Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Українська незалежна державність як історична закономірність

3 вересня, 2010 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Продовження. Початок читайте
в №151, 152-153, 156, «День»

Союзне керівництво надавало референдуму роль ключового знаряддя у збереженні СРСР і подоланні прагнення республік до незалежності. Протягом січня, лютого і березня 1991 року всі компартійні структури і вся потужність контрольованої КПРС пропагандистської машини була задіяна для популяризації горбачовського проекту Союзного договору, паплюження націоналістів-сепаратистів і залякування громадян уявними катастрофічними наслідками розпаду СРСР. У січні підпорядковані МВС СРСР спецпідрозділи було використано проти учасників національно-визвольного руху в Литві. Це викликало хвилю протестів і поза межами СРСР. М. Горбачов виступив із засудженням акції. Однак можливість застосування сили проти цивільного населення було продемонстровано.

У ситуації, що склалася, Верховна Рада України, долаючи спротив імпер-комуністів, 27 лютого 1991 року ухвалила постанову «Про проведення референдуму в Українській РСР 17 березня 1991 року». Постанова передбачала проведення одночасно із загальносоюзним референдумом опитування населення Української РСР для виявлення думки громадян щодо змісту майбутнього Союзу. З цією метою до бюлетеня включалося додаткове запитання: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

Громадяни України, що взяли участь у голосуванні, позитивно відповіли на обидва запитання. Однак значно більша їхня частина висловилася позитивно, відповідаючи на додаткове запитання.

До списків голосування було включено 37 732 178 громадян Української РСР. У голосуванні з першого питання взяло участь 31 514 244 особи, або 83,52% від загальної кількості виборців. На запитання союзного бюлетеня ствердну відповідь дало 22 110 889 осіб, або 70,16%, негативну — 8 820 089 осіб або 27,99%.

У голосуванні з додаткового питання взяли участь 31 465 091 особа, або 83,48% від загальної кількості виборців. На запитання республіканського бюлетеня ствердно відповіли 25 224 687 осіб, або 80,17%, негативно — 5 655 701 особа або 17,97%.

Як і очікувалося, результати голосування в Україні, з огляду на характер запитань, на які відповідали громадяни, мали суперечливий характер. Разом з тим, не викликала жодного сумніву підтримка більшістю громадян республіки Декларації про державний суверенітет як визначальної основи для створення нового Союзу суверенних держав. Це позбавляло легітимності будь-які спроби нав’язати країні Союзний договір, який передбачав збереження СРСР «як оновленої федерації».

Ігноруючи результати опитування в Україні, Верховна Рада СРСР 21 березня 1991 року ухвалила постанову «Про підсумки референдуму СРСР 17 березня 1991 року», в якій рекомендувала президенту СРСР, виходячи з результатів референдуму, «енергійніше вести справу до завершення роботи над новим Союзним договором». Разом з тим у постанові визнавалося, що всупереч рішень союзних органів Вірменія, Грузія, Латвія, Литва, Молдова та Естонія відмовилися проводити референдум.

З огляду на неучасть шести республік у референдумі союзне керівництво було змушене продовжити спроби розробки проекту Союзного договору із залученням дев’яти республік. Результати як референдуму, так і всеукраїнського опитування юридично не зобов’язували Україну підключатися до процесу розробки Союзного договору. Лишалася чинною постанова Верховної Ради від 17 жовтня 1990 року, відповідно до якої до ухвалення нової Конституції України укладення Союзного договору є передчасним. Однак у практичному плані категорична відмова від участі у цьому процесі загрожувала неминучим зруйнуванням співпраці демократичного крила парламенту з суверен-комуністами і виникнення жорсткого протистояння з центром.

В цій ситуації Україна згодилася на участь у підготовці проекту нового Союзного договору. Процес його розробки формально розпочався 23 квітня 1991 року у Ново-Огарьово — підмосковній резиденції президента СРСР М. Горбачова, де на його запрошення зустрілися вищі керівники Азербайджанської РСР, Білоруської РСР, Казахської РСР, Киргизької РСР, РСФСР, Таджицької РСР, Туркменської РСР, Узбецької РСР та Української РСР.

Переговори у Ново-Огарьово одержали назву Новоогарьовський процес, який фактично тривав протягом травня-липня 1991 року, хоч остання формальна зустріч у форматі 9+1 на найвищому рівні відбувалася там 17 червня 1991 року.

Основою переговорів слугував другий проект Союзного договору, який було опубліковано напередодні референдуму і концепція якого суперечила принципам Декларації про державний суверенітет України. Це означало, що ще до свого початку Новоогарьовський процес був приречений на фіаско.

В рамках Новоогарьовського процесу найважливіші принципові питання обговорювалися у підготовчому комітеті під час одноденних зустрічей вищих керівників республік і президента СРСР. Між зустрічами високого рівня працювала робоча група, до участі в якій залучалися представники республік і завдання якої полягало у формалізації домовленостей, досягнутих керівниками делегацій, і опрацюванні тексту проекту Союзного договору. Погоджені в ході Новоогарьовського процесу проміжні домовленості не публікувалися і в парламентах республік не обговорювалися.

За визнанням Л. Кравчука, формальної процедури консенсусного погодження остаточних рішень у підготовчому комітеті не існувало. Звідси випливало, що вирішальну роль у виробленні остаточних текстів проекту відігравав апарат президента СРСР.

Верховна Рада не затверджувала ні складу делегації України, ні формальних повноважень для представників України, які брали участь у Новоогарьовському процесі. Як голова Верховної Ради відповідальність за ведення переговорів у підготовчому комітеті перебрав на себе Л. Кравчук. За його розпорядженням в робочій групі Україну представляв М. Шульга, голова комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин.

З огляду на стратегічну мету, визначену у Декларації про державний суверенітет України, участь української делегації у Новоогарьовському процесі переслідувала тактичне завдання — уникнути жорсткої конфронтації з центром, сприяти консолідації державницьких сил у Верховній Раді, виграти час для продовження розбудови незалежної української державності, забезпечити незворотність процесу цієї розбудови.

У складній ситуації, яка на той час існувала в Україні і навколо України, Л. Кравчук це завдання виконував майстерно. Керуючись принципами Декларації про державний суверенітет України і не будучи пов’язаний формально виписаними повноваженнями, він мав свободу у визначенні своїх тактичних дій і широкий простір для маневрування при обговоренні конкретних питань.

Практично всі, крім України, учасники Новоогарьовського процесу були принципово згодні із концептуальною моделлю побудови Союзу як оновленої федерації, яка була повним запереченням Декларації про державний суверенітет України. Усвідомлюючи небезпеку залишитися наодинці супроти решти учасників переговорів, Л. Кравчук прямо не заявляв про принципову неприйнятність цієї моделі для України і не вимагав застосування кардинально іншого підходу.

Натомість він пропонував вилучити або внести змістовні зміни до тих положень проекту, без яких практична реалізація концепції «оновленої федерації» і збереження Союзу РСР була неможливою. Такий підхід дозволяв Л. Кравчуку мати підтримку своїх пропозицій з боку окремих, а часом і всіх делегацій і в свою чергу підтримувати пропозиції інших делегацій і завойовувати їхнє якщо не прихильне, то позитивне ставлення. Це підвищувало статус делегації України, унеможливлювало її ізоляцію, зменшувало тиск на неї, сприяло ефективності обраної нею тактики.

Після року консультацій і дискусій, вінцем яких були інтенсивні майже двомісячні переговори в рамках Новоогарьовського процесу, остаточно погоджений текст третього проекту Союзного договору не був готовим. Це випливало із опублікованого засобами масової інформації офіційного повідомлення про завершення 17 червня 1991 року засідань підготовчого комітету. В ньому йшлося про направлення до вищих законодавчих органів республік проекту Союзного договору на розгляд і схвалення. Разом з тим у повідомленні зазначалося, що деякі статті проекту вимагають подальшого узгодження. Коментуючи це, Г. Ревенко, який у той час мав статус радника президента СРСР, говорив, що йдеться в основному про редакційні поправки і що деякі республіки вже висловили своє ставлення до проекту та схвалили його.

Дещо інша картина була намальована Л. Кравчуком. У своєму виступі на ранковому засіданні сесії Верховної Ради України 18 червня 1991 року він повідомив, що не має на руках остаточного документу і що з багатьох важливих позицій і формулювань проекту не було досягнуто згоди. Того ж дня в інтерв’ю Всесоюзній телерадіокомпанії він заявив, що із 23-х статей проекту представники республік дійшли згоди по 19-ти, але неузгоджені положення є принциповими.

Однак якимось дивом у тексті Новоогарьовського проекту Союзного договору під назвою «Договір про Союз Суверенних Держав», який згодом було роздано народним депутатам України із супровідним листом М. Горбачова (датовано 18 червня), і опубліковано у союзній (28 червня) і республіканській (29 червня) пресі, не було жодного неузгодженого положення. До того ж, опублікований проект складався не із 23-х, як зазначив Л. Кравчук, а з 26-ти статей.

Хоч би як так було, підготовлений (сфабрикований?) в Ново-Огарьово проект Договору про Союз Суверенних Держав 27 червня 1991 року було винесено на розгляд пленарного засідання третьої сесії Верховної Ради дванадцятого скликання. Перед цим проект обговорювався у її постійних комісіях.

В ході вельми напруженої дискусії, яка тривала протягом ранкового та вечірнього засідань сесії, з апологетикою проекту виступали лише окремі депутати-комуністи, але й вони визнавали наявність в ньому серйозних вад. Переважна більшість тих, хто взяв участь в обговоренні, висловилася щодо проекту негативно. В узагальненому плані їхні оцінки можна звести до наступного: невідповідність назви змісту проекту, неправомірність застосування підміни термінів і понять, несумісність як концепції проекту в цілому, так і його основних положень з принципами Декларації про державний суверенітет України.

Особливо наголошувалося на необхідності ретельної проробки проекту і неприйнятності поспіху в обговоренні у вельми стислі терміни доленосного для України документу, із змістом якого вони не мали можливості ознайомитися завчасно. Підсумовуючи результат обговорення, Л. Кравчук зазначив, що, за його спостереженнями, можна виокремити понад 20 принципових позицій, які потребують додаткового аналізу, обговорення і наступного схвалення Верховною Радою.

Ухвалена Верховною Радою 27 червня 1991 року постанова «Про проект Договору про Союз Суверенних Держав, представлений Президентом СРСР», наголошуючи на історичній відповідальності за прийняття доленосних для народу України рішень, доручала:

— постійним комісіям Верховної Ради розглянути представлений Президентом СРСР проект Договору про Союз Суверенних Держав щодо його відповідності положенням і принципам Декларації про державний суверенітет Української РСР та Закону про економічний суверенітет Української РСР (до 1 вересня 1991 року);

— Кабінету Міністрів і Академії наук підготувати економічні розрахунки та правові висновки щодо входження України до Союзу на умовах, визначених проектом Договору, особливо його статтями 5, 6, 8, 9, і подати їх Верховній Раді (до 1 вересня 1991 року);

— робочій групі, утвореній Президією Верховної Ради, узагальнити підготовлені комісіями Верховної Ради, Кабінетом Міністрів, Академією наук та висловлені народними депутатами пропозиції і зауваження до проекту (до 15 вересня 1991 року).

Постанова залишала відкритим питання про терміни подальшого обговорення проекту Союзного договору. Втім, через явну невідповідність його положень Декларації про державний суверенітет України результат такого обговорення, хоч би коли воно відбулося, був передбачуваним. За ухвалення постанови проголосувало 345 народних депутатів, проти — 18, при 12-ти таких, що утрималося.

Результат голосування щодо документу, який суперечив Декларації про державний суверенітет України, був схожим з річної давнини результатом голосування за Декларацію (355 голосів «за»). Можна вважати, що Верховна Рада двічі протягом року підтримала курс України на розбудову незалежної державності конституційною більшістю.

Позиція Верховної Ради спиралася на консенсус переважної більшості представників владних еліт, постійну широку суспільну підтримку і волевиявлення більшості громадян України під час республіканського опитування.

Варто зазначити, що приблизно за тиждень до обговорення зазначеної Постанови Верховна Рада 19 червня 1991 року ухвалила Концепцію нової Конституції України, в якій йшлося не про її участь в «оновленій федерації», а лише про самостійне вирішення республікою питання про утворення з іншими державами Союзу Суверенних Держав на основі Декларації про державний суверенітет. Приблизно через два тижні — 16 липня 1991 року в Україні на державному рівні широко відзначили річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет. Святкування дня ухвалення Декларації відбувалося як святкування дня незалежності України, мало потужний мобілізуючий ефект і виявило психологічну готовність суспільства підтримувати рух до незалежної української державності. Водночас це святкування вказало, що владна еліта України, керуючись Декларацією про державний суверенітет, має на меті розбудову незалежної держави, а не участь у Союзному договорі, концепція якого є запереченням державної незалежності України.

На тому історичному відтинку СРСР як єдине політичне, правове, економічне і мілітарне державне утворення припиняв своє існування. Внаслідок процесу його дезінтеграції, який був прямо пропорційним поступу України у розбудові власної незалежної державності, відживали і ставали непотрібними номенклатурно-командні структури тоталітарної держави. Її вище керівництво втрачало свою владу й привілеї в разі розпаду СРСР. Більш-менш функціональним залишався його жорстко централізований силовий блок, керівництво якого пов’язувала специфічна корпоративна ментальність.

Позиція Верховної Ради України руйнувала запланований М. Горбачовим сценарій порятунку СРСР, відповідно до якого підписання Союзного договору мало відбутися 20 серпня 1991 року. Слід зазначити, що 23 липня 1991 року у Ново-Огарьово відбулася додаткова ініційована М. Горбачовим зустріч на вищому рівні, на якій Україну представляв І. Плющ і в якій взяв участь голова парламенту десятої республіки — Вірменії. Зустріч тривала понад 12 годин, однак, попри оптимістичні повідомлення союзної преси, текст Союзного договору залишився неузгодженим. Було очевидно, що Україна не зійде зі шляху розбудови своєї незалежної державності, накресленого Декларацією, і взагалі не підпише Новоогарьовський договір. А без її участі реанімація Союзу РСР була неможливою.

Далі буде

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ