Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Януковичу, на відміну від Путіна, не пощастило з народом

Українські події переросли у вкрай серйозну цивілізаційну кризу
13 грудня, 2013 - 09:59
«ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Зараз я почну суперечити своїм попереднім публікаціям. Не всім, звісно. І далеко не в усьому. Але в тому, що стосується відмінностей України від Росії, напевно, варто зробити деякі коригування в частині, що стосується української правлячої еліти.

Цей текст багато в чому є результатом як перегляду західної преси, так і мережевого спілкування з людьми, котрі живуть в Україні, Росії, інших країнах. Усім їм велика подяка за спілкування, всі вони намагаються розібратися в суті подій, що відбуваються. Не виключаю, що деякі тези, сформульовані в цих розмовах, викличуть відторгнення в українського й не лише українського читача. Але впевнений, що в найкритичніших ситуаціях, коли здається, що можна розмовляти лише гаслами, завжди є необхідність і можливість подивитися на те, що відбувається, зі сторони.

Мене при цьому ніскільки не бентежить, що я пишу про те, що відбувається в іноземній державі. Українські події почалися довкола проблеми, що зачіпає всю Європу, а зараз уже переросли у вкрай серйозну цивілізаційну кризу. У такі моменти особливо гостро відчуваєш, цінність кожної нації для тієї цивілізації, яку заведено іменувати іудео-християнською. Для росіян, що відмовилися й від формування нації, й від єдності з цією цивілізацією, дуже важливим є досвід національного вибору, що входить у протиріччя з досвідом правлячої еліти.

Зіставлення України й Росії неминуче в міркуваннях на тему того, що відбувається. З висловлювань останніх днів, звісно, найважливішим і найтверезішим є голос Збігнєва Бжезінського, який мислить десятиліттями. А тому він і не надає первинного значення питанню про владу в цей момент, говорить про Євромайдан як вкрай важливий етап становлення нової української ідентичності. Це один погляд, один масштаб. Інший — думки Андрія Ілларіонова про те, що зараз головне вже не інтеграція, а те, як уникнути репресій. І при цьому в обох на задньому плані думки про майбутнє Росії, яка підтягнеться за Україною.

Але Росії, щоб «підтягнутися», треба зробити той ривок у національному розвитку, який українці, на думку Бжезінського, зробили в останні 25—30 років. Україна не Росія, передусім з тієї ж причини, з якої не Росія Польща, Угорщина, Чехія, де головним чинником націогенезу було позбавлення російської опіки й нав’язаного росіянами суспільно-політичного устрою. Перебирати основні відмінності можна, звісно, але ця — центральна й головна. Усе інше упирається в це, вторинне по відношенню до тотожності формування нації й звільнення від Росії.

Проте з цього починаються й фундаментальні протиріччя, в яких і розвивається Україна. Зараз мої українські й не лише українські співбесідники зосереджені в першу чергу на відмінностях між двома нашими країнами. Відмінності дійсно принципові й охоплюють усі сторони життя суспільства, зокрема й форми олігархії, й внутрішньоелітні відносини. Так, в Україні збереження реальної багатопартійності й парламентаризму зумовлене тим, що консолідація еліт забезпечується міжклановим консенсусом, а не за рахунок домінування одного клану, який подавив усі інші, як у Росії.

Проте небезпека русифікації української квазідемократії існує. Українські експерти зі знанням справи міркують про зв’язки різних олігархів з Москвою. Але можливий і інший погляд, що базується не на первинності економічних інтересів, а на пріоритеті їх політичного, точніше владного забезпечення. Саме так розглядав співвідношення політики й економіки успішний путчист і дон більшовицької мафії Ленін. Його розхожий вислів «політика є концентрованим вираженням економіки» має продовження: «політика не може не мати першості над економікою».

 У фільмі «Хрещений батько» дещо загубилося те, що чітко сформульоване в романі: капо делькапі ставав той, хто забезпечував дах з боку легальних владних інституцій. Янукович переніс джерело своєї легітимності в Кремль і перетворився на посередника між Путіним, який рветься кришувати Україну, й українськими олігархами. У всякому разі, претендує на таку роль. І, звісно, за постійними розмовами про трубу й газ забувається, що російська експансія є ще наступом воєнно-промислового комплексу. Ілларіонов нагадав про це. На тлі Майдану абсолютно загубилися повідомлення про переговори Азарова й Рогозіна.

Так, Україна не Росія. І Майдан це доводить. Але ось перелік заходів, вжитих Януковичем за останні роки. Процитуємо огляд Девіда Саттера:

«2010 року, коли Януковича обрали президентом, у Верховній Раді була демократична більшість. Але її життя виявилося недовгим. Янукович почав підкуповувати або залякувати депутатів, що зрештою сформувало підконтрольну йому більшість. Коли цей процес було завершено, він переключив увагу на Конституційний Суд, звільнивши третину з 18 суддів. Новий Конституційний Суд, таким чином, став складатися з більшості лояльних президентові людей. Новий Конституційний Суд позбавив Верховний Суд права розглядати апеляції й передав ці повноваження судам нижчої інстанції. Одночасно з цим були змінені повноваження З’їзду суддів України, який до цього регулював діяльність і повноваження суддів. Судді адміністративних судів і судів у економічних справах, найбільш корумпованих у країні, отримали непропорційно велику владу. У результаті вся суддівська система виявилася під контролем Януковича.

Наприкінці 2010 року Конституційний Суд скасував зміни Конституції країни, що були запроваджені 2004 року й зробили Україну не президентською, а президентською й парламентською республікою.

Після того як країна опинилася повністю під його контролем, Янукович запропонував 21 «реформу», зокрема реформу податків, охорони здоров’я, юстиції, освіти й інших сфер життя.

Поки увага країни була відвернута запропонованими реформами, Партія регіонів Януковича почала масову «рейдерську» кампанію, внаслідок якої партійне керівництво прибирало до рук приватний бізнес і власність на підставі липових суддівських рішень. Порушення робилися настільки неприкрито, що інколи власники бізнесу дізнавалися про те, що вони вже ніяким підприємством не володіють, з рішення судів, про існування яких вони взагалі нічого не знали.

Рейдерство торкнулося не лише великого, а й середнього та дрібного бізнесу. Механізм захисту прав особи в Україні був повністю знищений.

Зважаючи на ці обставини, система, яку створив Янукович, абсолютно несумісна з юридичними й економічними вимогами Європейського Союзу. Януковича в його небажанні підписувати Договір про асоціацію з Європою підтримують бізнесмени, яким легко працювати з Росією, виробляючи продукцію низької якості й не роблячи серйозних інвестицій».

Кінець цитати. І цитата ця така, що в кожному пункті можна знайти паралель з путінською Росією, особливо в тому, що стосується підпорядкування судів. Чи не одна команда готувала здійснений план Путіна й здійснюваний план Януковича, в якого є все, крім одного. Немає імперського ресурсу, який використовується Путіним для придушення російського націогенезу. Януковичу, на відміну від Путіна, не пощастило з народом.

Але я не закінчуватиму свої нотатки на світлій оптимістичній ноті. Завдяки Майдану ми краще пізнали світ, у якому живемо. Це треба зрозуміти. Не говорю прийняти з однієї причини — такий світ про це нікого не запитує. Його не цікавить, приймають його чи ні.

То що ж ми дізналися?

На вулицю може вийти півтора мільйони людей, яких підтримують у їхній власній країні десятки мільйонів. Але влада не зверне жодної уваги на їхні вимоги.

У всьому світі з цими мільйонами може бути виражена солідарність. Можна підсвітити Ейфелеву вежу й статую Свободи в кольори прапора того народу, що вийшов на вулиці. Але владі достатньо буде протиставити цій багатомільйонній солідарності кілька сотень бійців спецпідрозділів, щоб утриматися й піти в наступ.

Влада може спокійно перенести джерело своєї легітимності до сусідньої столиці, де нічого не знають про принцип народного суверенітету. І це лише укріпить її позиції.

Повторимо ще раз: Майдан ще дасть свої результати. Можливо, завтра, можливо, в наступному поколінні. Але якщо все зійде нанівець, неминучим є період розчарування й апатії не лише в українців — удару буде завдано по європейських цінностях і надіях на їх відродження й поширення. Європі як ніколи треба оновлення зараз, в цей момент. Але в Кремлі не Горбачов. Ми постійно забуваємо, що оксамитові революції проходили в оксамитових умовах — Москва не втручалася. Українці ж з 2004 року відстоюють свій суверенітет під потужним тиском Кремля, націленого на нову експансію. Зараз вони це роблять в умовах зради правлячої еліти.

І останнє. У Росії наївні й пасивні мрійники чомусь упевнені, що з падінням цін на нафту автоматично встановиться демократія. Бо путінський режим тоді не втримається. Це все дурниці. І в тому, що стосується наслідків цінових змін, — економіка не настільки примітивна, як це здається кухонно-мережевим мрійникам. І в тому, що стосується політичних наслідків. Режими, подібні до путінського, що є ідеалом для Януковича, не залежать від стану справ у своїх країнах. Мета їхньої влади — влада. І джерело влади — влада. Як свідчить досвід Зімбабве, давно вже приведеної Робертом Мугабе в пекло, правити можна й убогою, розореною країною. І Мугабе не один такий.

Це я до того, що не слід робити лінійних політичних прогнозів на основі прогнозів економічних, шукати прямий зв’язок між стабільністю в економіці й стійкістю режиму Януковича. Таким правителям дуже часто чим гірше, тим краще.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments