Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Аркадій ВАЙНЕР: «У родині мене звали «наш Жеглов»

11 липня, 1998 - 00:00

Аркадій Вайнер був помітно розчарований,
не знайшовши на київських розкладках своїх романів «Петля й камінь у зеленій
траві» та «Євангеліє від ката». Саме цю дилогію, а не знамениті «Візит
до Мінотавра» й «Ера милосердя» («Місце зустрічі змінити не можна») брати
Вайнери вважають найкращим своїм твором, який коштував їм тридцяти років
життя.
 

Ми зустрілися після вечора, організованого для Вайнера київським бібліофілом
і продюсером Семеном Рубчинським. Аркадій Олександрович виявився дивовижним
оповідачем, котрий знає безліч неймовірних, але цілком реальних історій.
У його московській квартирі збираються надзвичайно цікаві люди — від письменників
і режисерів до шахістів й естрадних зірок, і кожен має що розповісти колишньому
слідчому з його чіпкістю до деталей і любов’ю до захоплюючої інтриги. Та
й життя самого письменника — це справжній роман, фрагменти, навіть цілі
новели з якого він полюбляє смачно й докладно розповідати.

ТАЄМНИЦІ РОДИНИ ВАЙНЕРІВ

– Ваш перший роман з’явився завдяки пораді вашого друга? Розкажіть,
будь ласка, про Нормана Бородіна.

– Це був знаменитий радянський закордонний розвідник, нагороджений орденами
Леніна і так далі, згодом репресований, потім звільнений. Останні роки
життя працював головним редактором АПН. Але, гадаю, він там займався не
лише журналістикою.

Якось я вів цікаву справу на Петровці, 38, і вдома під час бенкету розповів
про нього. Норман запропонував написати оповідання й пообіцяв допомогти
з публікацією. «А скільки заплатять?» — запитали ми. Виявилося, рублів
чотириста. Ми зрозуміли, що наше життя може круто змінитися. Попри випите,
відразу сіли з Жорою обговорювати план оповідання. Цей план зайняв... сорок
сторінок! І почалось у нас шалене життя: вдень — робота, а ночами міцнюща
кава й суперечки, писанина до ранку. За кілька місяців була готова цеглина
на чотириста сторінок — «Годинник для містера Келлі». Після тривалих перипетій
повість опублікували в часописі «Советская милиция».

– Як ваша дочка, Наталія Дар’ялова, стала ведучою телепередачі?

– Вона чудова слухняна дівчинка, завжди дуже добре поводилася. У класі
восьмому почала писати свої оповідання — дитячі, недосконалі. Потім була
пауза, вона закінчила школу, вступила — без найменшої моєї допомоги, повірте
мені — на філфак МДУ. Успішно його закінчила і її взяли архіваріусом у
бібліотеку імені Леніна. Робота їй не подобалася. І вона знову повернулася
до пристрасті писати оповідання. Я про це дізнався з часопису «Юность»,
клянуся. Отримав журнал з чудовим оповіданням «Теорема Ферма» і підписом
«Наталія Дар’ялова». Дар’ялова — це прізвище моєї дружини, і я зрозумів,
звідки вітер дме.

Якось я виявив відеоплівку, де моя дочка босоніж ходила на розпеченому
вугіллі, наче оті болгарські вогнеходи.

Потім вона захворіла телебаченням. Урешті-решт, її мрія здійснилася,
її передача називається «В усіх на вустах». За рейтингами вона не належить
до провідних, але де б ми не з’являлися на вулиці, до неї відразу кидаються
по автографи. Мабуть, є певна розбіжність між цими друкованими рейтингами
й реальністю.

– Поділіться, як у вас із братом Георгієм відбувається написання романів?
Хто у вас лідер, а хто ведений? Чи у вас цілковита демократія?

– Ми обидва лідери. Ми знаємо, хто в чому сильніший. Скажімо, коли потрібно
писати про війну і про кохання, то розділи про кохання дістануться мені,
а про війну писатиме Георгій. Нас не раз запитували, чи не близнюки ми,
Жора полюбляв відповідати: «Так, близнюки, але я на сім років молодший».
Якось на Мосфільмі мене запитали: «Коли щиро, можливо, брати Вайнери —
це ваш псевдонім? Чи є взагалі така людина — Георгій Вайнер?» Довелося
привести його й показати. Він досить відлюдкуватий, не ходить на телебачення,
не переносить тусовок. І цим ми дуже один від одного відрізняємося: мені
потрібно багато народу, багато хорошої закуски, випивки, і щоб пані вродливі
навколо мене, а я навколо них. А йому нічого цього не потрібно, у нього
свої тихі радощі. Зараз він в Америці, редактор нью-йоркської газети «Новое
русское слово».

ШЛЯХ ВІД СЛІДЧОГО ДО ПИСЬМЕННИКА

– Як проходила ваша внутрішня трансформація зі слідчого в літератора?

– Як слідчий я ніколи не був чиновником. Слідчим не можна служити. Так
само, як не можна служити хірургом чи поетом. Я не роблю принципових відмінностей
між характером покликань. Тож я тоді до своєї роботи ставився саме як до
покликання, а не як до служби, за яку платять гроші, та й грошей либонь
нормальних не платили! Нам навіть на хліб ледве вистачало.

– Як колеги за розшуком поставилися до вашого переходу в нову якість?

– Багато з них — просто з захватом. А начальство моє безпосереднє —
несхвально. Моя начальниця, розумна, ділова тітка, говорила: «Та я могла
б зі свого досвіду в сто разів цікавіші історії розповісти, але часу немає».
У парткомі, коли приніс внески за першу публікацію, а я тоді отримав 16
тисяч рублів, скажені, як на той час, гроші мене просто зненавиділи. Але
я ставився до цього спокійно, позаяк завдяки публікації в журналі «Советская
милиция» про мене дізнались у найвищому керівництві МВС, і я став, так
би мовити, недосяжним для своїх дрібніших начальників.

– А ваші «клієнти» за кримінальними справами — які стосунки склалися
з ними у вас після зміни слідчого кабінету на письменницький?

– Можливо, це прозвучить самовихвалянням, але серед моїх, як ви сказали,
«клієнтів» у мене була тверда репутація справедливого слідчого. Суворого,
жорсткого, з котрим небезпечні всілякі ігрища тощо, але справедливого.
Вони знали, що я не обману, не підловлю, що я веду чесну гру.

– Ви могли вчинити з ними так, як зробив Жеглов з Кирпичем: підкласти
вкрадений гаманець?

– Ні. Ця сцена й у літературі, й у кіно була чітким вираженням моєї
принципової позиції. Мою позицію, навпаки, нібито захищав Шарапов.

– Чи збереглись у вас зв’язки «по той бік» закону?

– Це ви про негативні персонажі моєї творчості? Авжеж, так. Я не вважав
ганебним чи аморальним спілкуватися з людиною, котра скоїла будь-який злочин.
Особисто я від цього гіршим не стаю, якщо сам не йду на злочинні чи аморальні
вчинки.

Зате мій фах дає мені право вивчати середовище, в якому діють мої герої,
й самих цих героїв. Інакше — який же з мене літератор, коли я безпорадний
в уявленнях про все це?

Можу навести приклад з роману «Гонки по вертикалі». Там є персонаж Альоха
Дєдушкін на прізвисько Батон. Старий злодій, рецидивіст. У нього в житті
був реальний прототип, його звали Аркашка Бабушкін. Він був майданщиком,
за злодійським фахом. Він невідомо на що спрямував свій талант, але він
був особистістю!

Після своєї відсидки він запросив нас на зустріч, відзначити звільнення,
й не куди-небудь, а в розкішний московський ресторан на Арбаті. Ми не посоромилися,
прийшли на цей бал злодіїв. Там було представлено всі види злодійських
спеціалізацій: ведмежатники, кишеньковики тощо. У кулуарах відбувається
дуже знаменита розмова. Герой торжества — ну лорд, та й годі: сива голова,
надзвичайно елегантний костюм. Підходить до нього Юрко Купець з Уланського
провулка, ми його знали як кишенькового злодія. Він робить невловимий рух
і витягає з верхньої кишеньки піджака Батона модного тоді плоского годинника
«Докса». Клацає кришкою, відкриває його й каже: «Хочу подивитися, котра
година!» на що Батон, суворо насупивши брови, кидає йому: «Ви погано виховані!».

Й ми вирішили, що неодмінно напишемо про нього роман, який почнемо цими
словами. Так з’явилися «Гонки по вертикалі».

РОМАН, ЗАКОПАНИЙ У БІДОНІ

– Який свій роман ви вважаєте найвдалішим?

– Це, ясна річ, роман «Петля й камінь у зеленій траві», і роман, який
складає з ним дилогію, «Євангеліє від ката». Ці романи коштували нам, як
авторам, тридцяти років життя. Їх написано підпільно, таємно, за тих часів,
коли можновладці, знайшовши в нас рукопис цих романів, відірвали б наші
буйні голови, ні на мить не завагавшись. Оскільки обидва ці романи передусім
запекло антирадянські, антибільшовицькі, антисталінські. Вони волають проти
МДБ-шного кривавого терору. А позаяк містять величезну кількість нищівних
і неспростовних фактів (про те, як ми добували ці факти, окремий цілий
роман!), то досить було тоді, в 70-ті роки, владі знайти його в нас...

Ми писали його потай. Досить сказати, що вдома ніколи більше трьох сторінок
тексту водночас не було. Згодом різними манівцями розвозили їх по схованках,
поки не завершили один роман. Тоді я ризикнув, привіз його додому, виготовив
станок для репродукційної фотографії. І в 37 кадрах спеціальної фотоплівки
я, будучи криміналістом, помістив увесь текст величезного твору. Сам цю
плівку проявив, розрізав, і на собі повіз, у складі кінематографічної делегації
в Західну Німеччину. Мої рідні пригадують: попри те, що я випив майже літр
коньяку, перед митницею в Шереметьєво, вони боялися, що в мене від страху
буде інфаркт. Але нас як знаменитих кінематографістів пропустили на «ура»,
митники хляпали вухами, і я привіз плівки в Дюссельдорф, звідки відразу
відправив в Америку із заповітом після нашої смерті все це розшифрувати
й опублікувати. А емальований бідон з самим рукописом закопали в Пєрєдєлкіно.

Ми не думали, що нам коли-небудь вдасться прочитати наш роман у надрукованому
вигляді, бо вже був сумний досвід Синявського й Даніеля. Але раптом перебудова,
гласність і виявилося, що можна випустити обидва ці романи. Бачили б ви,
як видавці боялися їх друкувати! Коротич, коли дізнався, що ми хочемо дати
йому для публікації в «Огоньку» свій новий роман, просто стрибав від щастя.
«Я сам його редагуватиму!» Через тиждень він мені його повернув. «Ми, мовляв,
сподівалися, що це у вас кримінальний роман, а він скоріше політичний.
Вибачай, Аркашо!». Ну, кажу, перепрошую, що забрав час. Коротичу було дуже
страшно.

Коли ми таки знайшли видавців, то вони, прагнучи підстрахуватися, надіслали
рукопис на рецензію одному з персонажів роману «Петля і камінь», генерал-полковнику
держбезпеки, заступнику міністра держбезпеки при Берії, котрий на той час
уже відсидів десять років за берієвською справою. Його вони не побоялися.
І той написав: «Так, у романі все правильно, хоча брати Вайнери трішки
згущують фарби. В МДБ не так легко й просто вбивали, як у них написано».
Не так легко й просто? Так, там убивали поскладніше, поважче.

Урешті-решт, книжка вийшла, і ми вважаємо її найкращою серед своїх.

– Розкажіть, будь ласка, про процес, виграний Пітоврановим, і чи буде
продовження цієї справи?

– Чудова історія, яка безпосередньо стосується нашого роману «Петля
й камінь у зеленій траві». Там діє один із найубивчіших персонажів, заступник
міністра держбезпеки генерал Пітовранов. Правда, у нашому романі він діє
під прізвищем Крутованов. Досі жоден із наших читачів, тих, хто знає це
прізвище, не помилився. Але ми, законники, юристи, зробили все правильно:
інше прізвище.

Приходить до нас Володимир Молчанов, автор передачі «До й після півночі»,
й каже: «Аркадію, розкажи, як ви з Георгієм писали цей роман». Я йому все
розповідаю, їдемо зі знімальною групою в Пєрєдєлкіно, знаходжу ці сім беріз,
під якими було закопано емальований бідон із рукописом. Він знімає передачу,
де відкритим текстом, із чистою своєю журналістською душею говорить про
вбивць тисяч людей, залитих людською кров’ю до самісінької маківки, котрі
досі посідають високі державні пости — про таких, як генерал Пітовранов.
Наступного дня Пітовранов через своїх юристів спокійно подає в суд на Молчанова:
доведіть, що я вбив Міхоелса й взагалі хоч одного — вбив. Молчанов розгублено
телефонує до мене. Я кажу: дурень, ти ж книжку читав, там написано зовсім
інше прізвище. Ти хоча б запитав — чому? У нас також немає конкретних доказів.
У нас їх під зав’язку — але не для судового засідання, а для суду історії.
А покласти на стіл те, що народний суд Фрунзенського району визнав би доказом
— цього немає. І бути не може. Який же вбивця свідомо зберігатиме докази,
тим паче, що для цього в МДБ був величезний апарат знищення й можливості
кількох десятиліть. Усі докази підчищено, й то не остаточно: адже нам із
братом удалося зібрати свідоцтва, хоча й не прямі. Ми використовували незвичайні
способи добування інформації, нам допомогли неабиякі зв’язки з високопоставленими
чиновниками, репресованими — тож злими — співробітниками МДБ, котрі нам
багато чого розповіли, але просили на них не посилатися. Що ми й виконали,
і виконуємо, до речі, досі.

Пройшов процес «Пітовранов проти Молчанова». Я виступив як свідок і
сказав: «У романі в нас використано інше прізвище, але тут, на суді, я
свідчу, що йдеться саме про Пітовранова, що в нас є велика кількість журналістського
й письменницького матеріалу, який, будучи юристом, розумію, суд як докази
не прийме». Але я посилаюся на одне свідчення, на друге, на систему поєднання
чинників. Ці факти були, вони об’єктивні. І, нарешті, документально встановлено,
що вбивством Міхоелса і його соратників, арештованих і закатованих у МДБ,
займався спеціальний відділ, яким, зокрема, керував Пітовранов. Тим і скінчилося,
що присудили: Молчанову — вибачитися! Що він і зробив у своїй передачі,
сказавши, з моєї подачі: «Я вибачаюся перед паном Пітоврановим, позаяк,
будучи юридично некомпетентним, використовуючи всі достовірні дані, що
він убивця, його й назвав таким. Я цього не мав права робити, позаяк цього
не зробив суд».

ВИСОЦЬКИЙ СКАЗАВ: «Я ПРИЙШОВ ЗАСТОВПИТИ ЖЕГЛОВА!»

– Ваші стосунки з Висоцьким?

– Наше знайомство мало майже анекдотичний характер. Уперше його пісні
я почув у в’язниці на Петровці, 38, де чергував святкового дня. Аби розважитися,
один розшуковик викликав із камери затриманого злочинця, дав йому гітару,
й той заспівав чудові пісні, яких я до того не чув.

Виявилося, є один молодий артист, його звуть Володя Висоцький, це його
пісні. А невдовзі цілком випадково познайомився з його батьком, а згодом
і з ним, і ми подружилися.

Так тривало доти, поки не визріла ідея створити серіал «Місце зустрічі
змінити не можна».

Але до цього сталася приємна, знаменна для нас подія: у «Воєнвидаті»
вийшов товстий том роману «Ера милосердя», ми отримали десять авторських
примірників, зібрали невеликий, але, не приховуватиму, щедрий бенкет у
Будинку Журналістів, і запросили на нього десятьох своїх найближчих друзів.
Ми подарували книжки друзям, бенкет пішов на всю губу. А Володя в цей період
не пив. Тож він дивився на нас злющим оком, з ненавистю, і хоча прийшов
із гітарою, грати не став, невдовзі звівся й пішов собі.

Ми кубрячили майже до ранку, й ранесенько, годині об одинадцятій, мене
розбудив дзвінок у двері. Це був Висоцький. Він з порога сказав: «Я прочитав.
У цілковитому захваті!» Я дивлюся на нього, голова розколюється, печінка
болить, самі розумієте. «Чудова книжка!» — каже Володя. — «Ну, старий,
спасибі, що ти не полінився, прийшов, сказав». — «Та ні, я не для цього
прийшов! Я прийшов «застовпити» Жеглова! Ясно, що це буде великий телефільм,
і ніхто краще за мене Жеглова не зіграє!» Я загалом людина уїдлива, а тут
ще й печінка болить. «Ну вже, ніхто не зіграє краще? Є чудовий молодий
актор, Сергій Шакуров». — «Так, — розгубився Володя, — Шакуров може». —
«А Коля Губенко? Яка пластика, яка мужність для Жеглова!»

Що тут з Володею сталося — передати не можу. Почав бігати кімнатою,
щось бурмотіти про себе, тоді завмер переді мною, каже: «Так, про Губенка
я забув. Коля Губенко — він зіграє краще за мене». Отут настала моя черга
зомліти, бо почути таке від артиста — щось небачене. А Володя примружився
й каже далі: «Коля зіграє краще, але вам краще не потрібно. Вам потрібно,
аби Жеглова зіграли так, як я зіграю!» Тут я вже не витримав, розреготався
і розкрив правду, що ми з Жорою з самого початку планували на Жеглова,
ясна річ, саме Висоцького. А він сам вийшов на нас, сам підставився. І
ми поклялися один одному, що Жеглова гратиме саме він.

– Я чув, що в романі «Ера милосердя» лінію Жеглова, за розподілом шматків
роботи з вашим братом Георгієм, писали саме ви. Чи це так?

– Ми ніколи таким зіставленням не цікавилися. Хоча в родині мене називають
«наш Жеглов», але не тому, що я цю лінію написав. Ну можливо, я проголосив,
визначив його характерологічні риси до того як ми сіли його писати. А в
нас на Жеглова було заведено цілу картотеку, був цілий стос карток із його
словами, його вчинками, жестами тощо.

Коли ми розмірковували, кого ж нам усе-таки затвердити на роль режисера
картини, Висоцький попросив дозволу привести свого друга. Ним виявився
Говорухін. Він полонив нас тим, що цитував напам’ять наш роман сторінку
за сторінкою, причому не поспіль.

Висоцький ще в середині зйомок раптом сказав нам із Жорою: «Знаєте,
братики, а либонь ви не маєте права кидати Гліба Жеглова...» Виявилося,
він виношує задум продовження «Місця зустрічі...», певна річ, із Глібом
Жегловим у його виконанні. У нього навіть були придумані деякі сюжетні
ходи. Але тоді в нас були інші плани й зобов’язання. Тож, не відкидаючи
ідею, ми спробували відсунути її на більш пізній час, та ба! Наші мляві
заперечення він рішуче відкидав. «Я вас все одно переконаю, — примовляв
він. — Ми повинні продовжити Жеглова!»

І от одного разу він прийшов на зйомки з гітарою, сказав: «Є нові пісні.
Хочете послухати?»

І він заспівав:
«Жора и Аркадий Вайнер,

Вам селям-алейкум пусть,

Мы знакомы с вами втайне,

Кодекс знаем наизусть...»
І так далі — велику веселу пісню про Вайнерів. Друга пісня також була про
нас. Володя навіть назвав її «Пісня про вайнеризм».

Як приємно, виявляється, коли про тебе складають пісні! Нам, у порядку
гідної відповіді, залишалося одне — скласти свою пісню про Жеглова, себто
написати продовження роману.

Незабаром ми почали писати сценарій нового телефільму. У розпалі роботи
прийшла звістка про смерть Володі...

Не знаю, вийде чи ні, та коли ми нарешті отримаємо три мільйони доларів
на телевізійний проект — продовження «Місця зустрічі», то режисером із
задоволенням запросимо Говорухіна. Не схоче — ми знайдемо ще десять інших
режисерів.

У нас збереглася ціла низка кадрів, небагато, але досить, і ми використаємо
їх для першої серії нового серіалу. І вже в першій серії, або на початку
другої, Жеглов загине. Він ретроспективно повертатиметься у спогадах на
екран, але діяти вже не буде. Постараємося в такий спосіб вийти з цього
дуже складного становища. Ми напишемо в титрах, що початок сюжету й ідею
фільму запропонував Володимир Висоцький.

БУДНІ МОСКОВСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

– Аркадію Олександровичу, я знаю, що у вас удома постійна круговерть
веселих, перепрошую, інтелектуальних компаній, до вас у гості приходить
безліч надзвичайно цікавих людей...

– Ви правильно обмовилися: у нас збираються компанії не так інтелектуальні,
як веселі. Майже кожен із тих, хто входить у коло мого спілкування, цілком
задоволений своїм розумом, уже перевірив його, знає, що він мудрець, філософ,
властитель дум, знаменитість і так далі. І вислухувати одне одного — у
нас такої потреби немає, нас тягне на щось цікаве, а не на інтелектуальні
вправи. Хіба що я при панночці розпущу павиний хвіст, аби показати, який
я розумний. А так — мені це не потрібно.

Приходять до нас у гості люди з естради, де в мене просто неозорі зв’язки
і дружби — від мого улюбленого Йосипа Кобзона до Барі Алібасова і його
хлопчиків, котрі мені також як сини. Ми з ними паримось у лазні, потім
купаємося в крижаному басейні й так далі. Часто бувають у нас удома артисти
— і з класичних колективів, і різноманітної попси. І Лідочка Шукшина, і
Люся Гурченко. Лариса Доліна, з одного боку, й Вероніка Доліна — з іншого.
Усі ми любимо одне одного, спілкуємося по змозі. На жаль, пішли з життя
один за одним мої чудові друзі Боря Брунов і Юра Нікулін.

– Про що ви зараз пишете?

– Зараз ми з Георгієм працюємо над величезним романом. Він обіцяє бути
найбільшим від усього, написаного нами. За приблизними підрахунками, понад
тисячу сторінок, таких «цеглин» ми ще не писали. Але матеріал нас веде.
Це наша московська, не вважайте мене людиною із «завихреннями», така собі
«Сага про Форсайтів». Про стародавню родину, якою вона була, якою ставала,
і що на неї чекає. Роман виходить шалено цікавий, але дуже повільно рухається.
Вже добрячі три роки ми його пишемо, й невідомо, скільки ще писатимемо,
позаяк вважаємо: святий обов’язок письменника красиво, грамотно й розумно
завершити свій твір.

Анатолій ЛЕМИШ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments