Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Українці у ХХІ столітті: новітня бездержавність?

19 березня, 2010 - 00:00
«З ТАРАСОМ» / ФОТО ВАСИЛЯ ДАВИДЕНКА

Важко визначити, інтереси якого народу з його мовою, культурою і традиціями лобіює сучасна держава Україна. Протягом 18 років її існування конституційні норми щодо державності української мови не запрацювали, а в багатьох регіонах країни взагалі відверто ігноруються. Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять російськомовні. У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу. Держава, що називає себе українською, насправді, усунулася від проблем українців як національної спільності, не вважаючи за потрібне захищати їхні національно-культурні права, що нерідко порушуються за мовною, культурною, конфесійною ознакою тощо. Чимало органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами україномовних ЗМІ, українських шкіл тощо.

Таким чином, нинішня Україна не виступає державою українців, що становлять абсолютну більшість її населення — майже 80%. У цьому сенсі Україну не можна вважати багатонаціональною країною, що передбачає ситуацію, коли титульна нація становить 50%, чи менше, всього її населення. Однак права етнічної і мовної більшості України не забезпечуються державою, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити у «нашій, не своїй державі». Нинішня держава Україна не виконує тих націєзахисних функцій, що є обов’язком будь-якого суверенного державного утворення і в цьому сенсі є нефункціональною.

Невиконання таких функцій щодо українців дедалі більше провокує відчуження держави від нації, а нації — від держави. Хоча саме для виконання в першу чергу названих вище функцій відбуваються національно-визвольні революції та проголошується національна незалежність.

Ця держава навіть відмовляється від самозахисту, внаслідок чого абсолютно легально діють десятки організацій, що декларують своєю метою боротьбу проти України. В. Ющенко визнав було факт існування в Україні потужної «п’ятої колони», але, як і зазвичай, все закінчилось констатацією.

Переважній більшості громадян України важко назвати цю державу своєю в соціально-економічному сенсі, адже економіка країни працює не на інтереси цілої нації, а на фантастичне збагачення і престижне споживання кількох сотень родин, яким належить 60 — 70% національного багатства 46-мільйонного народу. Ці родини перетворили українську політику на герметичну структуру, коли роками монополізується політична пропозиція, що представлена обмеженим колом політиків і на виборах українцям постійно доводиться переживати ситуацію «виборів без вибору». Формальна «юридичність» держави, наявність електоральних процедур, судів та суддів, нескінченні розмови в ЗМІ про право та закон, на практиці аж ніяк не сприяють пересічному українцеві у справі захисту його прав. Себто йдеться про тотальну імітацію демократії і прав людини, коли інститути демократичного суспільства є, але вони не працюють в інтересах широкого загалу, ставши системою, що покликана захищати статки та особливе становище в суспільстві вузького прошарку привілейованих родин та кланів.

Причому, на відміну від широкого українського загалу, виключні права керівної верхівки захищаються державою жорстко, ефективно й швидко, без нескінченної бюрократичної тяганини. Це нагадує латиноамериканські зразки функціонування державної машини, коли демократична інституційна «оболонка» приховує абсолютно недемократичний соціально-політичний зміст. Це своєрідний гібрид псевдодемократії з реальною диктатурою в інтересах олігархії, що одним дотепним латиноамериканським письменником був дуже влучно названий «демократурою». В Україні найбільш наочним утіленням «демократури» є Верховна Рада, клуб мільйонерів, що пише закони для цілого суспільства, у тому числі для тих його верств, інтереси яких не представляє і за визначенням не може представляти. Колись Мераб Мамардашвілі сказав, що «нація — це етнос, у тілі якого попрацювала конституція». Наслідком такої праці має бути парламентаризм як форма консолідації та узгодження інтересів усіх верств соціуму, та потужна, розгалужена й ефективна судова система. В Україні парламент має цілком заслужений гранично низький рейтинг народної довіри. Це також стосується судової влади. Вищеописана специфіка державного механізму робить тотальну корупцію природною, неминучою і невразливою щодо боротьби проти неї, тим більше, що в Україні така боротьба є улюбленою розвагою корупціонерів та найпопулярнішою темою риторичних викривальних вправ корумпованих політиків. Держава, проголошена в Україні в 1991 році, одразу ж вислизнула з рук української нації, потрапивши під жорсткий контроль тих, хто тоді був найбільш організованим і згуртованим, причому консолідація таких сил відбулася ще за часів СРСР.

«Покійний еміграційний професор Іван Лисяк-Рудницький ще у 1962 році бачив коріння, які виростали на теперішній Україні: республіканська номенклатура і ті, які почали шукати і сіяти сучасні національні цінності. Я раніше називав ці сили територіальною і національною елітами. Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як: думай одне, кажи друге і зроби третє. Фактична модель української економіки залишається трикутником, який було видно вже у 70-х роках: номенклатурники — цеховики — кримінальні структури».

Так писав Джеймс Мейс майже десять років тому. Все залишилося на своїх місцях. Саме соціально-економічна, політична і ментальна особливості походження і становище цього специфічного прошарку в суспільстві пояснюють його абсолютну нездатність мислити категоріями національних інтересів. У найкращому разі він здатен піднятися від хижацько-індивідуального мислення до егоїстично-станового. Отже, йдеться про антинаціональну еліту, що самим фактом свого панівного статусу позбавляє українську державу й українську націю будь-яких перспектив розвитку, залишаючи їх у полоні всеосяжної корупції та напівкримінального існування, що, у свою чергу, абсолютно унеможливлює цивілізаційний поступ і робить Україну геть неконкурентоспроможною державою.

Так уже заведено в Україні останнім часом, що всі сумнівні оборудки у вищих ешелонах влади виправдовуються шляхетною метою об’єднання українського заходу з українським сходом. Непринципові альянси, зради, зречення прокламованих ідейних засад, несподівані політичні повороти на 180 градусів — усе пояснюють палким бажанням консолідувати Україну. Але як чвари олігархічних угруповань зовсім не означають розколу України, так і їхні ситуативні союзи зовсім не означають об’єднання держави.

Звичайно, існують поважні проблеми роз’єднання українців, обумовлені історичними та сучасними геополітичними обставинами. Є регіон Західної України, який деякі політологи на основі зафіксованих опитуваннями різниць у настроях та цінностях громадян, напівжартома називають «Бандерівська Україна», де процес українського націєтворення практично завершено, є регіон Центральної України (ті ж самі політологи називають його «Петлюрівська Україна»), де націєтворення перебуває нині в активній фазі, але є регіон Південного Сходу, де процеси українського націєтворення штучно гальмуються, де людям пропонують або комуністично-радянські, або російсько-імперські проекти ідентифікації населення цього регіону. Причому є певні особливості, про які варто сказати.

Між заходом і центром України сьогодні вже немає суттєвих проблем, і під час помаранчевої революції вони виступили як єдине геополітичне тіло. Проблеми є між заходом-центром, з одного боку, і півднем—сходом, з іншого. Проте південь—схід не є монолітним. Вищезгадані політологи поділяють його на так звану Махновську Україну (Одещина, Миколаївщина, Херсонщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, частково Слобожанщина) і Совєтську Україну (частково Харківщина, повністю Донеччина, Луганщина і Крим). «Махновська Україна» становить собою благодатне поле для українського націєтворення, проте держава «бізнесюків» і олігархів, бюрократів і корупціонерів нічого для цього не робила всі 18 років незалежності. Та лише активна націєтворча праця у сфері інформаційної політики, освіти, культури, національної безпеки здатна подолати розкол і стерти невидимий кордон між регіонами.

Особливо важко відвойовувати геть завойований (а точніше, зданий режимами Кравчука і Кучми) Російською Федерацією інформаційний простір України, що сьогодні дуже агресивно й вельми масштабно працює проти Української держави, активно сприяючи, ба більш, провокуючи відцентрові тенденції, розкол і ворожнечу між регіонами. Ця політика проводиться навіть тоді, коли ЗМІ формально належать українському власникові. Досить лише згадати, як уже тривалий період у програмі Савіка Шустера «Шустер-LIVE» на телеканалі «Україна» глядачам постійно навіюють, що ніякої України як цілісної країни не існує, завжди поділяючи аудиторію на захід і схід у самій студії, натякаючи і привчаючи до переконання, наче ніякої консолідованої загальноукраїнської думки в українців не може бути за визначенням, а може бути тільки окрема позиція сходу і окрема позиція заходу.

Сьогодні треба тактовно, обережно, але послідовно й неухильно формувати українське мовне середовище (витрачаючи на це чималі кошти) і поширюючи його на всю територію України, приділяючи особливу увагу дитячим садкам, школам, університетам і коледжам, інформаційним та культурницьким структурам. Ніякі «союзи» олігархів не можуть замінити собою цю глибинну, розраховану на багато років, органічну працю. Не можна відмовлятися також від гнучкого, але послідовного витіснення з України агресивного російського шоу-бізнесу, агресивної телекультури, що пропагують чужі ідеалам єдиної української нації цінності, які суперечать соборності Української держави.

Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо, не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова та Севастополя, Донецька та Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав.

Вони мали б розпочати роботу з формулювання єдиної Патріотичної платформи, де було б визначено основні засади сучасного українського патріотизму, ті засади, не поділяючи які, людина не могла б уважати себе патріотом України. Така Патріотична платформа справді могла б наблизити захід і схід, бо ж за багатьма опитуваннями населення сходу і півдня, воно заявляє, що любить Україну і готове до збройного захисту її території. Нарешті, не можна говорити про об’єднання України, не торкаючись проблем її реального очищення від корупції, адже тотально корумпована країна навряд чи зможе об’єднатися, бо угруповання корупціонерів завжди хочуть створити для себе який-небудь затишний «бантустан», де їх не чіпатиме центральна влада, а з місцевою вони «домовляться»...

В українській політичній історії завжди вистачало блискучих патріотичних промовців, здатних вичавити сльозу, зворушити й розчулити навіть ворогів, не кажучи вже про своїх. Не бракує їх і сьогодні, більше того, виникає підозра, що нині їхня кількість перевищує всі попередні стандарти. З патріотичними балакунами все гаразд. Проте, як завжди, спостерігається кричущий дефіцит сумлінних та професійних працівників національної ниви. Звісно, закликати: «Думай по-українськи!» набагато легше, ніж відвоювати у російських ЗМІ український інформаційний простір, відродити українське кіно чи розумною податковою політикою сприяти розквіту українського книговидання. Волати: «Розмовляй українською!» простіше, ніж налагодити випуск українських словників, підручників, аудіо-відеоматеріалів, україномовних комп’ютерних програм тощо, ніж допомогти «не словом, а ділом» створенню україномовних газет, радіостанцій і телеканалів.

Трагічний розрив між промовами і справами тяжіє над Україною вже понад 150 років. На жаль, зовсім не застаріли слова поета Володимира Самійленка:

Кожна піч українська — фортеця міцна.
Там на чатах лежать патріоти.

Найбільше таких «патріотів» слова, жесту і пози — в середовищі найвищого керівництва України. Там багато людей з прекрасною українською душею, подібної до душі героя Миколи Гоголя Манілова, який теж полюбляв по обіді роздумувати, що можна було б зробити гарного та величного, і цими думками цілком задовольнявся, не опускаючись із висот поезії до прози реального життя. Гоголівський персонаж був переконаний, що треба лише подумати про прекрасне, щоб надалі воно само по собі втілилося у практику. Ніхто з нинішніх українських «манілових» та їхніх прихильників та прихильниць навіть не здогадується (і принципово не хоче того робити!), що до прекрасної романтичної і замріяної української душі дуже не зле було б мати й розумну і тверезу українську голову та тверду, сильну і рішучу українську руку. А сама лише душа до добра не доведе.

Апологети самодостатньої української душі справедливо зазначають, що протягом останніх п’яти років було зроблено чимало символічно-знакових кроків у контексті національного відродження: це й порушення теми Голодомору-геноциду, це й намагання витворити питомо українську візію історії України, це й реставрація об’єктів культурно-історичної спадщини (Батурин, Хортиця і т.д.) Але одразу ж постає питання, а що було зроблено, щоб забезпечити всім цим позитивним процесам незворотність, підвести під них потужну сталу основу, що вимагає здійснення багатьох організаційно-правових заходів, широких масових інформаційних кампаній, кадрових рішень тощо? Без усього цього всі чудові речі залишаться тільки примхами першої особи держави, що доволі швидко зникнуть після її відходу від влади. Відтак має бути ще й об’єктивна прихильність держави, обумовлена відповідною специфікою її інститутів, що чинили б спротив намаганням повернути ситуацію в минуле.

До того ж разом із корисним і розумним було зроблено й багато примітивно-містечкового та провінційно-кумедного, безглуздого та безперспективного, в дусі типових імпрез, коли українські вербальні патріоти збираються, виголошують палкі промови, а потім, добре випивши та попоївши, досхочу поспівавши та потанцювавши, страшенно задоволені собою, з почуттям виконаного патріотичного обов’язку повертаються до своїх домівок. Історія ще раз наочно продемонструвала, що голослівно-вербальний патріотизм, не підтриманий величезною інституційною роботою є найкращий спосіб дискредитації української ідеї та всього українського. Над усе дискредитації української культури, коли її ув’язнюють в етнографічно-колгоспному гетто. Такий «промоушн» українського якнайкраще сприяє зросійщенню України, маргіналізуючи все питомо національне.

Здавалося б, протягом цих п’яти років мали б відбутися якісь відрадні зміни та зрушення в українській культурі. Проте знаний перекладач Петро Таращук пише: «Все українське — мова і персоналії — стає об’єктом глуму, аномалією, від якої мимоволі прагне дистанціюватися глядач. А «тубільці»-ведучі поглиблюють пафос відстані, увиразнюють загальнодержавне лицемірство: у вправно чи ефективно створеному за роки «незалежності» російськомовному середовищі заклики любити українську мову можуть бути тільки фальшю, засобом ще більшого відчуження від рідної мови та культури. Держава-колабораціоніст, держава, яка своїми діями й активною бездіяльністю плюндрує свою країну, нищить її культуру, готує плацдарм для чужого культурного, а зрештою, й територіального завоювання, — у чому полягає сенс її існування? Кому вона служить: своїм громадянам, чи невситимому російському націоналізмові?».

Отже, сьогодні немає підстав стверджувати, що бездержавний період в історії українського народу закінчився. А це ставить його перед необхідністю від формальної псевдодержавності перейти до фактичної національної державності шляхом усунення від узурпованої нею влади антиеліти України.

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments