Історія – наука про людей у часі, наука, в якій безперервно треба пов’язувати вивчення мертвих з вивченням живих.
Марк Блок, французький історик

Вперед, у минуле?..

Вадим КАРАСЬОВ: Держава, яка будується на вертикалі, не може відповідати ефективно на щоденні виклики, що генеруються сучасною епохою
4 червня, 2010 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

Безперечно, сто днів у контексті управління багатомільйонною державою — це вкрай короткий період, за який, навіть якщо влада працюватиме цілодобово, навряд чи будуть відчутно помітні зміни в різних сферах суспільного життя. Але й цей невеликий проміжок часу залишає владі можливість окреслити контури «дорожньої карти» держави, а експертам — спрогнозувати, куди прийде країна, рухаючись за маршрутом, що його визначило керівництво. Про це та про роль суспільства в політичних, економічних, інтеграційних процесах «День» розмовляє з відомим політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом КАРАСЬОВИМ.

— Вадиме Юрійовичу, зрозуміло, що для оцінки президентської діяльності сто днів — це вкрай короткий термін. Та хоч би як там було, контури «дорожньої карти» вже окреслені. Отже, ключові позитиви й негативи.

— Знаєте, зважувати на вагах об'єктивності, аналітичної нейтральності та політичної незаангажованості ці плюси й мінуси перших 100 днів Президента дуже складно. Тут не спрацьовує бухгалтерський, арифметичний підхід. Чому? Бо щось для одних може видаватися позитивом, а для інших — навпаки, негативом. Ситуація складається саме так, оскільки йдеться не про діяльність Президента в умовах стабільно сформованого державного, суспільного і політичного тіла, де рішення вищої влади розглядаються у функціональних категоріях. Ідеться про інше, а саме про те, що за ці 100 днів зробила Партія регіонів і нова влада. Вони вирили котлован. Для чого? Для того, щоб за десять років (а на менше вони, схоже, не претендують) закласти на цьому котловані нову державність у своєму розумінні. Знаєте, фільм такий є «Викрасти за 60 секунд» із Ніколасом Кейджем? Так-от, у нашому ж випадку за 100 днів влада встигла вирити котлован для того, аби споруджувати нову будівлю України по-донецькому. Це — з одного боку. З іншого, робляться спроби скинути в цей котлован те, що було здійснили три попередніх президенти у сферах зовнішньої та внутрішньої політики. Отже, влада замахнулася на ревізію всього державного курсу, збудованого за 18 років. Фактично влада проводить політику часткової реставрації того, що було в 90-ті роки, частково впроваджує щось з особистого досвіду проживання, побутування, первинних капіталізацій по-донецькому. Запитуєте, чому саме така тактика? Бо плану подальших єврореформ у нинішньої влади немає.

А тепер про плюси й мінуси, про позитив і негатив. Якщо казати про політичну валюту Януковича за перші сто днів, то його прибічники вкажуть на кілька істотних, важливих досягнень. Перше і, мабуть, ключове. Відновлено вертикаль влади. У державі настала стабільність. Люди, які втомилися від скандально-гротескової політики, можуть це сприймати як досягнення нової влади. Тим паче, що в більшості населення домінує не політичне мислення, а патерналістсько-бюрократичне. За таких підходів подібність квазістабільності набуває політичної цінності. І тут не важливо, що можна отримати за цю стабільність, не так важливо, які цілі досягаються. Важливим є те, що вертикаль відновлено. І ця вертикально-адміністративна свідомість, що за радянських часів насаджувалася роками, продовжує жити в розумах людей. Вважається, що політика — це ефективність виконання команд, а не боротьба, полеміка, суперечка, у тому числі на публічній сцені. Чому парламент ніколи не мав високих показників довіри? Бо естетично не сприймається полеміка, гра та війна слів як політичний процес. Вважається, що політика — це функціонально-інженерна система, де діє принцип: сказав і зробив.

— Ви знаєте, цієї «живої» полеміки у владі вже не вистачає. А атмосфера одобрямсу в парламенті, коли голосуються закони, з якими депутати взагалі не знайомі, м'яко кажучи, насторожує...

— І це логічно, адже насправді політика — це зіткнення аргументів, концепцій, ідей. Із цього зіткнення викидається іскра нових підходів і нових рішень. Саме так має робитися політика, а не в закритих бюрократичних клубах, курилках чи кабінетах. Але ми як суспільство, як сукупність людей перебуваємо в переході, в стані транзиту від радянського і пострадянського способу мислення до демократичного. І тут слід зауважити, що попередня влада мало зробила в просвітницькому плані. Зокрема в питанні про те, що таке політика (економіка) і як вона має функціонувати. Ми не пройшли етапу політичного навчання. Ми відразу були вкинуті у води пострадянської первинної демократії. І це, до речі, стосується не лише суспільства, а й еліт. Так, електоральна свідомість є — люди активно ходять на вибори. Але ж проблема в тому, що якраз вибирати вони ще не навчилися.

І вибори-2010 продемонстрували, що вибір було зроблено явно не за політичними критеріями. Але повернімося до вертикалі. Стабільність видається сьогодні основною валютою влади, яка, вочевидь, надалі буде конвертована і в електоральну (на місцевих, парламентських виборах тощо). Але при цьому ніхто не каже про те, якою ціною цю вертикаль було відновлено. В обхід Конституції, шляхом депарламентаризації Верховної Ради, яка поступово перетворюється на порожню депутатську корпорацію. Таким чином, ВР втрачає представницькі функції. По суті, це перетворення нашої молодої, буйної, скандальної, гормональної (адже у молодих завжди грають гормони) демократії на прісну, кислу, донецьку постдемократію. Тут важливі не демократичні процеси, а іміджі, рейтинги.

Нинішні держави не будуються на вертикалі. Нинішні, складні, гнучкі суспільства для того, щоб легко адаптуватися до численних глобальних викликів та криз, мають бути сучасними, мережевими, горизонтальними. Ніхто сьогодні не вибудовує державу за лінією: цар — піддані. Держава, яка будується на вертикалі, не може ефективно відповідати на щоденні виклики, що генерує сучасна епоха глобального перезавантаження. До того ж стабільність у владі не означає стабільності в суспільстві. Навпаки, монолітна, замурована влада може генерувати дестабілізаційні суспільні процеси. І, до речі, за ці 100 днів ми бачили спалахи активності громадянського суспільства, яке в Україні почало прокидатися. Це і є відповіддю на спроби вертикалізувати не лише владу, а й суспільство. Студентські протести проти Табачника. Незрозуміла гра влади у сфері свободи слова призвела до того, що інтелектуальна частина суспільства не вірить владі, не вважає її своєю. Як наслідок, отримали рух «Стоп, цензура!». Далі. Грубі, вертикальні дії влади, спрямовані на проштовхування сумнівних рішень, призводять до того, що то в одному місці, то в іншому вибухають фугаси громадянської активності. У Харкові — екологія, в багатьох містах — молодіжні акції з приводу трагічної загибелі студента у відділенні міліції.

— Тож виходить, що влада, сама того, напевно, не бажаючи, стимулює розвиток громадянського суспільства.

— Виходить, що так. До речі, є ще один важливий нюанс. Новий Президент вибудовував владну вертикаль тільки з числа своїх прибічників. У сучасній політології це називається держава-клан, держава своїх і для своїх. Таким чином влада відмовилася від підтримки майже половини України і половини Верховної Ради. Це велика помилка.

На превеликий жаль, ми не можемо сьогодні говорити про політичне й партійне структуротворення в Україні з позиції класового аналізу, бо в нашій країні немає класів. А те, що ми говоримо про середній клас... Це ми намагаємося європейську кальку застосувати до України. Соціальний пейзаж в Україні дуже простий. Країна ділиться на тих, хто живе, і тих, хто виживає. Ось чому останні не хочуть думати політично, вони мислять у регістрі виживання. Ось чому вони дуже сприйнятливі до квазіполітичного дискурсу вертикалі, керованості, гасел, що головне — економіка, а не політика тощо. Хоч будь-яка економіка — це результат економічної політики. А нинішня влада каже, мовляв, політика — це суцільне політиканство, а демократія — постійні скандали, шоу. За 100 днів влада продемонструвала, що не має політичного мислення. Це мислення бюрократичне, адміністративне, в кращому разі — управлінське, лінійне. Це абсолютно не відповідає імперативам XXI століття.

— Із вертикаллю розібралися. Хотілося б почути вашу думку щодо запропонованого пакета реформ.

— Минуло 100 днів президентства. Починається звіт наступних 100 днів. На цьому рубежі Янукович кладе на свій президентський депозит нову політичну валюту — реформи. Про них багато говоритимуть. Хтось їх піаритиме, хтось — критикуватиме. Але в чому полягає проблема? Не може бути реформ заради реформ. Має бути мета. Якщо ми повинні стати невід'ємним елементом об'єднаної Європи, Заходу, процвітаючих держав — це один тип реформ. Якщо ми хочемо створити державу, яка гратиме в багатовекторність, — це будуть недореформи, оскільки мета тут розмита. І будьте певні: високого, європейського стандарту в останньому разі не буде досягнуто.

Замість того, аби удосконалити, модернізувати те, що не вдалося зробити попередній владі, нинішня влада робить розворот. І, до речі, розворот — це улюблене слово цієї влади.

— Але головне, що круті розвороти (той же «газово-флотський» договір, той же закон про зовнішню та внутрішню політику) робляться без участі суспільства. Суспільство повідомляють за фактом прийнятого рішення. Це непокоїть...

— А чому вони не ставлять до відома суспільство? Бо суспільства немає, воно лише формується. Суспільство в Україні — це невеликий прошарок людей. Усе решта — це депутати й населення. Депутата, як ми знаємо, можна купити, змусити мовчати, а населенню дати 100 гривень і слово «стабільність» у навантаження.

Без етики немає політики й немає реформ. Ще Кант нас учив, що без моралі немає права. Право обѓрунтовується мораллю. Якщо в суспільстві немає етичних імперативів професійної діяльності, таке суспільство ніколи не зможе створити справедливий суд. До чого я веду? До того, що навіть вигадавши найкращу судову реформу, ми все одно отримаємо масу проблем. Реформуючи країну, потрібно думати й про ціннісні категорії, такі як мораль. Ось, скажімо, нова влада заявляє, що європейська інтеграція є їхнім головним пріоритетом. Тобто влада розуміє, що навіть нашому бідному населенню слово «Європа» приємно пестить слух. Чому? А тому, що Європа — це для багатьох віддалений рай, віддалена точка, до якої потрібно прагнути. А Європа для української влади певною мірою є ідейною валютою. Причому це стосується всієї влади незалежної України. І це добре, що європейська ідея в Україні користується такою популярністю, оскільки вона не дає домінувати російсько-інтеграційній ідеї.

Ми вистраждали свободу, бо були під ярмом сталінізму, що створював штучні голодомори! А нова влада за цих 100 днів розвернула гуманітарну політику в тому напрямку, що не наближає, а навпаки — віддаляє нас від свободи, від європейських цінностей, від Європи загалом. Влада наближає нас до радянсько-сталінської культури пам'яті. Замість того, аби йти вперед, ми з багатьох напрямів, треків історичного транзиту (кінцевою станцією якого завжди була Європа) повертаємося назад, робимо круті віражі. І при цьому влада заявляє, що стратегічним пріоритетом залишається євроінтеграція.

— Як ви оцінюєте нинішні відносини Києва та Москви?

— Фактично українська влада у відносинах із Російською Федерацією оголосила політику, побудовану за формулою: нуль проблем. Але чи справді проблем немає? Узяти так званий харківський пакт. Що ми отримали? Неоднозначну реакцію в Україні (особливо на заході). Ми набули проблему, що обтяжуватиме Україну впродовж наступних десятиріч, навіть якщо Україна та РФ перебуватимуть на одному векторі свого історичного руху. Ми отримали нестабільне бізнес-середовище: рейдерські захвати, переділ металургійного ринку. Я вже не казатиму про малий і середній бізнес, який стогне від податкових новацій (а точніше, репресій). Це — окрема тема. Я кажу про великий бізнес, який привів цю владу до влади і тепер не знає, що робити далі. Зрештою, ми отримали нестабільність у суспільстві.

Що виходить? Виходить, що політика «нуль проблем» із Росією генерує серйозні внутрішні проблеми всередині України. Чим більше ми зближуємося з РФ, тим більше ми розколюємося всередині України.

Тож очевидним є факт: чим менше в нас у дипломатії проблем із Росією, тим більше проблем усередині України — політичних, економічних, суспільних. Політика «нуль проблем» із РФ ослаблює українську державність. За Ющенка такого не було б, запевняю вас! А що нинішня влада? Від неї чекають дружби, партнерства, а вони хочуть то кинутися в обійми РФ, то ухилитися від них. А так не виходить — адже тримають мертвою хваткою.

Європа та світ не очікували, що нинішня влада в Україні гратиме таку коротку гру. Всі ці напрацювання про нейтральний статус і тому подібне фактично перетворюють Україну на буферну периферію Росії. Світ гадав, що українська влада розумніша. Що, як мінімум, інтереси бізнесу змушуватимуть владу діяти в регістрі захисного націоналізму. Але цього немає, і всі шоковані всіма цими розворотами, поворотами, стратегічною і навіть тактичною недалекоглядністю. З іншого боку, існує розчарованість і українською опозицією, яка теж веде коротку гру.

На кого ж тут робити ставку? Мало на сьогодні в Україні резидентів, з якими можна працювати і яких можна серйозно розглядати як альтернативу нинішній владі. Треба чекати. Чекати, доки громадянське суспільство прокидатиметься, формуватиметься, самоорганізовуватиметься. Тоді є шанс приходу нового політичного покоління, яке вийде не з бізнесу, а з активного неприйняття дурощів, підлості, помилок, промахів влади, її невміння бути на рівні історичного запиту. А якщо влада піде на якісь жорсткі експерименти, когось «поглине», а суспільство це мовчки проковтне, тоді зрозуміло, що майбутнє українській демократії дуже сумне...

— Загальний «діагноз»?

— Загальний «діагноз» полягає в тому, що Янукович не став Президентом України. Дуже й дуже небезпечна гуманітарна політика проводиться. Фактично підривається лінгвістична стандартизація, що проводилася впродовж 18 років, без якої немає держави з її лінгвістичними, культурними, ментальними кордонами.

Сильна держава — адже це не сильна влада, це сильне суспільство, сильна країна з консолідованими культурними, ментальними, лінгвістичними, психологічними кордонами. Сильну, конкурентоспроможну державу формують культура, мораль, право, ментальність, самі люди.

Зробивши крутий розворот за ці 100 днів, влада вткнулася в безвихідь. Як зробити сильною державу, коли сильніша сусідня держава вважає, що Україна має бути асоційованою державністю щодо неї? Не знаю, чи усвідомлюють нинішні керівники держави, чи ні той факт, що в них невдовзі почнеться криза влади. В якому сенсі? Вони не потягнуть цю державу, бо їх мало, бо в них немає плану, немає довготривалої концепції, доктрини, вектора, що створювало б можливості впоратися з масштабом державних завдань та історичних запитів. Не впораються вони. Не можна побудувати країну на основі половини країни. Так само не можна побудувати сильну владу на основі половини еліт. Тому перед владою виникне дилема: або ділитися владою і вступати в коаліцію з Росією, або ділитися владою і вступати в коаліцію з іншою частиною країни, з іншими елітами — націонал-патріотичними силами. Незважаючи на всю консолідацію влади, Янукович (після угоди з ЧФ РФ) не отримав у політичну власність ідею державності. Це залишилося в політичній власності опозиції.

Ментально представники російської влади, а не українські націонал-демократи ближчі Януковичу. Націонал-демократів він не розуміє і називає не інакше, як політиканами. При цьому Янукович не може не розуміти, що Росія сильніша, тому ділитися владою з РФ доведеться на умовах Кремля. Тоді як у відносинах із націонал-демократами Янукович та ПР можуть виступати старшим партнером.

Наталія РОМАШОВА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ