються в зародковому стані, і це перешкоджає розвитку української демократії. З другого боку, і Президент виявився недостатньо сильним авторитарним лідером для того, щоб в Україні сформувався повноцінний авторитарний режим. Ця невизначеність і викликала таку серйозну кризу, якою стала справа Гонгадзе. Але найцікавішим результатом касетного скандалу стало формування в Україні трьох політичних стратегій і трьох протокласів: класу політиків, класу бюрократів і класу бізнесу, що керуються особливими, тільки їм властивими методами політичної роботи. Ці стратегії не є публічними, однак вже сформувалися і впливають на розстановку сил у передвиборчому процесі. Очевидно, на виборах-2002 ці сили проявляться більш чітко. Бюрократична група — це партія влади «За ЄдУ», група бізнесу — це СДПУ(о), правда, схильна до монополізації ресурсів, а клас якби політиків символізує фігура Ющенка. Саме конфлікт між цими силами і зумовлюватиме ситуацію як під час виборів, так і після.

2. За моїми прогнозами, ці вибори матимуть перехідний характер: ще не сформувалися стійкі політичні позиції, не проявилися глибокі соціально-політичні конфлікти в суспільстві, які були б засвоєні і відображені в партійних програмах. Але ці тенденції вже спостерігаються, і в парламенті, швидше усього, виявиться від 6 до 8 партій. Серед них будуть ті, з якими пов’язані глибокі зміни в політичному класі, пройдуть також кілька партій брендового характеру (передусім Партія зелених, «Жінки за майбутнє», якщо їм нададуть серйозну підтримку), звичайно, Комуністична і Соціалістична партії, які зберегли інфраструктуру, і, можливо, блок Тимошенко.

Ще один важливий момент. На жаль, на сьогоднішній день в Україні так і не сформувалася демократична опозиція. Тому конфлікти неминучі, і в майбутньому парламенті, напевно, буде підійматися як питання, пов’язане з конституційними змінами, про що вже говорять багато аналітиків, так і питання стабілізації політичного режиму, що на даному етапі є вельми нестійким. Передусім — це відносини між парламентом, Кабміном і Президентом. Плани, що виносяться головним стратегічним розробником блоку «За єдину Україну» і одним з найсильніших його політиків Володимиром Литвином, передбачають підкорення парламенту Президента. Але в Україні вже сформувався клас політиків, які протистоятимуть цьому, — ми бачимо це на прикладі передвиборних конфліктів. Вдосконалення парламентсько-президентської форми правління для нас неминуче: Україну не можна плутати з Росією, тому що це дуже різні країни, — різні завдання, інші способи управління територіями, різнопланово вирішується питання ефективності влади тощо.

Парламентську більшість створять — про це заявляють усі політики, які так або інакше лояльні до влади. Але вона не буде стабільною, оскільки для цього поки немає підстав — немає ні програм, ні стійких позицій, погано виражена ліва-права орієнтація. Поки ці питання не буде вирішено, говорити про стійку більшість, яка може формувати життєздатний Кабінет Міністрів, рано.

Головними ж тенденціями політичного життя будуть конституційна і соціальна реформи, прагнення стабілізувати режим і вирішити питання ефективності влади. 2002-й буде роком не тільки виборів, а й процесів, пов’язаних з конфліктами у внутрішньополітичному середовищі, зумовленими як глобальними (конституційними) проблемами, так і спробами визначитися з учасниками наступних президентських виборів. Мабуть, основні претенденти на роль глави держави знаходитимуться все ж у Верховній Раді.

Ольга БАБКІНА, доктор політичних наук, професор, генеральний директор Президентського університету Міжрегіональної академії управління персоналом:


. Минулий рік для України був непростим як внаслідок впливу на нас зовнішніх чинників, так і з погляду внутрішньої динаміки розвитку, настільки різноманітної, що її практично неможливо звести до якоїсь універсальної характеристики. На жаль, на події року, що минає, наклала певний відбиток політична криза, що почалася ще у 2000 році, але дає надію те, що її вдалося-таки подолати. Однак на якості прийнятих, зокрема, парламентом у цей період законів ця криза, безумовно, позначилася.

Проте для українського суспільства 2001 рік став все ж таки кроком, нехай і невеликим, до демократичних форм соціальної організації: цей процес триває, хоч здійснюється він суперечливо і з явними втратами. Демократичні інститути та цінності пробивають собі дорогу через болісні економічні реформи, соціальну поляризацію, розчарування та апатію суспільства. Тому є всі підстави стверджувати, що ситуація, що склалася, несе в собі різні варіанти майбутнього.

На жаль, підхід до політики виключно як до боротьби різних сил за владу, сфери конфронтації та суперництва не тільки породжує неприйняття її громадянами, але й створює труднощі політичній еліті. За такого підходу втрачається головне призначення політики — бути засобом інтеграції окремих індивідуумів та соціальних груп, регулювати протиріччя, що вони виникають у суспільстві, яке за своєю суттю конфліктне, але нічого страшного в цьому немає: необхідно лише вчасно виявляти та вирішувати ці конфлікти.


Наступаючий 2002 рік в Україні повинен стати роком подолання стереотипу «боротьби», що є для багатьох наших політиків більшою цінністю, ніж творення та діалог, громадянський мир. Сподіваюся, боротьба за владу, під знаком якої пройдуть перші місяці 2002 року, не затьмарить необхідність «олюднити» соціальні процеси, гуманізувати відносини «громадянин — суспільство — держава». В іншому разі темпи модернізації політичної системи України істотно сповільняться. Безумовно, ця система ще досить еклектична. Однак не можу погодитися з тими політологами, які називають українську політичну еліту «квазіелітою», а багатопартійність — гіпертрофованою, доведеною до абсурду, що нівелює роль партій у суспільстві.

Майбутні вибори до Верховної Ради, на мій погляд, не обіцяють нам якихось особливих сюрпризів. Головні дійові особи — відомі політики, які очолили великі блоки — схоже, вже визначилися. Добре, що зміцнюються позиції політичного центризму, що у політичній історії завжди розцінювалося як передвісник суспільної стабільності, переходу до діалогового методу прийняття рішень та знаходження певної базової системи цінностей, здатної консолідувати різнорідні політичні сили. Чим сильнішим буде центр (я маю на увазі те, що є центром згідно з політико-ідеологічною типологією суб’єктів політичної влади), тим легше буде сформувати уряд, приймати закони та політичні рішення, досягнути компромісу із соціальних, бюджетних, екологічних, зовнішньополітичних та інших питань. Тому в тому, що в оновленій ВР буде парламентська більшість, я практично не маю сумнівів.

Ще один обнадійливий чинник минаючого року — тенденція подолання негативного ставлення до регулюючої ролі держави у розвитку суспільства. Адже без державного регулювання не обходиться жодна розвинена країна світу, інша справа, що як молоді, так і класичні демократії займаються пошуком оптимального співвідношення державних та ринкових механізмів. Хочеться вірити, що наступного року з’являться нові державні програми, які стануть протиставленням «номенклатурній приватизації» та хаотичному перерозподілу власності, — в одному із виступів Президент України Леонід Кучма зазначив, що чим слабшою є держава, тим вищим є ступінь тінізації економіки та корумпованості держапарату. В жодній країні, де протягом останніх десятиріч здійснювалися демократичні перетворення, ринок в чистому вигляді не був ані передумовою, ані гарантією встановлення повної та абсолютної демократії.

Вважаю, наступного року буде подолано ще один стереотип, згідно з яким за соціальну державу виступають лише представники лівих та лівоцентристських ідеологій. Навіть «ринкові» уряди, що існували за часів правління неоконсерваторів у Західній Європі, не сумнівалися у доцільності соціальної активності держави. Тому новому складу Верховної Ради (дуже хочеться, звичайно, бачити у майбутньому парламенті нових осіб та нові імена) довести своє право на проведення політико-економічної модернізації без надання населенню певних гарантій соціального захисту буде нелегко.

А ще хочу нагадати нашим політикам, що 31 грудня удари годинника сповістять про початок не тільки виборчої кампанії, але й Нового року, на який ми завжди покладаємо особливі надії. Бажаю їм виправдати надії своїх виборців, а всім нам — успіхів та впевненості у своїх силах! З Новим роком!

Євген МАРЧУК, секретар Ради національної безпеки і оборони України:



— Найважливішим у цьому році є те, що Україна навесні пройшла складну політичну кризу, уникнувши громадянського конфлікту, який був дуже можливий.

Для мене особисто важливим був виступ в Конгресі Сполучених Штатів Америки у той час, коли в Україні палахкотів «касетний скандал». Велике значення для мене мав і виступ у штаб-квартирі НАТО на засіданні політичної ради Північно-Атлантичного союзу щодо європейської інтеграції України.

Пам’ятними для мене також були три зустрічі з видатними українцями — академіками Амосовим і Патоном і з Главою Української греко- католицької церкви кардиналом Любомиром Гузаром. Особливо запам’яталася одна з багатьох бесід із Борисом Євгеновичем Патоном, — я зі своїми заступниками прийшов привітати його з днем народження. Скориставшись нагодою, цей видатний науковий і громадсько-політичний діяч встиг окреслити мінімум три проблеми, які він хотів би, щоб Рада безпеки та я, як її секретар, взяли в розробку. Перша — це така болісна для нього тема як фінансування фундаментальної науки. По-друге, він дуже швидко і серйозно обгрунтував небезпеку, яка може виникнути в Дунайському біосферному заповіднику, якщо там, як того хочуть транспортники, буде прорито канал. І третя проблема — це підготовка наукових кадрів. Борис Патон одразу ж дав своє бачення того, як її потрібно вирішувати і що саме може зробити РНБОУ. Я запевнив вченого, що ми працюємо системно і на серйозній науковій базі. Так вийшло, що зі мною були мої заступники і я представив їх Борису Євгеновичу в підтвердження своїх слів: академік Національної академії наук Сергій Пирожков, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки Трохим Ковальчук, доктор економічних наук професор Василь Шевчук, кандидат економічних наук Леонід Рожен і я — кандидат юридичних наук. Тобто я проілюстрував, що наука у нас в пошані, і ми розуміємо ці проблеми не тільки як посадові особи. Борис Патон щиро зрадів, коли я йому розповів, що у нас в апараті Ради безпеки працює 6 докторів наук, близько 15 кандидатів наук. Мене щиро здивувало і порадувало, що всесвітньо відомий вчений, якому за 70, думає, як молода людина, на 10 — 15, а то й більше років наперед. І, знаючи наші владні механізми, користується будь-якою нагодою для вирішення важливих для країни і науки питань. Я мимоволі порівняв Бориса Євгеновича з багатьма нашими працівниками виконавчих структур, які набагато молодші за нього, але виглядають, особливо внутрішньо, набагато старшими, охлялими від життя. Ця зустріч дала мені і моїм колегам дуже сильний імпульс. Повернувшись із неї, ми одразу записали в план роботи на 2002 рік проблеми, окреслені Б. Патоном.

Пам’ятною для мене також стала зустріч із видатним хірургом Миколою Амосовим. Це були травневі дні, урочиста подія. Ми давно з ним не бачились і сіли поруч. Коли розговорились, він розповів, що одночасно пише зараз дві книги — філософську і політико-медицинську. Він коротко розповів, про що ці книжки, і мене надзвичайно вразило, що вже немолода людина, як азартний науковець, навіть, я б сказав, романтик, узялась за ідеї, які сьогодні майже не циркулюють у суспільстві, політології. Він виглядав зовсім молодим. Цікаво було також почути, що він вечорами не «вилазить з Інтернету». Ця тема була настільки нам близька, що зайняла половину всієї нашої бесіди.

Під час недавньої нашої зустрічі з кардиналом Любомиром Гузаром він сказав, що його тривожить економічна і політико-моральна регіоналізація України, яка підживлює також церковне, релігійне розмежування нашого суспільства. Кардинал Гузар відчуває в цьому певну тривогу. Він також сказав, що знає мої публічні висловлювання щодо проблеми відсутності сильних духовних лідерів у нашому суспільстві, які могли б взяти на себе місію поводирів. І його це також дуже тривожить. І те, що християнські церкви зараз в Україні розділені, на його думку, перешкоджає формуванню духовних лідерів серед релігійних діячів, а також впливає на те, що формування духовних лідерів серед світських людей також відбувається дуже повільно. Ми зійшлися на тому, що Олесь Терентійович Гончар в останні роки став духовним лідером нації, але, на жаль, його сьогодні вже з нами немає. Ми думали, як зробити так, щоб духовне лідерство в Україні стало складовою частиною нашого повсякденного життя як орієнтир для людей, які поневіряються в політиках, в церковних діячах... Це була дуже цікава розмова, яка перейшла в філософську площину. Мені дуже сподобалось, коли кардинал сказав, що він підтримує владу у її рішенні нікому не віддавати Софію. І додав, що, навіть якби було прийняте рішення віддати Софію греко-католицькій церкві, він би відмовився і вмовив би свою паству не погоджуватися на це, тому що Софію має берегти держава до того часу, поки всі християнські церкви в Україні не об’єднаються. І тоді Софія зможе стати кафедрою тієї первинної материнської церкви, яка йде ще від Володимира Великого.

Звичайно, було ще багато інших зустрічей, але саме ці три зустрічі з немолодими вже людьми, які, одначе, своїми турботами, бажаннями, стражданнями націлені на майбутнє, вразили мене найбільше.

Дуже важливим для мене також був вихід моєї книги «Україна: нова парадигма поступу», над якою я працював майже три роки. Мені приємно, що книга викликала резонанс серед практиків, політиків, господарників, які думають про майбутнє і шукають нестандартних шляхів виходу із ситуації, в якій ми приречені весь час когось наздоганяти без перспективи наздогнати. Мені приємно, що книга, яка пропонує саме цей нестандартний підхід — «рух на випередження» — викликала інтерес у вчених інших країн. Вона вже на сьогоднішній день перекладена російською, румунською, вірменською та англійською мовами.

У моїй службовій сфері за цей рік вдалося вплинути на зрушення з місця такого процесу як детінізація економіки. Хоча це й сприяло збільшенню кількості моїх недоброзичливців і навіть виникненню ворогів. Тому що результати нашої праці дозволили перекрити канали серйозних збитків для держави, які йшли у кишені приватним особам, клановим структурам і окремим політикам. Вдалося зрушити з місця також проблему інформатизації держави. Вона має неймовірно важливе стратегічне значення. В цьому році мені пощастило організовувати цю роботу і сприяти виникненню важливих і ефективних імпульсів для вирішення цієї проблеми.

А ще важливим для мене є те, що я зовсім забув про важкі наслідки автокатастрофи, в яку я потрапив у 2000 році. Це все згадується, як важкий сон. Пам’ятаю, як дехто із політиків, навіть із колишніх партнерів, пророкували мені інвалідний візок, милиці, але, на щастя, все минулося.

Підготували Наталя ТРОФІМОВА, Мар’яна ОЛІЙНИК, Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ